Авіація

Сергій Жадан
Це для іноземців тут відчиняється повітряна брама країни, головні небесні ворота дивної держави. А для місцевих це лише велика транзитна діра, крізь яку влітають і вилітають сріблясті птахи західної та вітчизняної авіації, ховаючи в своїх об'ємних черевах галасливу різномовну публіку...

І дивляться місцеві на все це, зазвичай, дещо іронічно й відсторонено – мовляв, куди й для чого летіти, коли все, що потрібно, і так відбувається саме тут і саме з нами. І заперечити їм просто немає чого.

Україна насправді доволі патріархальна за своїм світоглядом та наповненням країна. З одного боку давно нікого не дивують останні моделі автівок та прикраси українських політиків, з іншого боку – значна частина українців ніколи не були за кордоном і світ відкривали для себе хіба що через національні телевізійні канали. Себто, світ їм бачиться райдужним, примарним та безнадійно абстрактним. Та й літаками, очевидно, багато хто з українців ніколи в житті не літав. І не те, щоби це було якоюсь проблемою, зовсім ні – скоріше характерною національною рисою: ми здебільшого прив'язані до своїх обставин, до своїх помешкань та родинних кіл, нас більше цікавлять навколишні реалії, аніж далекі незнані столиці світу. Світ нас лякає й викликає недовіру, оскільки зазвичай вільно обходиться без нашої присутності. Тому й літаки для нас – це здебільшого частина пейзажу, певні, функціонально невизначені предмети, котрі пролітають над центральною Україною, і їхні легкі тіні відбиваються в ріках, ставках та затоплених навесні чорноземах.

Українські аеропорти відрізняються від західних. Дивлячись на публіку в берлінському Тегелі чи паризькому Орлі, розумієш, що в принципі летіти кудись може кожен із тут присутніх. Дивлячись натомість на громадян, що труться коло терміналів Борисполя, так само розумієш, хто саме з них полетіти може, а хто не полетить нікуди і ніколи, за жодних обставин. Це місцева публіка, вони не літають, вони тут живуть.

Термінали Борисполя – місце взагалі цікаве. Залами снують вічно всім незадоволені таксисти, схожі на злісних господарів родин, і пасажирів вони зустрічають так, як суворі батьки малолітніх дітей із першої дискотеки – недовірливо й агресивно. В крамничках і фаст-фудах розгублені іноземні студенти налякано розглядають шматки горілої їжі, яку тут уперто продають, не дивлячись на всі вимоги санітарії та фен-шуй. При посадці на внутрішні рейси обов'язково зустрінеш якого-небудь народного обранця, який поміж своїх потенційних виборців виглядає особливо невпевнено.

На лавах довкола будівель сидять молоді люди в спортивних костюмах – надто ліниві як на вантажників, і надто розслаблені як на кишенькових злодіїв. Сидять, весело вітаються зі стюардесами, поважно тиснуть правиці пілотам, котрі проходять після посадки, п'ють пиво разом із патрульними міліціонерами, годують вуличних котів чимось підозрілим. Гріються на сонці, розглядають іноземних туристок, проводжають літаки довгими уважними поглядами: для них цей асфальт і ці лави – єдине місце, навколо якого обертається світ, брама, якою цей світ обмежується, й за яку вони навіть не намагаються потикатись. Оскільки все цікаве, все важливе й значуще знаходиться довкола них – і їхнє дитинство, і їхні звички, і їхні фінансові махінації, і цей алкоголь, і ці вуличні тварини, і ці жінки, які озираються на їхні вітання. І це присмеркове травневе небо, посічене слідами літаків, і це сонце, котре сідає десь далеко, десь там, куди вони ніколи не потраплять, але завтра обов'язково знову буде світити спеціально для них. Тож який сенс кудись летіти, рватись за якісь межі, прагнути чогось недосяжного, коли життя так чи інакше знаходиться там, де ти захочеш мати з ним справу. І всі ці рейси й посадки, розклади й запізнення, транзити й повітряні ями – всього лише миготіння телевізійної картинки, не надто нав'язливе, проте й не дуже захопливе.

Ми всі народилися тут, і для більшості з нас єдино можливим видається тут лишатись і жити, отримуючи від цього життя лише нам зрозуміле задоволення. Ми впевнені й спокійні зі своїми звичками, на своїх старих автівках, зі своїми тваринами, магазинами, жінками й дітьми. Хто цього не розуміє – валить у сріблястих літаках у пошуках заспокоєння, хто розуміє – бере собі пиво й сідає на лавці поруч. Тим більше, що час від часу, на зовсім коротку мить, брами вітчизни таки прочиняються, і звідти дме таким нестерпним невідомим протягом, що підхоплені ним, літаки міжнародних авіакомпаній здіймаються в небо й зникають у безкінечних повітряних коридорах, лишаючи по собі почуття розміреності й легкого авіаційного смутку.

Читайте також:

Тіні забутих предків

Час вимиває з суспільного організму ідеологію, лишаючи там лише корисні звички та набуті роками виживання інстинкти, від чого суспільний організм наповнюється якщо й не впевненістю, то принаймні надією.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
  • Віка Віка 16 травня, 13:36 Згоден 1 Не згоден 1 Красива стаття, але зовсім відрізана від реальності. Невже українцям заважає літати лише звичка "сидіти вдома"? Чи може вартість такого польоту складає кілька зарплат українця, а по той бік кордону треба ж іще за щось достойно прожити ті кілька днів, заради яких варто заплатити такі гроші за квиток? Бо це принизливо - блукати європейськими вулицями із пиріжком в зубах і споглядати кав’ярні через вітрини. Чи ціна перебування у пару-трійку сотень євро не здається великою авторові? І по поверненню ще треба дотягти до зарплати. То може причина не в тому, що українці не люблять літати, а в тому, що наші олігархи створили кшталту совковий кордон, за який ніхто не може потрапити, окрім заможних? І в тому, що квитки на літак в Україні значно дорожчі, ніж у Європі? І що до літаку ще потрібна віза, а це окрема тема? Гарно писати красиві ессе, якщо можеш пожити закордоном за рахунок меценатів, друзів-спонсорів та на запрошення міжнародних літ.фондів і спільнот. Копайте глибше, авторе відповісти цитувати Дякуємоспам яяя яяя 26 травня, 01:25 Згоден 1 Не згоден 1 а ніхто ж не заважає й вам хоча б подати заявку на ґрант чи отримати стипендію закордоном. та чи навіть і в гості до друзів з"їздити, а потім і їх до себе запросити. Натомість сидите на лавці й дивитесь на літаки, причому заздрісно дивитесь. Бо, може, й хотілося б щось змінити, а снаги й відваги не вистачає. То не доля погана, візи винні чи літератори-нахлібники, а неефективний персональний життєвий менеджмент дається взнаки!!! цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції