Можна довго говорити про перспективи "Динамо" в Лізі Європи, але такі розмови будуть як виправдання слабкого духом і тілом.
Після переоцінки цінностей останні миттєво втратили свою значущість. Можна довго говорити про перспективи "Динамо" в Лізі Європи, але такі розмови будуть як виправдання слабкого духом і тілом. До числа справді обраних динамівців цього року не пустили. Найприкріше, що шлагбаум закрився перед самим носом. Самі винні…
"Аякс" - "Динамо" - 2:1. Статистика
Поразка – завжди сирота. Та все ж…Вони, поразки, бувають різними. "Динамо" залишилося за бортом Ліги чемпіонів. Це безумовний провал. Проте чи не вперше за каденції Газзаєва кияни продемонстрували щось схоже на гру, за якою вибагливий столичний глядач вже встиг засумувати.
Після матчу в Києві наставник "Аяксу" Йол за лаштунками динамівського стадіону в серцях зазначив, що легше з’їхати з глузду, ніж поступитися "Динамо" місцем в чемпіонській Лізі. Саме тоді, після дев’яноста хвилин незрозумілого київського матчу ці емоційні слова зовні стриманого голландця виглядали аж ніяк не моветоном, а радше навпаки – цілком закономірним резюме безбарвної й вихолощеної гри віце-чемпіонів України. На тлі цілком програного поєдинку "Ворсклі" й не виграного проти "Дніпра" вимучена нічия з амстердамцями закономірно вкладалася в невдалу серію. Серію без особливих надій та сподівань. Із переоцінкою власних можливостей. І власного фаворитства. До столиці Нідерландів київський клуб їхав уже як мінімум не як домінант пари. Вкупі з блідою грою це наштовхувало на сумні передчуття. Мабуть, саме за такою строкатою і чуттєвою схемою ловити динамівцям в Амстердамі було нічого.
Проте, як часто трапляється в патових ситуаціях, кияни зіграли не "завдяки", а "наперекір". Притиснуті до борту долі сакраментальним "або все, або нічого", динамівці зуміли стрибнути вище голови. Проте, на превеликий жаль, вище голови своєї, а не супротивника. В порівнянні з трьома останніми поєдинками динамівці в Амстердамі продемонстрували багато такого, за що у попередніх зустрічах отримали б гарантовану індульгенцію. Міць, швидкість,пресинг, взаємозамінність – усе це, добряче півзабуте, у виконанні киян фрагментарно проглядалося. Не було лише одного. Головного – реалізації. В першій половині зустрічі гості створили як мінімум три реальні нагоди для взяття воріт. Причому це саме такі моменти, з яких варто забивати.
Не забили. А далі все, як в соціалістичній Білорусі: жити будемо хріново, але недовго.
Динамівський захист завше поступався креативністю, не кажучи вже про надійність, колегам по півзахисту та атаці. Ця ахіллесова п’ята нашого клубу, неприкрита навіть в матчах з більш пересічними командами, традиційно зяяла голою пусткою й цього разу. Нібито непогані в індивідуальному плані динамівські оборонці в комплексі своєму відмовлялися складатися в одне ціле. Не кажучи вже про взаємозамінність та підстраховку. Під час стандартів та контратак газзаївське "Динамо", на відміну, скажімо, від того ж сьомінського, так і не навчилося складатися в пружину, оперативно і активно реагуючи на випади опонента. Персональна гра в своєму карному майданчику сприймається нині мало не як атавізм. А даремно, бо під час різких випадів суперника динамівський захист просто не знає, за що і кого хвататися.
Що перший пропущений м’яч, що другий, при всій повазі до "Аяксу", не були наслідком бездоганних атакуючих дій господарів. Просто в потрібний час у потрібному місці неодмінно виринав хтось із нападників суперника. Наші ж товариші або губилися, або просто елементарно не встигали дограти епізод до кінця. А з такою форою претендувати на щось серйозне навряд чи доречно.
Одначе не варто списувати всі негаразди на захист. Видавши змістовний перший тайм (в усякому разі, хвилин із сорок першої половини гри), кияни просто не зуміли підтримати самими ж запропонований темп. Цьому дивуватися нічого – людські резерви не бездонні. Дивуватися треба іншому – функціональній готовності деяких київських виконавців, котрі за визначенням мають бігати, немов "дюрасельки". Це я про Ярмоленка. І про Мілевського. Перший – тренерський улюбленець, вічно перспективний. І молодий. Інший – реабілітований після нібито пролонгованого контракту. Й також не літній. Обом би рвати жили. Але натомість вони розчинилися в загальній динамівський друготаймовій апатії. Про Шевченка негативно якось не піднімається рука. Далеко не найкращий поєдинок. Та все ж старався. Чи цього для справжньої Ліги, себто чемпіонської, буде замало?
Суперник же достоту вміло використовував власні козирі. Їх, козирів цих, було, за великим рахунком, обмаль. Проте "Аякс" щосили тиснув на ті важелі, які вивчив до автоматизму. Чогось надзвичайного ця колись грізна команда не продемонструвала. За нинішній станом, теперішніми можливостями вона знаходиться на тій же планці, тому ж щаблі, що й "Динамо". З однією лише різницею – вони знають, що треба робити в екстремальних умовах. Ми ж цього не знаємо. Чи не вміємо.
А якщо так, то питання в тренерові. Це він не навчив і не підказав. Так вже сталося, що до президента питань майже немає – цього міжсезоння Суркіс витратив на команду кругленьку суму. Можна довго сперечатися, наскільки виправданими стали придбання тих же Попова чи Андре, але чомусь здається, що нові виконавці купувалися не в осатаню чергу після консультацій з головним тренером. Тобто, можливість кадрової ротації, скажу більше – кадрової стимуляції – у динамівського наставника була. Цією можливістю він не скористався. Як порядна людина, після такого Газзаєв має зробити – як мінімум для себе – кардинальні висновки. Не зважаючи на те, що президент клубу йому "довіряв, довіряє і буде довіряти".
Чаші терпіння, як правило, загрожує остання крапля. Її пролито. На мій погляд. Жодних виправдань цій поразці бути не може. Бо, по-перше, програли не найсильнішому суперникові, якого могли в принципі отримати, а, по-друге, поступилися через власну недбалість, прямолінійність, безхарактерність. Власне, через все те, що просто не могло трансформуватися в перемогу і удачу. Вона цього разу була з тими, хто знав, куди бігти, кого тримати й що робити з м’ячем у чужому штрафному майданчику. Піжонів, незграб і просто випадкових людей фортуна не пестить. Вона має на те право.
Нам же залишається слабка втіха. Ліга Європи. Занадто мало, щоб вважати себе причетним до великої гри. Проте цілком достатньо, аби малювати хоч якісь піщані замки. От лише архітектора головного замінити б не завадило напередодні переоцінки цінностей…