Білим тут не місце

Юрій Винничук© УНІАН
Я подумав, що краще б дістав від них по писку, аніж маю пити з однієї пляшки. Привид СНІДу війнув мені перед очима, але я заспокоїв себе.

Вам доводилося коли-небудь бачити карту Філадельфії? Ні? Тоді ви нічого не втратили – вона достоту така, як сторінка з зошита у клітинку. Одні вулиці біжать поправно зі Сходу на Захід і мають назви, а інші з Півночі на Південь і лише пронумеровані, або навпаки. Гуляти таким містом миле діло.

У жовтні-листопаді 2000 року я перебував в Америці та Канаді, презентуючи свою англомовну книжку прози. І ось, коли я потрапив до Філадельфії, то мав чимало вільного часу і, вирішивши провідати китайський квартал, почимчикував, орієнтуючись за картою, навпростець.

Я дуже скоро потрапив на вулицю, яка виглядала так, наче тут щойно завершили знімати фільм про війну. Чотири-п’ятиповерхові чорні масивні кам’яниці з вибитими вікнами і висадженими дверима скидалися на сліпців при дорозі, всюди валялися купи сміття, вітер котив перед себе обгортки, газети, порожні пластикові пляшки, підкидав високо у повітря поліетиленові мішечки і, з усього видно, це приносило йому неабияке задоволення.

Я не зрозумів, куди потрапив – довкола панувало безлюддя, та раптом неподалік від мене з гуркотом приземлилася якась пачка – хтось її пожбурив з вікна. Услід за нею вилетіло поламане крісло, я ледве встиг відхилитися, і крісло упало на брук. Я наддав ходи, але шлях мені перепинив негр, він вийшов з брами з недопитою пляшкою віскі і, похитуючись, витріщився на мене так, мовби побачив живого Мікі Мауса.

– Ти що тут загубив? – поцікавився він. – Заблукав?

– Ні, я йду в китайський квартал.

– Китайський квартал? – не повірив він, широко роззявивши беззубого рота, потім задер голову догори і гукнув:

– Він іде в китайський квартал! – і розреготався.

Я спробував його обминути, але він заступив мені дорогу, дурнувато посміхаючись.

– На фіга тобі китайський квартал? Ти потрапив у чорний квартал. Тобі подобається наш квартал?

Я кивнув. А тим часом з брами вивалив другий негр – цей був присадкуватий, а голе пузо вивалювалося з тісної сорочки.

– Давно у нас не було таких гостей, – засміявся він і видихнув на мене разом зі згаром сморід тютюну і смаженої бульби.

З вікна вилущилася голова третього негра:

– Е! Тягніть його сюди!

Я зрозумів, що ситуація тривожна і сказав:

– Я не американець, не місцевий... Я не знав про ваші порядки.

– Он як? – недовірливо примружився грубас. – Ти що – емігрант? Чи сраний турист?

– Я письменник з України, – хотілося додати "бідний письменник", але я стримався, – їжджу по університетах з презентацією моєї книжки. Отак і до Філадельфії потрапив.

– Що він там бздить? – гарчав третій з вікна. – Нема чого заливати! Тягніть, тут розберемося.

– Він письменник! – пояснив беззубий. – З якоїсь Юркен!

– А що ти пишеш? – спитав грубас.

– Романи.

– Кому на хєр твої романи потрібні? Треба писати дюдіки. Ти вмієш писати дюдіки?

– Вмію. Ось тут у цій книзі є уривки з дюдіка "Діви ночі", – і я показав їм свою англомовну книжку.

Грубас вирвав її у мене з рук і став гортати.

– А де малюнки? – потім тицьнув пальцем у моє фото і показав беззубому: – Ти глянь! Як живий!

А з вікна:

– Давай сюди цього юкрена! Біллі Підар! Давай його сюди!

Біллі Підаром виявився грубас, він гукнув:

– Він дюдіки пише! Дав нам книжку почитати! – а тоді до мене: – Ти ж нам її подарував, так? Тоді підпиши. На пам’ять дорогому Біллі...

Поки я писав, беззубий зробив ковток з пляшки і заплющився від задоволення.

– А його не треба згадувати? – кивнув я на беззубого.

– Він читати не вміє. Тупе створіння. Я буду читати твою книжку для усієї нашої компанії. Живи, письменнику! – поплескав мене по животі. – Сюди білі не зазирають. Якби ти був американцем або сраним туристом, ми б з тобою порозважалися. А так – що ж робити – іди з Богом.

– Біллі Підар! – кричав той згори. – Я спускаюсь! Я тобі всі кістки переламаю, якщо ти його відпустиш!

– Заткнись! Він дав нам дюдік. Я буду вам, ідіотам, читати, – потім висмикнув з рук беззубого пляшку і простягнув мені. – На, випий. Просто, щоб ми розпрощалися, як друзі. Випий, щоб у тебе про нас лишилися тільки добрі спогади.

Я подумав, що краще б дістав від них по писку, аніж маю пити з однієї пляшки. Привид СНІДу війнув мені перед очима, але я заспокоїв себе тим, що віскі саме по собі антисептик, узяв пляшку і ковтнув. Віскі обпекло мені горло, я закашлявся, Біллі розсміявся і штовхнув мене в плече:

– Давай, вали, поки той ідіот не спустився.

Того дня я напевно побив рекорд швидкої ходи, бо ж не міг я – письменник з Юкрени – бігти. А з вікна лунало:

– Ти що його відпустив? Ну, все, тобі амба! Я вже йду!

З гуркотом гугупнуло ще одне крісло на брук, а за ним вилетіла пляшка і, розтраскавшись, дрібно задзенькотіла. Хтось сміявся, хтось щось кричав, гулюлюкав, лаявся, я не озирався, я чесав у китайський квартал, орієнтуючись по мапі, бо ж мапа ніколи не бреше, у ній просто ніколи не зазначають дільниць, на які не варто забрідати, не замальовують їх червоним, не значать хрестиками або чорними прапорцями, і щойно коли мені на очі попалися строкаті китайські вивіски і усміхнені китаянки, я нарешті пригальмував, стулив писок і став дихати лише носом.

__________________________________________________________

Читайте також:

Один день із життя пройдисвіта

Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям. Ось я йду по вулиці бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей намагається вирватися.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 10
Вибір редакції