Братські обійми московського спрута

УНІАН

Юрій Винничук

З метою загребти Україну своїми братерськими мацаками відбуваються різні невинні на перший погляд збори, презентації, читаються лекції. Гості із Москви при цьому не забувають розписатися у своїй великій любові до України, перш ніж заспівати нову-стару пісню про те, що нам „надо жить вместе".

Побувала в Україні восени й Татьяна Полоскова, "доктор политических наук, сопредседатель Московской региональной группы "Интернациональная Россия" Общероссийского народного фронта" та провела у різних містах Сходу і Півдня кілька збіговиськ. Та й не просто збіговиськ, а „учредительных собраний общественно-политического центра "Интернациональная Россия". Публіка на такі "зустрічі" була підібрана відповідно, хоча вхід і був вільним, але майже усі прийшли за попереднім запрошенням. Тому й дивуватися нема чого, що усі виступаючі були тієї ж думки, що й гостя з Москви: "Практически все выступавшие говорили о том, что распад СССР был колоссальной ошибкой, что Украина и Россия должны быть вместе, что надо извлечь уроки из прошедших двадцати лет жизни врозь и начать строить союзнические отношения между Россией и Украиной "с чистого листа", учитывая все уроки прошлого, и позитивные, и негативные", – радісно звітувала пізніше мадам Полоскова. При цьому розмріялася навіть про референдум, який на її думку реально задемонстрував би бажання українців жити знову в Союзі.

Імперська логіка московських гостей проста і дохідлива: де ступала нога русскаво салдата – там і русская зємля. „Да, лично я считаю Украину своим домом, – заявляє мадам. – По одной простой причине: за свободу и независимость Украины в годы Великой Отечественной войны воевал в танковых войсках мой дед. На украинской земле похоронены мои земляки – уральцы".

За такою логікою рідним домом для Полоскової мало б стати ледь не пів Європи. То ми, українці, не вміємо проявляти свої імперські амбіції, а теж могли б. Якщо згадати про князя Олега, який прибив свого щита на брамі Царгороду, й козаків, які човпли турків на їхній таки землі, то й Туреччина для нас рідний дім.

Але ж, ясна річ, задля майбутнього об'єднання двох братських народів потрібна теоретична база. Тому-то й покладено на товариша Табачніка світла місія ревізії історії. А Президент Росії Дмитро Мєдвєдєв уже й поквапився запропонувати Україні та Білорусі разом з Росією відзначити у 2012 році 1150-річчя російської державності. Бо „у нас спільні історичні та духовні корені". Цю ж саму думку висловлюють і нові підручники міністерства освіти.

Наука тут просто відпочиває. Бал правлять дилетанти. Російська державність 1150 років тому – це шизофренічна маячня.

Народ, який в давнину називався "Руссю", нічого спільного не мав і не міг мати з московським народом, бо виникнення московського народу фіксується найраніше у XII ст. Тобто розділяє нас чотири століття. У той час, як руський народ виник зі змішання слов'янських племен, то московський утворився в XII ст. з фінських і тюркських племен. Всього в етногенезі московитів взяло участь 15 племен уральської раси і невелика кількість слов'янських переселенців з Новгорода та з області кривичів, радимичів і в'ятичів.

І це не фантазії українського націоналіста, бо до такого висновку дійшли ще у ХІХ ст. імперські російські історики. Це підтверджують і висновки антропологів та археологів. Їхні праці і джерела, які їх цитують, є у вільному доступі в Інтернеті. Пошлюся при цьому бодай на працю А. Чигирина „Украинский вопрос" (1937), де зведено докупи безліч джерел з точною адресацією.

Професор Московського університету, антрополог Є. Чепурковський (1871-1950) встановив, що східний великорос – етнографічний тип спільний з мордвою, черемисами і башкирами; великороси, які живуть по вододілах, мають тип, що наближається до литовців, зирян і перм'яків. Українець же – абсолютно інший етнографічний тип, близький до своїх сусідів на заході.

Археологи граф Уваров, Савельєв і Спіцин на підставі дослідження близько 7 тисяч могил ѴІІІ-ХІІ ст. у Володимирській і Ростовсько-Суздальській областях дійшли одностайного висновку, що колонізація цих областей почалася у IX ст., швидше за все із землі кривичів. Курганів руських і середньоруських племен у Володимирській області – нема. "У курганах XI і XII ст. київські речі є, але киян в них нема" (!!!) (Спицын. Владимирские курганы. 1905).

Що руський і московський народи не мали в давнину нічого спільного і що етнічне походження обох народів різне, детально виклали у своїх наукових працях А. Спіцин, А. Пипін, А. Корсаков, В. Іконніков, а пізніше А. Пресняков, М. Любавскій, М. Грушевський, Ф. Вовк та ін.

Наведемо бодай одну цитату зі статті російського академіка Ф. Корша: "Отличия украинцев от прочих славянских народов так очевидно, что о них не стоит и говорить. Что же касается их отличий от «державной народности» (великороссов), то они обнаруживаются: 1) в языке, который... распадается на наречия и говоры, независимо от разветвлений великорусского языка; 2) в физическом складе, точнейшее определение которого дело антропологов, но достаточно типичном для того, чтобы можно было отличить украинца от великоросса с первого взгляда; 3) в особенностях духовных: своеобразном юморе, впечатлительности, чувствительности, живом воображении, предпочтении образов умозрению; 4) в бытовых чертах на столько разных и устойчивых, что они сохраняются и там, где украинцы живут среди великорусского населения. Все эти отличия нельзя не признать существенными, потому что выработаться они могли только в течение многих веков отдельной от великороссов жизни и потому выдержат, конечно, и еще много веков, изменяясь лишь в кое-чем под влиянием общечеловеческой культуры" ("Украинская Жизнь", 1912 г.).

Але й сучасні антропологи, як от В. Абрамов, професор МГУ, у праці "Применение количественных методов в исторических исследованиях Поволжя" пише: "средне-волжское и северо-восточное русское население, антропологически гораздо ближе к местным тюркам, чем к русским группам из других зон... Также подтвердился вывод о близости антропологических параметров горных марийцев и северо-восточных русских... Все русские группы проявляют антропологическую близость к коренному населению региона: верхневолжские к терюханам, донсурские к мокшанам и эрзянам, северо-восточные к горным марийцам и чувашам, средне-волжские к татарам".

Що ж до відмінності української і великоросійської мов, то і це питання після довгих суперечок і філологічних досліджень, було вирішене. У 1906 р. за пропозицією Ради Міністрів Академія Наук обрала спеціальну Комісію, яка дійшла висновку:

"Таким образом, исторические условия содействовали полному разобщению Юго-Западной России (Украины) и области, занятой великороссами: отсюда существенные отличия в языке обеих народностей — великорусской и малорусской. Историческая жизнь этих народностей не создала общего для них языка; она, напротив, усугубила те диалектические отличия, с которыми предки малороссов, с одной стороны, великороссов — с другой, выступают в начале нашей истории. И, конечно, живой великорусский язык, на котором говорить народ в Москве, Рязани, Ярославле, Архангельске, Новгороде, не может быть назван «общерусским» в противоположность малорусскому языку Полтавы, Киева и Львова".

Тому балаканина про „русский мир" – це теж маячня, бо Росія до "руського світу" має такий самий стосунок, як Зімбабве до англійського.

_________________________________________________________________________________

УНІАН

Юрій Винничук

Легенди помаранчевих днів

Кияни, яких було прийнято вважати ситими котами, яким начебто начхати на якісь протестні акції, які від прибиральниці до державного чиновника не мали на що жалітися,  раптом вийшли у такій вражаючій кількості, що це потрясло світ.