Червоний день календаря

Червоний день календаря

Олексій Мустафін / Фото: Телекритика

Якщо вже казати про прагнення пересічних українців жити в одній державі, то мова може йти хіба що про референдум 1 грудня 1991 року.

"Щоб ми не пробували будувати, все одно виходить КПРС" - ця фраза Віктора Черномирдіна (точніше парафраза давнішого радянського анекдота) якнайкраще визначає головну особливість "державотворення" у посткомуністичному виконанні. Чого варта, скажімо, присутність у святкових календарях і в Росії, і в Україні Дня Червоної Армії 23 лютого, перейменованого на "День Захисника Вітчизни". І це при тому, що сьогодні, схоже, навіть школярі знають (чи, принаймні з легкістю можуть дізнатися), що дата ця абсолютно штучною навіть з огляду на історію самої Червоної Армії. Просто в 1922 році Лев Троцький у цей день організував військовий парад, присвячений створенню РСЧА, а вже потім з'явилися пояснення про "річницю" її створення (насправді "непереможну і легендарну" створили 28 січня) або ж "бойове хрещення" червоноармійців під Нарвою і Псковом (хоча німці під Псковом з'явилися лише 24 лютого і зайняли місто без бою, а з Нарвою аналогічна історія трапилася взагалі 4 березня).

З іншого боку, радянські звички даються взнаки навіть тоді, коли "старі" свята спробують змінити новими, які мали б символізувати національну єдність. У Росії таким днем визначене 4 листопада. Нібито на честь звільнення Москви від польських окупантів аж у 1612 році. Щоправда, якщо бути точним, то Кремль поляки утримували аж до 6 грудня. А міський посад (Китай-город) очистили ще 1 листопада. "Зсув" відбувся тому, що РПЦ керується в своїй діяльності юліанським календарем. Проте закон визначає державне свято за календарем григоріанським. От і виходить дивна пародія на історію з 23 лютого.

Українське свято національної єдності - День соборності - ніби спирається на новішу традицію, що має чіткіше документальне підґрунтя. Але й ця дата - якщо спиратися на її обґрунтування в указі президента Кучми, який власне і зробив цей день офіційним святом, - насправді доволі штучна. І має свою історію пересмикувань. Почнемо з того, що Акт злуки у 1919 році вирішили оголосити саме 22 січня, бо на цей день нібито припадала річниця Четвертого універсалу, який проголосив незалежність України. "Нібито припадала", бо універсал був датований 22 січня, але насправді був ухвалений в ніч з 24 на 25 січня. Маніпуляція з датою Михайлу Грушевському була необхідна, бо якби 25 числа Київ зайняли червоні (вірогідність цього була дуже високою, столицю вже обстрілювали впритул), то ухвалу можна було оголосити нелегітимною. А на 22 січня було призначене перше засідання українських Установчих зборів. Засідання, щоправда, не зібралося (є великі сумніви, що збори взагалі були обрані в належному складі), не засідав навіть повний склад Центральної Ради, тож універсал проголошували від імені Ради Малої, та ще й в неповному складі.

У 1919 році теж не обійшлося без проблем. Акт злуки мали оголосити найвищі представницькі органи УНР і ЗУНР. Представники ЗУНР так сяк виконали процедуру, а ось у "Великої України" жодного представницького органу не було. Центральну Раду (що формально представляла найвищу владу в УНР до квітневого гетьманського перевороту) навіть не спробували зібрати, парламентські вибори теж не проводили, а замість цього, з порушенням принципу загального виборчого права, обрали "Трудовий Конгрес". Але й делегати цього конгресу в намічений термін, 19 січня, до Києва у повноважному складі не приїхали. Тож злуку оголосила Директорія, свого роду ревком з п'яти осіб, створений їхньою власною волею для організації антигетьманського повстання, і ніким ні на що не уповноважений. Трудовий конгрес "ратифікував" угоду лише наступного дня, тобто 23 січня (але вже від імені "об'єднаної держави", бо кооптував до свого складу галицьку делегацію, незважаючи навіть на те, що окремі її члени на участь в засіданнях "спільного парламенту" жодним галичанином уповноважені не були), і лише 28 січня, заднім числом, наддав повноваження Директорії (вже з шести осіб).

Відповідно і юридична сила Акту злуки була не більшою, аніж сила ухвали будь-якого велелюдного мітингу, зібраного на Софійській площі (ось, наприклад, сьогоднішнє віче, зібране бютівцями, не менш одностайно оголосило про початок імпічмента Януковича - і що?). Але й в такому вигляді Акт був денонсований як керівництвом УНР в особі Симона Петлюри - що уклав Варшавську угоду з Юзефом Пілсудським, так і очільником ЗУНР Євгеном Петрушевичем. Чи означає це необхідність переформулювання підстав святкування Дня соборності, наприклад, присвятивши його, як пропонує комуніст Олександр Голуб, утворенню Закарпатської області УРСР (теж 22 січня, але 1946 року), чи взагалі перенісши свято на 17 вересня (на честь сталінського "золотого вересня"), як радять прогресивні соціалісти? Навряд чи. Адже перехід Червоної Армії через Збруч або ж суто адміністративне рішення про утворення чергової області до волевиявлення українців мають ще менший стосунок, аніж віче 1919 року.

Якщо вже казати про прагнення пересічних українців жити в одній державі, то мова може йти хіба що про референдум 1 грудня 1991 року. Або ж? акцію 22 січня 1990 року, коли "живим ланцюгом" спробували з'єднати Київ і Львів. Звичайно, це було певною мірою повторення набагато масовішого "балтійського шляху" 1989 року. Зрозуміло, що приводом була річниця все того ж Акту злуки (щоправда, не ювілей, а "лише" 71 річниця). Проте головне не привід і не приклад, а сама подія. Бо пересічні люди, серед яких, до речі, були не лише прихильники Руху і майбутніх націонал-демократичних партій, із власної волі вирішили продемонструвати єдність України, незалежно від того, як до цієї демонстрації ставилася чинна на той час влада. І це їм вдалося. Кращого дня для свята соборності годі й шукати. Хіба що сперечатися, яким саме кольором доречніше було позначати його в календарі.

_________________________________________________________________

Читайте також:

Falloтест на адекватність

Боронити духовність і "українськість" почали саме тому, що ставати на захист "звичайної" свободи висловлювань борцям не дуже хочеться. Бо вона стосується всіх.

Повʼязані теми:

Наступна публікація