Чому росіяни ховаються в Україні?

Україна перетворюється на місце, привабливе для політичних біженців з інших країн, особливо з Росії. Останнім часом кілька політичних активістів з РФ попросили про притулок в Україні, а деякі його навіть отримали. Але імідж країни, що приймає до себе "борців з кремлівським режимом”, хоча й формується дуже активно, є досить сумнівним.

У цьому році політичний притулок в Україні отримали двоє росіян. Перший з них – журналіст "Новой газеты" Олександр Косвінцев, який ще не початку року минулого заявив, що його переслідують російські правоохоронці за критику на адресу одного з високопосадовців, і досить довго чекав на отримання статусу біженця. Друга – активістка забороненої в РФ Націонал-більшовицької партії (НБП) Ольга Кудріна, яку в Росії засудили до 3,5 років ув’язнення за антипрезидентський транспарант.

Активісти НБП, так звані "нацболи", взагалі є сьогодні найбільш активними претендентами на захист з боку України. Так, на початку року у Вінниці було звільнено раніше заарештованого українськими правоохоронцями активіста опозиційних "Маршів незгодних", що проходили в Росії, Михайла Гангана. Він також чекає на статус біженця. На притулок в Україні сподіваються й інші націонал-більшовики - Анна Плосконосова, наречений якої був вбитий невідомими, Анастасія Курт-Аджієва, яка разом із Ганганом організовувала "Марш незгодних" у Самарі. Всі вони наголошують на тому, що в Росії на них чекають не лише в’язниця, а ще й насильство, аж до загрози фізичної розправи. Але на притулок в Україні сподіваються не лише опозиціонери, а й люди, чиє минуле викликає обґрунтовані сумніви в правоохоронців.

Останнім часом про притулок в Україні попросили особи, яких на батьківщині звинувачують у серйозних злочинах, зокрема фінансових. Наприклад, статус біженців хочуть мати затриманий у Криму росіянин Василь Бурага, якого звинувачують у викраденні понад 100 мільйонів доларів, і азербайджанець Ровшан Ленкоранський, якого на батьківщині взагалі вважають кримінальним "авторитетом". З приводу останнього стурбованість висловили навіть у вітчизняному Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю, наголосивши, що в Україні можуть почати "накопичуватися найбільш небезпечні кримінальні елементи з країн пострадянського простору".

А тому в нормальному політичному процесі, що регламентується міжнародними документами з прав людини, почали з'являтися небезпечні тенденції. Втім, поки що про їх домінування говорити не доводиться, тому актуальною залишається тема політичних біженців.

Привабливість України для російських опозиціонерів TCH.ua пояснив лідер націонал-більшовиків, відомий письменник Едуард Лімонов. Вибір своїх товаришів за партією, зроблений на користь України, він обґрунтовує політичною та суспільною ситуацією в ній. "Не так багато держав СНД займають самостійну та незалежну позицію по відношенню до Росії. Люди шукають десь захисту (від російських правоохоронців – TCH.ua), і в даному випадку кращим захистом виявилася Україна з її незалежною позицією. Якщо звернутися до якої-небудь країни СНД, є ризик видачі до Росії. Будь-яка інша країна СНД боялася би зіпсувати відносини з Росією, Україна не боїться. Тим більше, Україна ставиться дуже уважно до своєї незалежності і не хоче жодним чином виглядати, як сателіт Росії", - наголошує лідер нацболів. 

Лімонов, таким чином, висловив упевненість в іміджі України, як чи не найкращого місця для переховування від політичної дискримінації, принаймні на пострадянських теренах. Але українські правозахисники такий в цілому позитивний образ руйнують.

Якщо Лімонов впевнений, що в Україні опозиційні активісти, яких на батьківщині "репресують, поміщають у в’язниці за адміністративні правопорушення, переслідують за ненасильницьку політичну боротьбу, б’ють" і навіть вбивають, можуть знайти захист, то виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Володимир Яворський з цим не погоджується. Правозахисник розповів TCH.ua, що Україна "частіше депортує людей, ніж надає притулок". "Випадки надання притулку одиничні, а депортацій десятки можна нараховувати. Якщо не вдасться депортувати, Україна довго думає, чи надавати статус біженця", - наголосив Яворський. Більше того, за його словами, українська влада "дуже обережно і прискіпливо ставиться" до біженців із Росії, і вони дуже рідко отримують такий статус в Україні. А тому образ України як притулку для дисидентів, піддається сумніву, і сподівання російських опозиціонерів починають здаватися не настільки обґрунтованими, якими вони самі їх вважають.

Дійсно, з одного боку Україна надає притулок політичним біженцям, і кожен такий випадок стає зазвичай дуже резонансним. Більше того, вітчизняна влада при ухваленні подібних рішень керується низкою міжнародних та українських документів. Це передусім ухвалена ООН Загальна декларація прав людини, згідно з якою "кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком". Це також український закон "Про біженців", який ґрунтується на визнанні неможливості повернення людини до країни, в якій її життю та свободі загрожує небезпека, в тому числі через політичні переконання. Це й інші документи, зокрема Декларація про територіальний притулок, Європейська конвенція про видачу правопорушників тощо. Всі вони визначають, що в разі, якщо людина не скоїла злочину, а переслідується за свої політичні погляди, вона має право на отримання статусу біженця. Але в Україні не поодинокі випадки, коли ці нормативні документи залишаються формальністю.

Опосередкованим свідченням цього є хоча б заява міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, згідно з якою у 2007 році з України депортували 3 тисячі нелегальних мігрантів, які не мали статусу біженця. Цілком можливо, що серед цих людей були й ті, які переслідуються за свої політичні та релігійні погляди, національну приналежність. Втім, набагато промовистіший факт депортації на батьківщину в 2006 році одинадцяти громадян Узбекистану, яких звинуватили у пропаганді радикальних поглядів та відсутності української реєстрації. 

Україна тоді, турбуючись про свій міжнародний імідж, відмовила опозиціонерам з цієї республіки у реєстрації, передавши узбецькій владі. Режим же цей відомий, зокрема, розстрілом демонстрації в місті Андижан, де в 2005 році загинули, за різними даними, від 200 до 700 людей. А тому й на опозиціонерів, цілком можливо, чекали тортури та ув’язнення, і виходить, що Україна в цьому випадку не виконала своїх міжнародних зобов'язань. Та й нацбола Гангана, за зізнанням Едуарда Лімонова, український УБОЗ затримав під тиском російських колег. А звільнили його лише після хвилі обурення, зокрема в українських ЗМІ.

Отже, Україна не є таким вже надійним притулком для політичних біженців, як це здається з першого погляду. З одного боку, факти надання опонентам російської влади статусу біженців очевидні, з іншого ж робота в цій сфері залишає бажати кращого. Правозахисник Володимир Яворський зазначає, що в цій ситуації "кожна справа є унікальною», але обставини, через які конкретна людина хоче стати біженцем, українською владою "не завжди визначаються". Це має певний позитивний ефект, тому що сьогодні Україна не надає притулку особам, яких звинувачують у кримінальних злочинах. Але часто люди, які мають право на притулок за міжнародними та українськими документами, його не отримують і змушені повертатися туди, де на них чекають переслідування. 

Є в ситуації з біженцями й політичний аспект - ймовірність погіршення і без того складних відносин України та Росії через надання притулку опонентам російської влади. Публічна дискусія з цього приводу наразі не ведеться. Вона, якщо згадати, виникала в 2005 році, коли кілька українських політиків (Ігор Бакай, Руслан Боделан, інші) поїхали до Росії, а в Україні на їх адресу в цей час лунали серйозні звинувачення. Сьогодні ж, незважаючи на відсутність публічного обговорення проблеми, можна вважати, що надання статусу біженців активістам тих самих заборонених у РФ націонал-більшовиків має шанс стати черговим приводом для загострення відносин двох країн. І Україні обирати, зробить вона притулок для біженців інструментом політичної боротьби, чи буде виконувати міжнародні домовленості в цьому напрямі.