Цікаві книжки: Кривавими слідами Голокосту

Вахтанг Кіпіані© УНІАН
Священик розказав нам, як під час війни він підіймався на дах з біноклем і разом із мешканцями села дивився як у таборі відбувалися екзекуції. Я спитав: «І вам не робилося зле, отче, коли ви бачили всі ці смерті?».

Вахтанг Кіпіані
Вахтанг Кіпіані
Що читаємо? Кілька днів тому минула сумної пам‘яті річниця 70-ліття початку нацистських розстрілів у Бабиному Яру. Напередодні вийшла книга католицького священика Патріка Дебуа «Хранитель спогадів. Кривавими слідами Голокосту» (Київ, видавництво «Дух і літера», 2011).

Що цікавого? «Як так сталося, що я, француз, католик, приїхав сюди, щоб слухати цих бідних українських селян, які розповідають правду про Голокост, що залишив кривавий слід у їхній місцевості?».

Приводом пошуків слідів Голокосту для отця Дебуа стали спогади його дідуся, колишнього в’язня нацистського табору для військовополонених. «Ще у семирічному віці Патрік почув від нього слівце «Рава-Руська» [містечко на Львівщині], його вражало, що бабця й інші члени родини плакали й мовчали, коли він питав, що то за слово. А ще розмова з дідусем і його скупі фрази: «Для нас у таборі було важко, нічого було їсти, їли якусь траву. Але іншим було ще гірше!».

Отже, приймає рішення поїхати і подивитись на місця, де катували Клодіюса Дебуа. «Після шести годин, проведених під страшним дощем, нам нарешті дозволили в’їхати на територію України… Вперше це місто стало існувати для мене, як щось реальне… Я шукав меморіал табору 325, куди було інтерновано мого дідуся. Мене відвели на пагорб, звідки було видно білий вертикальний камінь. Він був зовсім брудним. Це меморіал табору мого дідуся».

У звіті Надзвичайної комісії, скликаної для проведення розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, скоєних у районі містечка Рава-Руська, від 24-30 вересня 1944 року Дебуа знайшов свідчення одного зі співв’язнів діда: «Військовополонених тримали в бараках, в яких взимку німці спеціально залишали відчиненими двері та вікна впродовж цілої доби, аби люди в бараках замерзали на смерть. З їжі нам майже нічого не давали, в’язні розтинали трупи військовополонених, померлих від голоду, вони підсмажували і варили це людське м'ясо. Німці все це бачили і сміялися… Розстріли та удари палицями щоденно забирали життя від ста п’ятдесяти до двохсот людей. Трупи військовополонених у причепах трактори відвозили у ліс Волковіце, де скидали у спеціально вириті самими військовополоненими рови».

Але Дебуа-онука цікавлять і «інші», про яких згадували в сім’ї, тобто євреї, в яких практично не було шансів, на відміну від французів, вижити в тому пеклі.

«Голокост був таємницею в моїй родині, проте він зовсім не був таємницею у селі Белжець. А я уявляв, що ніхто не міг бачити того, що коїлося всередині таборів смерті, я вважав, що їхні структури були чимось на зразок секретних баз… Я дізнався, що поїзди з подорожніми продовжували їздити під час війни, водночас винищення та спалення євреїв не припинялося. Пасажирам рекомендували зачинити вікна перед тим, як проїхати повз табір, аби уникнути смороду».

Патрік виріс. Став священиком. Але пам'ять про діда та невимовлену родинну трагедію його хвилювало і він почав шукати. З’ясував, що його дід не просто був жертвою нацизму, але й свідком Голокосту, повного знищення єврейського населення континенту, що його проводили нацистські верховоди. Відтак почав вчити іврит. За цим почав працювати в архівах, щоб розібратись в тому, що діялось на теренах Східної Європи в роки війни.

Одне з найсильніших вражень – буденність, з якої доволі часто люди сприймали й сприймають побачене. «Священик розказав нам, як під час війни він підіймався на дах з біноклем і разом із мешканцями села дивився як у таборі відбувалися екзекуції. Я спитав: «І вам не робилося зле, отче, коли ви бачили всі ці смерті?». Він відповів: «Та ні. Моя мати не виносила диму, вона зачинялась у погребі, і мені треба було займатися господарством».

Результатом архівних пошуків і польових експедицій стала виставка, що отримала назву «Голокост від куль». Її спочатку побачили у Франції та Сполучених Штатах, тепер вона експонується в Києві в «Українському домі» і, як заплановано, буде показана в кількох великих містах України.

 «Отець Дебуа зумів задіяти потужну матеріальну базу, яка уможливила фільмування інтерв’ю 460-х свідків подій на заході, сході, півдні України, залучення дослідників масиву архівних, переважно німецьких документів… Його супроводжувала група: перекладачка, за фахом історик, експерт з балістики, професійний фотограф, оператори, історик архівіст, до його послуг був власний мікроавтобус і два водії».

Дослідниця Голокосту Жанна Ковба, автор вражаючої книги про ті часи «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання"», і передмови до цього видання, вказує: «Для українського читача дуже важливим буде те, що отець Дебуа зумів побачити не лише чорноту злочинців, нелюдяність тих, які стріляли, та їхніх поплічників, а й сяйво людинолюбності. Він описує факти й рятування, допомоги гинучим євреям. Але з посиланням, що в Україні визнано лише 400 Праведників народів світу, ну, ніяк не можна погодитися. За останніми даними Яд Вашему, після років «великого мовчання за залізною завісою», коли багато імен рятувальників утрачено назавжди, серед українців нині 2272 Праведники».

Вражає, що практично ніхто з сотень опитаних дослідником людей нікому ніколи цього не розповідав. За радянських часів ця тема не була забороненою, але й на національній катастрофі єврейського народу ніколи не акцентувалося. Краєзнавці, здебільшого, пропускають тему Голокосту, вивчаючи власне українські сторінки минулого. А самим сісти й написати про відоме нікому у голову й не приходило. Так і помирає правда про війну.

А правда є страшною. Дебуа класифікує свідків Голокосту – простих селян, з ким він встиг поспілкуватись. Даруйте за довгу цитату, але вона того варта:

«Є ті, хто мусив перемішувати негашене вапно з кров’ю євреїв; ті, хто зв’язував одяг роздягнених євреїв у вузли, а потім вантажив на вози; є ті, хто лагодив цей одяг; ті, хто готував їжу катам під час розстрілів; ті, хто привозив возами коноплю чи соняшники, щоб спалити трупи; ті, хто складав соняшники чи коноплі на шар тіл розстріляних; є ті, хто видирав у євреїв золоті зуби, поки вони чекали страти, хто складав зуби в полотняний мішок, який увечері забирали німці; є ті, що відвозили євреїв своїми підводами до самих ям; і ті, хто відвозив своїми підводами вже розстріляних євреїв; є ті, хто у перерві між двома розстрілами тримав у себе вдома лопати; є дівчата, котрі утрамбовували тіла євреїв і засипали їх шаром піску у проміжку між двома залпами; ті, котрих примушували оточувати натовп євреїв, яких гнали до ями, аж доти, поки всі не були розстріляні; є ті, хто охороняв євреїв, щоб перешкодити їхній втечі; а ще є такі, яким наказували приносити попіл, аби оздоровити землю після вбивств. Більшість із цих примусових робітників були майже дітьми: юнаками, дівчатами, підлітками».

Як треба було нацистам і комуністам залякати людей, щоб вони більше півстоліття мовчали про таке…

«І скрізь, де ми бували, від сходу до заходу, від півночі до півдня, свідки завершують свої оповіді, промовляючи одне й те саме: «Могила ворушилася впродовж трьох днів».

На єврейських кістках виросли ліси, засіяні поля, розбиті городи. І це сусідство мало кого хвилює. Не раз священик стикався з тим, що господар ділянки проганяв непроханих гостей, які хотіли дослідити шмат землі, де за свідченнями очевидців, ховали трупи – іноді десятки, іноді тисячі.

«Німці забирали собі хороший одяг, а гірший віддавали селянам. Один свідок розповідав мені: «Якось прокидаюся вранці і бачу, що все село одягнене в єврейське». В інших селах окупанти після екзекуцій влаштовували розпродаж єврейського майна – меблів, навіть особистих речей, які щойно здирали з тремтячих від страху людей. І селяни купували, торгувались за ті костюми й сорочки. Дехто, правда, каже, що мати казали не брати чужого, не купувати, бо на тому кров…

Чи треба казати, що в тих сотнях сіл, де працював Дебуа ніде не було обелісків чи інших знаків пам’яті євреїв, які століттями там жили. Не існує й книги пам’яті українських євреїв, загиблих у роки Другої світової.

«Кожного німця, вбитого під час війни, перепоховано під особистим ім’ям. Їхні цвинтарі можна порівняти з масштабами Рейху. Прекрасні кладовища для німців, з есесівцями включно, маленькі могили для французів, біле каміння, заросле кущами ожини, для десятків тисяч безіменних радянських воїнів, й абсолютно нічого для євреїв».

На щастя, в деяких місцях, після відвідин Дебуа, справа зрушила. І місцева влада поставила маленькі монументи. Це добре, коли людям стало соромно, що вони живуть на землі, а часто і в тих самих будинках, де 70 років тому жили інші люди. Не тільки, звісно, євреї, але й українці, поляки. Амнезія не має етнічного виміру.

Фраза. «Ми зустріли Таїсію кількома годинами раніше на одній із вулиць села і просто запитали: «Ви були тут під час війни?». Вона так само просто відповіла: «Так, синку, а що?». Через кілька хвилин вона вже завела нас до своєї скромної хати, посадила біля пічки та погодилася розповісти про те, що бачила малою дівчинкою. Як копали яму на околиці села, як есесівці ударами гнали з центру села до ями вишикуваних у колони жертв, як роздягали, стріляли, як ті кричали, поки яма не заповнилася до краю перед очима катів.

Якби Таїсія та всі 1800 свідків не надали нам своїх очей на кілька хвилин, ми не знали б усієї правди. Я згадую слова покійного Паризького кардинала Жана-Марі Люстіже: «Правда про Шоа живе у совісті бідних». Без них нам не вдалося б розшукати сотні спільних ям, де лежать євреї, радянські військовополонені, вбиті цигани. Щоб віддати жертвам належне – пам'ять та могилу».

____________________________________________________________________________

Вахтанг Кіпіані
Вахтанг Кіпіані
Читайте також:

Цікаві книжки: В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика

Він вважав себе у в’язниці як ніби на своєму місці і навіть почувався б скривдженим, коли б його обійшли б з покаранням. Уважав, що ознакою порядності стало на той час саме перебування у в’язниці. Тому коли б йому довелося починати все спочатку, він знову вибрав би таке своє життя...

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 9
  • ВАХТАНГ БРЕХІАНІ ВАХТАНГ БРЕХІАНІ 4 жовтня, 12:48 Згоден 6 Не згоден 1 А ВАС НЕ ЦІКАВЛЯТЬ КНИЖКИ ПРО КРИВАВІ СЛІДИ КОМУНІСТІВ У 33-МУ? ЧОМУСЬ ГОЛОКОСТ РЕВНО ПРИВАТИЗУВАЛИ САМІ ЖИДИ, А ГОЛОДОМОР УКРАЇНЦІВ (ДО РЕЧІ ОРГАНІЗОВАНИЙ ЧИСЛЕННИМИ ЖИДАМИ-КЕРІВНИКАМИ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ) - ТО ДЛЯ НИХ ЛИШЕ СПІЛЬНА ТРАГЕДІЯ БАГАТЬОХ НАРОДІВ СРСР. МОЖЕ ГІТЛЕР НЕ ПРОПОНУВАВ ЇМ ЩЕ ПО-ДОБРОМУ ЗАБИРАТИСЬ НА БАТЬКІВЩИНУ З 30-Х РОКІВ, МОЖЕ НЕ ПЕРЕСТАЛА ПРИЙМАТИ ЇХ БРИТАНІЯ, ФРАНЦІЯ, АМЕРИКА І ІНШІ КРАЇНИ, ЯКІ ТАК НА СЛОВАХ ЩИРО ЗАСТУПАЛИСЬ ЗА НИХ? А ЧОМУ? А ТОМУ ЩО ЖИДИ ТІЛЬКИ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ОБРАНИМИ - ОБРАНИМИ ДЛЯ ПАНУВАННЯ Й КЕРУВАННЯ. НІЯКОЇ ФІЗИЧНОЇ ПРАЦІ - ЛИШЕ ФІНАНСИ, ТОРГІВЛЯ, СПЕКУЛЯЦІЯ, РОЗВАГИ. СВІДОМО І ВПЕРТО ВОНИ ІГНОРУЮТЬ ПРАЦЮ, ВАЖКУ, ФІЗИЧНУ, БУДЬ-ЯКУ ПРАЦЮ. ТОМУ Й ГИНУЛО ЇХ В ТАБОРАХ НАЙБІЛЬШЕ. І ЩЕ: ГІТЛЕР НЕ КРАЙНІЙ, ХТО ЇХ ТАК "ВИНИЩУВАВ". ПОЦІКАВТЕСЯ ПРО ЇХНІ ГОНІННЯ - У РІЗНІ ЧАСИ Й ВІКИ ЇХ ГНАЛИ ТО ГРЕКИ, ТО ЄГИПТЯНИ, ОБРАЖАЛИ АНГЛІЙЦІ, ВЛАШТОВУВАЛИ ПОГРОМИ ФРАНЦУЗИ, БИЛИ РИМЛЯНИ, ПІЗНІШЕ ІТАЛІЙЦІ, І ЩЕ, І ЩЕ, І ТАКИХ ВИПАДКІВ БЕЗЛІЧ. ЗАМИСЛІТЬСЯ ЧОМУ відповісти цитувати У тебя в голове - говнище ! У тебя в голове - говнище ! 4 жовтня, 16:26 Згоден 0 Не згоден 5 Какой же ты тупой!!! Почему-то все е ба нутые любят (мягко говоря) капслок. Задолбали уже, адольфусы недоделанные. цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції