Цікаві книжки: «Пакт Молотова-Риббентроппа»… у світлі історичної адвокатури Москви

Вахтанг Кіпіані© УНІАН
«…с правовой точки зрения… ввод советских войск на территорию Второй Речи Посполитой не мог быть трактован как начало войны – и не был»

Що читаємо? Книгу російського історика Олександра Дюкова «Пакт Молотова-Риббентропа» в вопросах и ответах» (Москва, Фонд «Историческая память, 2009). Напередодні чергової річниці угоди між двома соціалізмами – національним і інтернаціональним – актуально.

Що цікавого? «Этот договор, больше известный как «пакт Молотова-Риббентропа» и прилагавшийся к нему секретный протокол – пожалуй, самые демонизированные документы в истории отечественной дипломатии».

Автор належить до кола істориків і публіцистів, які, формально не будучи пов’язаними з Кремлем і Луб’янкою, виконують для них допоміжні та піар-функції. Не важко подивитись на чималий перелік виданих фондом «Историческая память», що його очолює Дюков, книжок, щоб пересвідчитись – власне, про історію та відновлення історичної пам’яті росіян та народів Росії не йдеться. Вони пишуть про українських повстанців, литовських «лісових братів», латвійських колабораціоністів, УПА і єврейське питання тощо. Очевидно, це саме ті питання, які визначають стан історичної пам’яті сьогоднішньої Росії.

«Это-де, был зловещий сговор двух тоталитарных режимов, разделивший Европу, уничтоживший Польшу, лишивший независимости прибалтийские государства. Именно от советско-германского договора нам предлагают отсчитывать начало Второй мировой войны, именно этот документ якобы положил начало «советскому геноциду» народов Восточной Европы».

Виправдання рації Сталіна і декларування законності дій Радянського Союзу в 39-му – це мета, для чого книжка писалась. Десь – доволі віртуозно це робиться, іноді – більше, ніж незграбно. Приміром, пояснюючи життєву необхідність і абсолютну юридичну чистоту анексії Західної України та Західної Білорусії Дюков вдається до порівняння: «После захвата Гитлером Дании сначала английские, а позже и американские войска высадились в состоявшей в унии с Данией Исландии. Наконец, в августе 1941 года для недопущения усиления позиций Германии в Иране, Великобритания и СССР совместно ввели туда войска. Все эти акции по форме ничем не отличаются от введения советских войск на территорию Западной Украины и Западной Белоруссии».

Жаль тільки, що автор, який є кандидатом історичних наук, не розповідає далі – скількох представників «експлуататорських класів», приміром, Ісландії американці депортували до свого Сибіру, скількох розстріляли в тюрмах Рейк’явіка, як це було у в’язницях Львова, Чорткова, Вінниці, Луцька та інших «визволених» міст, скільки було закрито партій, церков, кооперативів та інших установ і організацій. І головне – чому Ісландія не вважає американців окупантами, а галичани – вважають. Або «часто приходится слышать, что выборы в Народные собрания Западной Украины и Западной Белоруссии были-де незаконны, поскольку осуществлялись в присутствии советских войск и были сфальсифицированы». Відповідь автора – звісно, це не так. Була абсолютна демократія і ніхто не повинен ставити «под сомнение государственно-территориальный статус западноукраинских и западнобелорусских земель».

Питання тільки, куди поділись між вереснем і листопадом 1939 року десятки українських, польських і єврейських партій, включно з Компартіями Західної України та Західної Білорусії, і чому авторитетні політики цих земель не брали участі у вільних виборах, а сиділи в вагонах, які стукали колесами в напрямку Уралу, а дехто вже був розстріляний (чи може вони само розстрілялися…)?

На такі дрібниці Дюков не звертає уваги. Його справа – запропонувати широкий погляд, в якому нюанси у вигляді фактів історії зайві. Аргумент, що практика підписання секретних протоколів тоді була звичною, ілюструється двома фактами – Радянський Союз і Литва мали подібну угоду про обмін секретною інформацією, а Великобританія з Польщею – про гарантії надання військової допомоги у випадку нападу Німеччини. І цих невинних фактів має бути достатньо, щоб врівноважити переділ всієї Східної Європи – від Естонії до Дунаю, який відбувся внаслідок домовленостей двох тиранів? Нема слів.

Коли почалась війна для Радянського Союзу? Для автора відповідь очевидна – 22 червня 1941 року. А що ж тоді мало місце після 17 вересня 1939 року, коли Червона Армія вирушила у «визвольний» похід на територію Польської держави, з якою, між іншим, СРСР мав низку угод?

Нам роз’яснюють, що «советские войска были введены на территорию Западной Украины и Западной Белоруссии», але це ніяк не означає участі у війні, бо «угроза безопасности Советскому Союзу была объективной. И именно для устранения этой угрозы» червоноармійці перетнули міжнародно-визнані кордони.

«Кремль заявлял, что вводит войска для предотвращения угрозы своей безопасности и защиты украинского и белорусского населения. Защиты от кого, в официальном заявлении советского правительства не говорилось, но выбор был не особо велик».

Від кого ж була загроза? Від офіційної Варшави, але ж в інших місцях книги Дюков доводить, що ніякої Польської держави станом на середину вересня 39-го вже не існувало.

Може все-таки мова про нацистську Німеччину? Схоже так, але ж саме з її міністром Ріббентропом міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов підписав низку угод з додатковими секретними протоколами (які, власне, й передбачали розділ Польщі), і саме за фюрера Німеччини Гітлера піднімав тост Йосиф Сталін, а не за президента РП Мосціцького чи головнокомандувача Ридз-Смігли. Це вже загальновідомі факти, але для Дюкова секретні протоколи і «золотий вересень» 39-го мало пов’язані між собою речі. Мовляв, після не значить внаслідок…

Логіка адвоката тоталітаризмів зрозуміла, але ж вважати читачів дурниками не дуже добре, бо сторінкою вище цитується секретний протокол, а там чорним по білому: «В случае территориальных и политических преобразований в областях, принадлежащих Польскому государству, сферы влияния Германии и СССР будут разграничены примерно по линии рек Нарев, Висла и Сан». Для тих, хто забув шкільний курс географії – території на схід від вказаних річок і є, в більшості своїй, етнографічними українськими та білоруськими землями. Що і вимагалося доказати.

«Блискуча» еквілібристика застосовується і далі, щоб пояснити, чому вхід частин Червоної Армії не є актом агресії. 1933 року Радянський Союз запропонував, а Польща (а також країни Балтії, Румунія, Туреччина, Чехословаччина та інші країни) підписала конвенцію про визначення агресора. За документом, «агрессором признавался тот, кто совершит «объявление войны другому государству; вторжение своих вооруженных сил, хотя бы без объявления войны, на территорию другого государства; нападение своими сухопутными, морскими или воздушными силами». Хіба не це було 17 вересня, хіба вояки маршала Тимошенко не вступили на Волинь і Галичину, хіба не було бойових зіткнень, хіба не було інтернування офіцерів і представників влади? Ні, пояснюють нам. Цього не було. Бо, виявляється, в міжнародному праві є норма, коли всі існуючі угоди діють лише під час миру.

У стані війни конвенція про агресора вже не діяла, і вона, як зазначив один юрист, «она теряла юридический смысл». Іншими словами, якщо між Україною та Грузією є угода про дружбу і кордони, але Росія напала на Грузію – як це було в 2008-му, то Київ може спокійно відтяти собі частину територію формально дружньої держави. Бо всі слова дружби і підтримки вже не діяли. Маячня, скажете ви. Але для сталіністів – це аргумент.

Дюков багато цитує львівського юриста, професора Володимира Макарчука, який заявляє: «с правовой точки зрения, норм de lege lata – действующего в 1939 г. международного права, ввод советских войск на территорию Второй Речи Посполитой не мог быть трактован как начало войны – и не был».

Назва договору з Німеччиною «про дружбу і кордони» теж не мала б нас лякати – на думку Дюкова, це просто використання «крайне неудачного и позорного, на наш взгляд, риторического приема». Тобто ганебною була не співпраця і дружба двох диктаторів, а риторика офіційного акту.

В угоді 1932 року Польща та СРСР взяли на себе зобов’язання «не принимать участия в каких-либо договорах, враждебных другой стороне, и не оказывать поддержку, прямую или посредническую, нападающей стороне». І цього теж не було. Таємна карта Європи з автографами комуністичних і нацистських вождів, на якій уже не було місця Польщі – виявляється, теж не порушення міжнародного права.

Виникає питання – а чи потрібно таке право в принципі, якщо заднім числом можна виправдати не просто вторгнення армії на територію дружньої держави, не тільки проведення виборів на окупованій території після репресій проти всіх незгідних, але і повну ліквідацію держави, члена Ліги Націй?...

Макарчук мірою цинізму дасть фору багатьом українським політикам: «Советские договоры с Польшей подписывались из расчета на то, что Польское государство сбережет свой суверенитет и сыграет роль своеобразного щита между СССР и агрессивными государствами».

А далі все просто – оскільки в вересні 39-го ситуація гранично змінилась, СРСР вийшов з угоди, про що 17 вересня уряд СРСР повідомив польському послу в Москві. Один нюанс: Польська держава не просто так не змогла зберегти свій суверенітет, він був знищений зброєю вермахта і червоноармійців. Наочною демонстрацією чого став парад переможців у місті Бресті і здравиці в газетах «Правда» і «Известия». Що про це писав нацистський офіціоз, на жаль, не знаю.

Ще однією причиною, чому СРСР не міг не втрутитись у розв’язання польського питання – це «возможность создания украинского квазигосударственного образования и использования его противником для отторжения Украины от Советского Союза».

На даний момент історикам відомо багато, але плани Гітлера щодо створення української держави, здаються фантастикою. І ніякі зустрічі начальника «Абвера» адмірала Канариса з провідником ОУН Андрієм Мельником, про що згадує Дюков, не замінять відсутності планів реального створення пронімецької України.

Та й відомо, що спіткало тих бандерівців, хто ризикнули таки відновити Українську Державу в червні 41-го. І про мельниківців Ольжича і Телігу, які не повернулись з Заксенхаузена та Бабиного Яру.

Фраза. «Советско-германское соглашение 1939 года ни одним словом не предусматривало какое-либо участие СССР в германо-польском конфликт. Речь шла всего лишь о соблюдении нейтралитета».

________________________________________________________________________________________________

Вахтанг Кіпіані
Вахтанг Кіпіані
Читайте також:

Цікаві книжки: "Тільки Рухом життя і обіймеш..."

Кравчук сам зателефонував Поровському і сказав, з неприхованим роздратуванням, - "оформляйте зал як хочете. Раджу вам виставити усі прапори, усю символіку, яка була в історії України... ми даємо дозвіл на ваш з'їзд".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 8
  • Богун Богун 5 вересня, 12:44 Згоден 7 Не згоден 4 Таких істориків як цей Дюков стерилізувати і відгородити від суспільства! Це не юрист, а дятел! Очевидно нащадок тих виродків, який замість того щоб вибачитись за своїх предків, як це зробили поляки з українцями, покриває їх просто дитячими виправданнями за нелюдські вчинки. Верх цинізму і кретинізму. відповісти цитувати Дякуємоспам чупринка-південь чупринка-південь 5 вересня, 12:52 Згоден 3 Не згоден 2 цінизм і критінизм відокремлює нас від братів кацапів цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції