"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані

Внаслідок нацистського та комуністичного геноциду населення Криму зменшилося на дві третини. У спорожнілі будинки завезли сотні тисяч робітників і "добросовестных" колгоспників з Росії та України. На пленумі обкому партії у вересні 44-го було чітко поставлено завдання – "сделать Крым новым Крымом со своим русским укладом".

Що читаємо? Книгу Гульнари Бекірової "Крым и крымские татары в ХІХ-ХХ веках: Сборник статей" (Москва, 2005). Дослідниця родом з Мелітополя Запорізької області, де довгі роки, не маючи можливості повернутися на батьківщину, мешкали сотні кримських татар. Нині мешкає в столиці Росії.

На самому початку німецько-радянської війни з Криму було виселено 50 тисяч німців і, за компанію, італійців. Під час війни батьківщину втратили греки, вірмени та болгари. 18 травня – день пам'яті для кримських татар. Цього дня є річниця депортації сталінським режимом майже 200 тисяч представників одного з корінних етносів півострова.

Що цікавого? Станом на 1939 рік, у Кримській автономній республіці, проживало трохи більше 1,1 млн. осіб, з яких росіян – 49,6%, кримських татар – 19,4%, українців – 13,7%, євреїв – 5,8% тощо.

Німецькі окупанти ввійшли в Крим в листопаді 41-го. Командувач 11-ю армією генерал-полковник Еріх Фріц Манштейн писав тоді – «Причудливые очертания гор, крутые скалы, спадающие в море, делают его одним из прекраснейших уголков Европы... Нас восхищал рай, лежащий перед нашими глазами». В липні 1942 р. оцей край став частиною рейхскомісаріату "Україна".

Окупанти розділили кримське суспільство за соціальними та національними стратами. Нагорі були німці-фольксдойчі, нижче – народи-побратими по зброї (болгари, румуни, італійці), за ними – українці як "пригноблений" при більшовиках народ, відтак – вірмени та греки, і тільки в самому низу цієї драбини – росіяни. Останніх нацисти спробували були залучити до боротьби зі сталінським більшовизмом. Працював вербувальний пункт Російської Визвольної Армії (РОА), що її очолював генерал Андрій Власов. Але, якщо вірити документам Центрального штабу партизанського руху, до РОА тут зголосилося аж... 8 добровольців.

23 листопада 1941 року у Сімферополі виник Мусульманський комітет, який прагнув представляти кримськотатарське населення перед германським командуванням, а згодом був наділений певними функціями у царині безпеки, освіти, пропаганди. Створені по всьому регіону "мускоми" взяли на себе й формування охоронних підрозділів для вермахту. Історики оцінюють чисельність таких підрозділів у проміжку між 5 до 30 тисячами осіб. Найчастіше згадувана цифра "20 тисяч", на думку авторки збірника є абсурдною, бо це означає, що колаборантами виявилися всі без винятку чоловіки призовного віку.

Пожвавлення соціально-економічного, національного та релігійного життя в перші місяці окупації призвело до виникнення певного прошарку населення регіону різних національностей, які лояльно ставилися до німецької влади. Звісно, серед них були і кримські татари.

Тим часом киримли брали активну участь у підпільному та партизанському русі. Провали в підготовці кадрів для загонів червоних партизан та розкриття баз із продовольством призвели до жахливих втрат через голод: "Все павшие лошади съедены, партизаны питаются бродячими собаками... употребляют в пищу щавель, траву, листья деревьев... некоторые бойцы начали есть лягушек". Це змушувало вдаватися до реквізицій. Населення у відповідь створювало загони самооборони, ловило й видавало партизанів окупантам. Але, водночас, документи зберігають чимало прикладів співчутливого ставлення татарських сіл до червоних партизан – приміром, загін Селезньова стояв у селі Бешуй чотири місяці.

Але нагору, до Кремля, йшли телефонограми про поголовну співпрацю кримських татар з наїзниками. В червні 1943 р. уповноважений Центрального штабу партизанського руху по Криму Булатов стверджував, що насправді «положение выглядело не так, как его представляли мы сами себе и как информировали руководящие товарищи». За розвідувальними даними, лише в 20-25 селах з переважаючим татарським населенням були створені загони самооборони.

Голова радянського уряду Криму у 1942-1944 рр. Ісмаїл Сейфулаєв намагався переконати Ставку – "Командир отрядов Мокроусов и комиссар Мартынов, чтобы оправдать себя, защитив от неминуемого наказания за причинённый грабёж в татарских деревнях, за неудовлетворительное руководство партизанским движением в Крыму, начали давать радиограммы в Москву о том, что крымские татары – изменники и предатели".

На початку 44-го "изменнические формирования" в Криму складалися з Кавказької дивізії (17 тис.), семи татарських (разом до 2 тис. осіб), грузинського (700 осіб), туркестанського та вірменського батальйонів. Червона розвідка доносила, що в двох добровольчих батальйонах "созданы группы советских патриотов, которые ведут большую работу по разложению".

Рішення про виселення всього народу готувалося задовго до визволення Криму від нацистів. Ще в 1943 р. маршал Клімент Ворошилов висловлювався однозначно - "Крымские татары были и есть предатели. Они в войну 1854-1856 во время обороны Севастополя отказывались снабжать воинские части русской армии сеном, читайте об этом у Л.Н. Толстого".

10 травня 1944 р. міністр внутрішніх справ Лаврентій Берія запропонував Йосифу Сталіну, "учитывая предательские действия...", проект рішення Державного Комітету Оборони про виселення татар із Криму. На наступний день цей документ було підписано.

12 травня німців вигнали з Криму, а вже 18-го розпочалася драма. У вагони для худоби завантажили всіх кримських татар – від немовлят до фронтовиків. Найбільше людей етапували до Узбекистану – 151 тис., Марійської АРСР, Казахстану, Молотовської (Пермської), Кемеровської, Горьковської (Ніжгородської) та інших областей Росії. Усього – 193865 кримців.

"Несмотря на то, что со времени депортации крымскотатарского народа минуло уже 60 лет, и сегодня остаётся открытым вопрос: что это было – мстительная акция возмездия или продуманный геополитический шаг".

Заступник начальника Відділу спецпоселень НКВС СРСР Мальцев доповідав нагору: "Одеждой и обувью спецпереселенцы не обеспечены, производят впечатление оборванцев, а между тем многие из них на груди носят ордена и медали...". В місцях депортації опинилися 5 Героїв Радянського Союзу. Станом на 1952 рік тільки в Узбецькій РСР на обліку перебували 6057 учасників Великої Вітчизняної.

Збереглося чимало листів або витягів із них, де кримські татари описують жахи нової батьківщини – "...выселение из Крыма татар есть негласное их убийство. Зачем расстреливать, когда можно людей работой и условиями довести так, что они перемрут".

Смертність від переохолодження ("размещены в непригодных для жилья помещениях, не имеющих крыш и окон"), малярії, дизентерії була шаленою. За міліцейською статистикою, за перший рік в Узбекистані померло 22355 кримських татар (15% від загальної кількості прибульців). У 60-х роках було проведено "народний перепис населення", згідно з яким на чужині померли 46,2% депортованих.

Внаслідок нацистського та комуністичного геноциду населення Криму зменшилося на дві третини. У спорожнілі будинки завезли сотні тисяч робітників і "добросовестных" колгоспників з Росії та України. На пленумі обкому партії у вересні 44-го було чітко поставлено завдання – "сделать Крым новым Крымом со своим русским укладом".

В 1948 році Сталін звертав увагу місцевої влади, що існують факти повернення до Криму втікачів із місць поселення – "ни в коем случае не пускать, т.к. они являются базой для иностранной разведки".

В 1956 р. рідкісна за цинізмом постанова ЦК КПРС відмовила кримським татарам, на відміну від інших репресованих етносів, у праві на повернення: "бывшая Крымская АССР не была автономией только татар... и что в составе РСФСР имеется татарское национальное автономное объединение... имеют право поселиться на территории Татарской АССР". Те, що кримські та поволзькі татари – різні народи, комуністів не хвилювало.

Народ відреагував на шовіністичне хамство зливою петицій, під деякими з них ставили підписи десятки тисяч громадян. А під всенародним зверненням до ХХІІІ з'їзду КПРС є 120 тисяч підписів – припустимо, це такий сумний світовий рекорд. Відповіді і на цей лист не було. Почалися пікети, мирні маніфестації, їхні розгони, суди над десятками активістів національного руху. Демонстрація протесту в місті Чірчік Ташкентської області, яка відбулася 21 квітня 1968 р. і яку було жорстоко розігнано, стала відомою в світі. Вже в другому числі підпільної «Хроники текущих событий» з'явився детальний опис становища народу та його боротьби.

У 1967 р. вийшла чергова лукава постанова ЦК КПРС, котра, посилаючись на те, що "граждане татарской национальности, ранее проживавшие в Крыму"... пустили корені в Середній Азії, а тому їхнє повернення до Криму «нецелесообразно». Попри це, відчайдухи кидаються додому й 23 особи навіть змогли прописатись на батьківщині.

Після погрому у Ферганській долині влітку 1989 року кримські татари стають вимушеними біженцями вже і з другої "соціалістичної батьківщини". Явочним порядком вони починають повернення до Криму і в серпні т.р. вперше захоплюють земельну ділянку в Бахчисарайському районі, щоб будувати собі житло – про повернення вилученого й мови не було. Далі все відбувалося у нас на очах. За переписом 2001 р. в Україні проживали 243 тис. киримли.

Фраза. "...Рабочим дают 300 грамм хлеба, иждивенцам 150 грамм. Всё что было продали и тепер не знаем, что делать. Сервер, Виляда, Ленар и Гульнара умерли. Мама лежит в рольнице, у неё опухли ноги, и я Мария болеем малярией, Лиля с поносом... Из нашей деревни умерло 50 чекловек. Папа! Если дядя Сетар там, то передай, что у них умерли Фазыл, Нурис и Якуб, а жена нездорова...".

Анонс. Монографія Климентія Федевича "Галицькі українці у Польщі 1920-1939". Автор позиціонує себе як дослідник, не пов'язаний з українською чи польською історичною школою. Висновок, що у міжвоєнний час відбувалася доволі успішна інтеграція українців Галичини до Польської держави, і цей процес був мирним, доволі суперечливий. Окремий розділ присвячено екстремізму націоналістичного політичного підпілля.

Повʼязані теми:

Наступна публікація