"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Одним із перших заходів "влади робітників і селян" стала насильницька націоналізація приватних книгозбірень і створення своєрідних концтаборів творів друку.

Що читаємо? Монографію дослідниці Оксани Федотової "Політична цензура друкованих видань в УСРР-УРСР (1917-1990 рр.)" (Київ, "Парламентське видавництво", 2009). Це не художній твір, а наукова робота, й продершись через обов'язкові в подібного кшталту текстів складнощі мови, можна виудити безліч маловідомих і дуже корисних, для розуміння життя за совєтів, фактів.

Що цікавого? Цензура у перекладі з латини – "суворе судження, вимоглива критика". Базово – "будь-яке втручання в процес створення й поширення тексту". Існує безліч формулювань і значень. А ще ж можна говорити про самоцензуру (внутрішнього редактора), цензуру суспільної думки, "бібліотечну", "книготорговельну", "педагогічну" і т.п. аж до "сімейної".

Відомий російський дослідник Арлен Блюм розуміє під цензурою "систематичний, цілеспрямований і всеосяжний контроль, установлений державою... або офіційною церквою... над діяльністю засобів масової інформації за допомогою особливих мір більш-менш насильницького характеру".

Натомість на заході сформувалася певна школа, представники якої відносять феномен цензури не тільки до діяльності держави, але вважають частиною суспільства. Так, Маріанна Текс Чолдін вводить термін "всецензура" – "монополізація всіх сфер духовного та культурного життя суспільства на фоні репресивного викорінення будь-яких форм інакодумства". Першим зафіксованим у джерелах фактом ідеологічного насильства авторка вважає наказ спалити книгу пророцтв Ієремії, що його видав цар Іудеї Іоакім (605 р. до Р.Х.). Першим відомим літературним твором, знищеним за рішенням церкви – Нікейського собору в 325 р., є поема "Талія" авторства єресіарха Арія.

"Оформлення попередньої цензури належить папі Сіксту IV, що повелів в 1471 р., щоб жодна книга не друкувалася без попереднього розгляду й схвалення духовних осіб". Через тридцять років його наступник Олександр VI взагалі забороняє книгодрукування, щоб унеможливити розповзання крамоли.

В 1735 р. зафіксований перший випадок арешту журналіста за критику влади – постраждав співробітник "New York Weekly Journal" Джон Зенгер, губернатор штату наказав його кинути за ґрати.

Католицька церква майже 400 років, до середини ХХ століття, мала "Індекс заборонених книг". Честі бути забороненими "вдостоїлися" Бальзак, Руссо, Спіноза, Декарт, Дідро, Гейне, Гюго, Кант, Жорж Санд, Міцкевич, Марк Твен, Стендаль...

"Радянська політична цензура виникла одразу ж після жовтневого перевороту 1917 р. Декрет про друк, загальновідомий текст якого свідчить про "тимчасову" заборону всіх контрреволюційних органів друку, став відправною точкою в історії радянського ідеологічного терору". 1922 р. був створений Головліт (Головне управління з питань літератури) – установа, яка майже на сім десятиліть і стала головним інструментом і уособленням комуністичного терору та контролю над друкованим словам і, ширше, ідеологією.

"Радянська цензура, що ґрунтувалася на ідеології пролетаріату, своєю суттю закріпила повну відсутність правових норм". Жоден твір не міг вийти без візи пильного цензора. Жоден рядок у газеті не мав шансу бути надрукованим. Те саме стосувалося лібрето, п'єс, сценаріїв, виступів на радіо і по телебаченню. Починаючи з 1923-го і по 1987 р. видавався – звісно ж, з грифом "не для печати", – "Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню".

Одним із перших заходів "влади робітників і селян" стала насильницька націоналізація приватних книгозбірень і бібліотек громадських організацій. 17 січня 1920 р. створюються так звані "спецфонди" – "своєрідні концтабори творів друку, у яких протягом усього радянського періоду перебували документи, заборонені для широкого читацького загалу".

Більшовицькі варвари додумалися знищувати гранки й рукописи, які не пройшли попередню цензуру – "їх варто знищувати як секретний матеріал, що втратив своє значення". Як констатує дослідниця, "цензори, таким чином, вважали, що факт заборони ними якого-небудь тексту означав одночасно й остаточну втрату його цінності для людства". До революції таке злочинне глупство не було можливим.

У 1923 р. у Вінниці було вилучено "10 пудів 27 фунтів петлюрівської" літератури, у Куп'янському окрузі – 6168 "зловредно-тенденційних" видань, у Гайсинському – 3528 книг, Тульчинському – 1172... Іноді безграмотні цензори демонструючи "рвение" зачищали не те, що треба. Так, в одному з обіжників Укрліту за 1925 р. зазначено, що в Кременчуці та Кам'янці-Подільському місцеві укрліти вилучили з книгозбірень твори... класиків марксизму-ленінізму!

Система діяла тотально. Головліт Карельської АРСР написав скаргу на керівництво Біломорсько-Балтійського каналу, який входив у систему ГУЛАГу, оскільки ті ухилялись від поширення практики попередньої цензури на тексти газет, які виходили для ув'язнених і силами ув'язнених – "Перековка" та інші. А це, мовляв, давало можливість розголошувати державні таємниці та "спотворювати соціалістичну дійсність". Під останнім треба розуміти поширення в одній з газет інформації про вошивість у табірних бараках.

Комісія у справах дитячої літератури в 1930 р. постановила вилучити з бібліотек твори Олександра Олеся, "Хатину дяді Тома" Гаррієт Бічер-Стоу, "Казки для юнацтва" Ганса-Хрістіана Андерсена, бельгійські, англійські народні казки, твори Шарля Перро тощо.

В грудні 1934 р. нарком освіти Володимир Затонський підписав "Зведені списки літератури, що підлягає вилученню із продажу, бібліотек та учбових закладів". Це перший республіканський проскрипційний список. Якщо спочатку сталінські цензори ретельно фіксували всі відомості, то потім у зв'язку з розгортанням хвиль терору на це просто не вистачало часу, писали – "Всі твори, за всі роки, всіма мовами".

Тисячі книг виявилися "засміченими" іменами численних "ворогів народу", передмовами неблагонадійних критиків. Тож, бібліотечним працівникам пропонувалося вирізати окремі сторінки або склеювати їх... В 1937-1938 рр. велика чистка торкнулася і центрального апарату Головліту, було репресовано кожного третього цензора. Серед знищених бійців головлітівського фронту був і колишній заступник наркома освіти УРСР Андрій Хвиля, який отримав кулю як "шпигун" і "зрадник".

Однією з ганебних форм цензури в умовах СРСР став відгук (рецензія), внутрішній документ, який "за ніяких обставин не міг бути показаний авторові". Оцінку "ідеологічній й художній придатності" давали компетентні та перевірені письменники, критики, журналісти, "котрі з задоволенням співробітничали" з цензурним відомством. Адже за це непогано платили і, врешті решт, можна було звести рахунки з більш талановитими й успішними колегами по цеху.

До речі, особливо небезпечними для свободи друку по факту стали професійні редактори: "Будучи грамотнішими за цензорів, вони представляли для письменників ще більшу небезпеку, оскільки бачили те, на що перші не звернули б уваги ("приховане цитування" заборонених текстів і т.п.). Редактори вкрай насторожено стежили за тим, щоб текст не викликав серії так званих "неконтрольованих асоціацій"...".

Розвиднюватися почало лише у 1987 р. Закипіла робота органів цензури на виконання партійних рішень з перегляду списків проскрибованих книг та осіб, "усі твори яких підлягали вилученню".

В жовтні 88-го повернули до життя 7930 видань, зокрема твори 600 письменників-емігрантів, а 426-ти текстам – сказали почекати. З доповідної записки в ЦК КПРС працівника ЦК КПУ Олександра Капта, до слова – нинішнього члена Конституційного суду України, дізнаємось, що під замком залишились видання, визначені як "антирадянські; спрямовані проти В.І. Леніна, КПРС, СРСР та радянського народу; білогвардійські; сіоністські; націоналістичні". В іншому документі вказано, що залишаються у спецхранах тексти лідерів націонал-соціалізму та фашизму; "іноземні періодичні видання, книги й брошури, де описуються прийоми карате", твори порнографічного характеру, "що стосуються виготовлення й застосування наркотиків, опису стану ейфорії", ті, де зазначені методи виготовлення вибухівки.

Прикметно, що чи не найдовше перестраховувався Львівський облліт. Так, ще 27 грудня 1988 р. його керівник А.Борзенко наказав залишити у спецфонді окремі книги Ростислава Єндика, Франца Коковського, Осипа Думина, а також всі твори Юрія Горліс-Горського.

12 жовтня 1989 р. Головліт УРСР вирішив доцільним повернути в бібліотеки твори Наталії Полонської-Василенко, Івана Огієнка, Володимира Винниченка, Василя Стуса, Миколи Хвильового, Сергія Єфремова, Євгена Сверстюка, Миколи Руденка. Але водночас, чекаючи на реабілітацію, залишили в спецфонді твори Юрка Тютюнника, Всеволода Балицького. Грицька Чупринки та, "враховуючи деякі політичні особливості осіб авторів", – Івана Багряного, Юрія Шевельова, Ігоря Калинця, Валентина Мороза, Івана Світличного, В'ячеслава Чорновола тощо.

3 грудня 1989 р. всі видання дореволюційного часу були передані в загальні фонди бібліотек. І, нарешті, 17 січня 1990 р. вийшов історичний "фінальний" наказ Головліту УРСР – "Усі раніше видані списки і накази... з цього питання вважати такими, що втратили чинність".

Фраза. "Парадоксальний факт – загальна кількість літератури, поданої в українських проскрипційних матеріалах, приблизно дорівнює половині всієї друкованої продукції, виданої в підрадянській Україні протягом ХХ ст.".

Анонс. Він народився як правнучатий племінник австрійського імператора Франца-Йосифа І, але півжиття воював за самостійну Україну під іменем Василя Вишиваного. Історія життя та смерті в книзі Юрія Терещенка та Тетяни Осташко "Український патріот з династії Габсбургів".

________________________

Читайте також:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Газети писали про знищення тисяч людей, не приховуючи кривавих фарб – "Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції