"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Безпосередній і різкий перехід від "чорно-білого" Бандери до бронзового, без широкої дискусії, є радше фальстартом української політики пам’яті, ніж її досягненням.

Що читаємо? Збірник статей істориків і публіцистів "Страсті за Бандерою" (Київ, видавництво "Грані-Т", 2010). 1 січня ц.р. провідникові ОУН виповнився б 101 рік. Книгу, яка щойно вийшла друком, навряд чи можна вважати подарунком до дня народження легендарного націоналіста через надто полемічний характер текстів, але цілком може стати в пригоді для тих, хто хоче включитись у дискусію щодо постаті Степана Бандери, однієї з контраверсійніших постатей вітчизняної історії ХХ століття.

Що цікавого? У передмові історики Ярослав Грицак, Тарік Сиріл Амар і Ігор Балинський пишуть, що "жодна фігура в українській історії так безкомпромісно не розділяє сучасну Україну, як Степан Бандера. Ба більше: жодна історична постать не викликає такої бурі почуттів у найближчих сусідів – Польщі, Росії, та меншою мірою, Ізраїлю й Німеччини…".

Пропустимо термін "розділяє Україну" як такий, що не верифікується. Бо комусь може здаватись, що і українська мова теж розділяє нашу нещасну неньку…

Вже в самій цій формулі, якою упорядники відкривають книжку, є те, з чим не можна погодитись. По-перше, навряд чи варто перебільшувати "бурю" - з мертвим Бандерою продовжують вести війну передусім ті, хто полював за ним живим. По-друге, в цій "дискусії" опонентам Бандери підіграє багатолітня практика Радянської влади оббріхувати і засуджувати ("Пастернака не читал, но осуджаю!") ворогів. Як справедливо пише російський історик Кіріл Алєксандров, "любые рассуждения о Бандере подменяются рефлекторной реакцией, сформированной у наших соотечественников ещё советским кинематографом".

Більшість же громадян, як і раніше, мало знають про український національно-визвольний рух середини минулого століття. Кілька місяців тому довелось брати в дискусії на львівському телебаченні відносно постаті Бандери. Журналісти програми для розігріву шоу зробили просту річ – пішли до пам’ятника націоналістові і ставили перехожим просте запитання – ким був Бандера. Якщо пропустити фрази, які не містили конкретики як-от "національний герой", "великий українець", виявилося, що лише кілька людей змогли відповісти, ким він був. Решта львів’ян, прихильно ставлячись до героя опитування, верзли дурниці на кшталт "генералом УПА" і "командиром повстанців".

Ця книга частково, якби не надмірна пристрасність окремих текстів, заповнює нішу незнання фактів реальної біографії Бандери. Оскільки неможливо в короткому огляді дати навіть побіжний огляд всіх понад тридцяти текстів, зафіксую лише кілька тез, які виникли під час читання збірника.

З чим не можна погодитись категорично – так це з намаганнями частини авторів трактувати Степана Бандеру як "фашиста". Візьмімо хоча б заголовки двох статей – Тімоті Снайдера ("Фашистський герой у демократичному Києві") та Пер Андерса Рудлінга ("Ющенків фашист: культ Бандери в Україні та Канаді"). Інший диспутант, Олександр Мотиль з Університету Ратгерз, формулює, чому українських націоналістів з крила Бандери не варто називати фашистами – їхнім ідеалом була незалежна національна держава, а не фашистський у ній устрій, а нацистська Німеччина "хотіла простих, несуверенних українських колабораціоністів". Бандерівці такими аж ніяк не були.

Як зазначає професор Альбертського університету Дейвід Марплз, "пам'ять про німецько-радянську війну все ще ділить Україну: герої для однієї групи є злочинцями для іншої, і перша жертва такої поляризації – зазвичай сама історична правда". В пострадянській Україні слово "фашист" має мало спільного з ідеологією та практикою європейських суспільних рухів ХХ ст., натомість прямо відсилає до написаної підручними Сталіна та Брежнєва історії "Великої Вітчизняної війни", де хороші-"наші" перемогли поганих-"фашистів". Новітні трактування Другої Світової, слава Богу, вже не дають таких однозначних двоколірних оцінок, тим дивніше, коли західні автори намагаються навісити ярлики, після чого у багатьох точно не буде великого бажання читати ті тексти й тим більше – з ними дискутувати.

Багато авторів посилаються на несприйняття, невизнання значною частиною українців постаті Бандери. Але питання – чи потрібне Бандері та українському самостійницькому рухові визнання тих, хто спокійно сприймає факт існування в тисячах українських міст і сіл пам’ятників Леніну, Петровському, Калініну, Кірову, безіменним комісарам і більшовикам 1920-х, партійним бонзам наступних років тощо?.. Тих, хто ніяк, принаймні – публічно, не рефлексує щодо наявності в Запоріжжі погруддя Сталінові (з головою чи без голови – не розбереш, бо новини одна одній суперечать) та вулиці Постишева в самісінькому центрі Донецька. Отже, тих, хто до сьогодні, попри оприлюднені центнери документів і стоси досліджень, вважає ненормальним, "бандитським" масовий визвольний рух на Галичині та Волині?..

Взагалі, як можна дискутувати про предмет, не маючи наукової біографії Бандери, написаної з залученням всіх можливих джерел – українських, польських (приміром, Гжегож Россолінський-Ліебе, який пише докторську роботу про Бандеру, вважає його "продуктом польської національної культури, проти якої збунтувався і від якої відвернувся"), російських, німецьких, американських, яка б відповіла на численні запитання, які озвучили автори цього збірника. Можливо, хтось із дослідників її пише. Залишається чекати, бо публіцистична полеміка – навіть із залученням доволі широкого кола експертів із поважними регаліями – не замінить спокійного дослідження. Без якого, будемо вважати, крапку над "і" у справі щодо Степана Бандери не поставленою.

Тексти в книзі дуже різні й нерівноцінні за значенням та наведеними аргументами. Не дуже конструктивно виглядає, коли один дослідник кидає не підтверджену джерелами тезу, а інші вимушені довго й безрезультатно вимагати конкретних доказів. Один із найактивніших учасників дискусії про "фашиста" Бандеру канадець Іван-Павло Химка, не раз стверджуючи, що ОУН несе відповідальність за Голокост на західноукраїнських теренах, переконливих доказів цього не наводить. Не можна ж вважати такими спогади вцілілих євреїв, які покликаються на те, що їхні мучителі говорили українською. "Сильний" аргумент – а якою мали б говорити нацистські колаборанти в Галичині?

Дивно, що доводиться нагадувати елементарні речі – гітлерівські поплічники у Франції говорили французькою, в Литві – литовською, а в Росії – російською, і персонально Бандера тут точно ні до чого. Таке враження, що дослідник у запалі навмисно виводить дискусію за межі, подалі від реального провідника ОУН.

Досі не оприлюднено, і в "Страстях…" зокрема, жодного документу чи твору, де Бандера санкціонував би знищення євреїв чи бодай допомогу ОУН нацистам у цьому злочині. Скажімо, Степан Бандера-онук, на закид згадуваного вище Марплза на участь руху Бандери у знищенні львівських євреїв, посилається на радянський документ "42 кати Львова", складений відразу по війні, й там немає жодного націоналіста, самі німці. До чого, питається, взагалі прив’язувати Бандеру до чужих, нацистських злочинів?..

Півкниги присвячено з’ясування питання – чи мав рацію президент Віктор Ющенко, підписуючи указ 22 січня 2010 року, яким ушанував Степана Бандеру званням Героя України. Микола Рябчук описує дилему українських лібералів: "З одного боку, вони не могли почувати особливого захвату щодо опортуністичного рішення Ющенка, як і, взагалі, щодо вкрай контроверсійного спадку Бандери, ОУН та УПА. Проте, з іншого боку, вони не могли так само не бачити всіх наслідків прямолінійного й безвідповідального втручання… в складні питання, про які більшість із них узагалі не має ані найменшого уявлення. Відомий український історик Ярослав Грицак висловив почуття розчарування й розгубленості в кількох словах: "Це гірше, аніж злочин, це глупство". Публіцист вважає, що дискусія про Бандеру нікуди не зникне, бо вона не про історію, а про ідентичність.

Найближчим до розкриття мотивів і логіки глави держави виявився професор Мотиль, який називає це звичайним політичним актом, перераховує кільканадцять кавалерів найвищих нагород України – від Кравчука, Ротару та Литвина і до Чорномирдіна та Атамурата Ніязова, давно спочилого батька екс-президента Туркменистану, – "Бандера, можливо, заслуговує на Героя України такою самою або меншою мірою, як і будь-хто з нагороджених. Якщо Європейський парламент справді переймається тим, що нагороди України означають для європейських цінностей, він добре вчинить, якщо пройдеться по всіх нагородах і видасть відповідні резолюції".

Істерична реакція "європейців" видається тим більше політично вмотивованою та лукавою, коли згадати відсутність рефлексії на рішення президента Франції нагородити найвищим орденом президента Росії Путіна з його кагебешним минулим і антидемократичним сьогоденням.

Цю книгу сто відсотків треба прочитати тим, хто вважає Бандеру героєм – чимало фактів і оцінок дадуть підстави замислитись. І так само її зобов’язані прочитати ті, хто виступає за те, щоб скинути провідника ОУН з п’єдесталу національного героя. Бо не враховувати ті аргументи, які висловлюють адепти Бандери – теж не можна. Отака амбівалентність, отакі "Страсті за Бандерою".

Фраза. Історик зі Львова Василь Расевич: "Безпосередній і різкий перехід від "чорно-білого" Бандери до бронзового, без широкої внутрішньоукраїнської дискусії, є радше фальстартом української політики пам’яті, ніж її досягненням".

______________________________________________________________________

Читайте також:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Німецько-радянську угоду про дружбу та нейтралітет у випадку конфлікту з третіми країнами було підписано в 1926 р. і було домовлено про взаємні військові замовлення.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції