"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
"Кажуть, що український епістолярій бідний. Це неправда. Він ще недостатньо досліджений. І якби... існували лише листи Стефаника, Стуса і Білокур, то й тоді ми попереду планети...", - Михайлина Коцюбинська.

Що читаємо? Мав інші плани щодо огляду, але смс від Мойсея Фішбейна приголомшив і все змінив. 7 січня, Різдвяного вечора, пішла з життя Михайлина Коцюбинська – чільна постать вітчизняного літературознавства та громадського життя від 1960-х років.

Племінниця видатного письменника, залишила по собі не тільки добру пам'ять у людей, які мали можливість особисто її знати, але й визначний творчий доробок – сотні статей, лекцій, книжок, упорядкованих збірок.

Встигла Михайлина Хомівна написати і видати власні мемуари. І в журнальному варіанті – вони друкувались у часописі "Кур'єр Кривбасу", і в книжковому. Отже, замість вінка на могилу Михайлини Коцюбинської, - огляд спогадів "Мої обрії" (Київ, видавництво "Дух і літера" спільно з Харківською правозахисною групою, 2004). Це двотомник, у першому –критика – Шевченко, Стефаник, звісно – Коцюбинський, а мозаїчні спогади – про життя та найближчих друзів – у другому.

Що цікавого? Михайлина народилася в грудні 1931-го, коли батькові було вже за шістдесят. І перша їхня фотографія – у Вінниці, де Хома Коцюбинський керував музеєм свого видатного брата, - Михася з татом у "жоржиновому лісі", серед квітів, які він так любив.

По тому – Чернігів, куди перевели, так само "до Коцюбинського", батька, будувати з нуля музей. Мати – філолог, випускниця Бестужевських курсів у Петербурзі Катерина Яківна (у дівоцтві – Бедризова), кримська вірменка. Фактичний співавтор концепції та експозиції, скромної, звісна річ, з огляду на тодішні можливості обласного музею.

На початку німецько-радянської війни Хома Михайлович відмовився евакуювати родину, поки не виділять цілий вагон для перевезення експонатів, і переконав таки "кого треба". Правда, евакуація паперів і особистих речей письменника відбувалася вже під акомпанемент нацистських бомбардувань: "Наш вагон стояв посередині залізничних колій – як добра мішень... По даху барабанили осколки. Вночі мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського (я і скринька – то було найцінніше для батьків), а батько й мати лягали щільно з обох боків, щоб якщо вб'є, то всіх разом".

Між іншим, цим самим вагоном було вивезено в Уфу, отже – врятовано до десяти ящиків з матеріалами музею Володимира Короленка, про що потурбувалася донька письменника, директорка музею його імені в Полтаві.

Хома Коцюбинський все врятував. 1944-го вагон, уже дорогою додому, загубився, і цілий місяць не було відомо про нього та про долю експонатів – та обійшлося, "музей було відновлено, знову забуяв красою наш садок".

1988 року батька Михайлини Коцюбинської, який вже давно був покійним, через пресу було обвинувачено в... доносі на свого племінника - знаменитого червоного командира Юрія Коцюбинського, розстріляного лиховісного 1937-го. Насправді, зробив це небіж, син сестри Ірини, Флоріан Коцюбинський.

Це був останній акорд, без перебільшення, сімейної війни, яка тривала майже шістдесят років. Ірина Михайлівна, одна з доньок письменника Коцюбинського, була проти, щоб справою увічнення пам'яті батька займався дядько Хома, який вирішив був відкрити музей у сімейному будинку.

1922 року Ірина Коцюбинська пише на дядька донос у Чернігівський комітет РКП, де атестує його як "отъявленного контрреволюционера", "черносотенца", звинувачує у наявності у нього "подложных документов на дом" тощо. Не важко уявити, знаючи про історію того часу, чим усе це загрожувало. На щастя, партійці не залучили до з'ясування суті справи ЧК, бо ясно, чим це могло закінчитись.

Михайлина Коцюбинська, знайшовши цей документ у архіві батька і не бажаючи роз'ятрювати родинну ворожнечу, не передала цього документу в музей. Аж поки її батька через газету не було обвинувачено в смерті Юрка Коцюбинського – непересічної й трагічної постаті, сина не стільки знаменитого письменника, скільки "знелюдненого" часу.

Михайлина Хомівна побіжно згадує у спогадах, що навіть під час політичних переслідувань у 1960-1970-ті роки відчувала на собі "недобру і мстиву руку Ірини Михайлівни Коцюбинської (хоча, здавалося б, я тут при чому?!)".

Невипадковим видається те, що найвищий спалах шістдесятництва – це презентація фільму "Тіні забутих предків" режисера Сергія Параджанова (до речі – за збігом обставин – сьогодні у нього день народження), знятого за мотивами твору Михайла Коцюбинського. Нагадаю, 5 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" на столичній вулиці Городецького (тоді – Карла Маркса) Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба влаштували протест проти початку репресій щодо київської та львівської інтелігенції.

Через сорок років Коцюбинській довелося перекласти українською інший параджанівський сценарій – "Intermezzo": "Твір дуже оригінальний... далекий від букви Коцюбинського і водночас сповнений пієтету до нього як до митця, який умів увіходити в життя, як у мистецтво".

Коцюбинська свідчить, що її шістдесятницьке коло – "то були люди добірні, екзистенційно вироблені, інтелектуально багаті й морально чіткі. Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Зіна Геник-Березовська – це з найближчих, з тих, хто на відстані серця".

Дружба з цими людьми, належність, за Стусом – до "маленької щопти", кола модерних українських ідеалістів, дала Михайлині не тільки ціннісні орієнтири, але й роки поневірянь, виключення з партії, відтак – автоматично – виліт з роботи, Але в усьому цьому Коцюбинська бачила "моральний іспит, ...тест..., витримавши який , я тим самим утвердилася як людина на землі".

Коли її виключали з КПРС котрийсь зі старих більшовиків, які, так би мовити – «для меблів», входили до комісій партійного контролю, запитав – про що вона думає, коли їй доводиться покласти партквиток на стіл. Афоризм народився миттєво – "Коли ситуація складається так, що мені треба вибирати між ідеалами і квитком, я квиток віддам вам, а ідеали залишу собі".

Михайлина Хомівна все життя йшла проти течії, вважаючи, що можна легко поєднувати бути українкою та громадянкою світу. Заперечувала одновимірність – того самого шістдесятницького руху. Вважала неправильним міняти чорне на біле і навпаки в оцінці літературних та мистецьких доробків – "це, власне, той самий тоталітаризм думки, тільки з протилежним знаком".

З таким гучним прізвищем не заховаєшся. "Часто згадую як у 70-ті роки під час виховних розмов у КДБ мені ставили за приклад "сина класика грузинської літератури" Звіада Гамсахурдіа та й онуку Івана Франка Зіновію, які саме тоді покаялися по телебаченню і в пресі". Та врешті решт оберіг імені Коцюбинського врятував – для посадки були потрібні не висмоктані з пальця, а реальні факти антирадянської діяльності. Були обшуки, допити, викривальні публікації в пресі, та на справу так і не назбирали.

Крок убік від спогадів. Тільки нещодавно, під час зйомок документального фільму, Михайлина Хомівна відкрила велику таємницю. Виявляється, що саме на її друкарській машинці Євген Сверстюк надрукував перші примірники свого памфлету "З приводу процесу над Погружальським" - найпопулярнішого, очевидно, тексту українського самвидаву 1960-х. Причому хазяйка машинки про це дізналась згодом. На щастя, "органи", які перерили тоді всю країну, про це так і не дізнались.

Останні роки Коцюбинська найбільше працювала з матеріалами свого друга і колеги по відділу в Інституті літератури Стуса. Виступила упорядником 9-томового зібрання творів. Зокрема, й двотомника його листів: "Кажуть, що український епістолярій бідний. Це неправда. Просто він ще недостатньо досліджений. І якби... існували тільки три явища – листи Василя Стефаника, Василя Стуса і Катерини Білокур (я беру в плані художньому, експресивному тільки оцих трьох), то й тоді ми попереду планети всієї...".

Саме в одному з листів із заслання, адресатом якого була "дорога Михася", поет Стус написав про свою готовність стати членом Української Гельсінкської групи, "закликав не боятися танка, хай він і трощить все на своєму шляху, а йти на зустріч танкові...".

...Прощавайте, Михайлино Хомівно!

Фраза. "Я народилася... і навіть казали мені, в тій самій кімнатці, що й Коцюбинський. І назвали мене на честь його. І все своє життя я була свідома цієї високої чести й відповідальності і намагалася – що б не робила... які б непрості моральні дилеми не поставали переді мною – імені цього не зганьбити".

________________________________________________________________________________

Вахтанг Кіпіані
УНІАН
Вахтанг Кіпіані
Читайте також:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Безпосередній і різкий перехід від "чорно-білого" Бандери до бронзового, без широкої дискусії, є радше фальстартом української політики пам’яті, ніж її досягненням.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції