"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Московський журналіст першим описав вміння молодого директора білоруського радгоспу – "смотрит на тебя Александр Лукашенко ясными глазами – и лжёт".

Що читаємо? Книгу білоруського публіциста, політолога та літературознавця Олександра Федути "Лукашенко. Политическая биография" (Москва, видавництво "Референдум", 2005).

Сьогодні Федута, який під час останніх президентських виборів був одним із керівників Громадянської кампанії "Говори правду!" і підтримував кандидата в президенти Володимира Некляєва, разом із сотнями білоруських опозиціонерів перебуває в СІЗО КГБ Республіки Білорусь. Олександра звинувачують у спробі повалення державного ладу, санкція якої передбачає термін ув’язнення чи не до 15 років таборів.

Нехай цей огляд стане бодай моральною підтримкою йому та іншим сябрам, які воліли б бачити свою батьківщину вільною від лукашенківської версії фашизму.

Що цікавого? Федута – не просто сторонній спостерігач за тим, що відбувається в Білорусі, він багато років був активним політиком – першим секретарем ЦК Союзу Молоді Білорусі (організація виникла на руїнах комсомолу), був учасником першої переможної президентської кампанії президента Лукашенка, відтак отримав призначення на посаду начальника управління громадсько-політичної інформації адміністрації новообраного глави держави. Згодом, через небажання брати участь у становленні диктатури, пішов у відставку.

Отже, Олександр Григорович Лукашенко. Головний герой книги – "безотцовщина", народився 30 серпня 1954 року в селі Копись Оршанського району Вітебської області. Згодом мати повертається на свою малу батьківщину – у Шкловський район Могильовської області, де було, маючи родичів, легше ростити сина.

Дитинство байстрюка було не надто райдужним – "некому заступиться. Деревенские мальчишки, народ жестокий…". Грошей хронічно не вистачало, тому в педінституті Саша не тільки добре вчиться – це було умовою отримання підвищеної стипендії – але й стає "общественником", редагує стінну газету факультету, лектором обкому комсомолу, був членом штабу "Комсомольского прожектора" – за це теж доплачували, "я всегда стремился получить лишний рубль".

Відтак – армія, Брестський прикордонний загін. Вступ у Комуністичну партію. Робота в комсомолі. "Выступать Лукашенко научился, причём на любую тему". Відтак – повільне просування номенклатурною драбиною, від "звільненого" комсомольського секретаря продторгу до директора радгоспу "Городець" на Могильовщині. На останній посаді Лукашенко і зустрів перебудову.

У 1990-му за підписом директора радгоспу виходить книжка, звісно ним не написана, під назвою "Городецкие уроки", де журналіст від імені автора викладає його тодішню філософію – "Основные беды исходили от административно-командной системы ведения хозяйства и в связи с этим порочной организации труда. Командовали чиновники и по вертикали, и по горизонтали, щедро раздавая "полезные советы". По указанию сверху пахали, сеяли, убирали, сокращали или увеличивали количество голов скота… Бесконечными понуканиями и указаниями отучили людей думать". Власне, тоді Лукашенко критикував саме ту модель, яку згодом успішно побудував у вже незалежній Білорусі.

Готуючи книгу, Федута записав десятки людей, які знали його героя на різних етапах його життя. Характерний епізод – на початку 90-х прокуратура порушила справу за заявою побитого директором радгоспу тракториста. Кореспондент газети ЦК КПРС "Сельская жизнь" Анатолій Гуляєв, який тоді розслідував цю історію, з’ясував, що важкі кулаки Лукашенка – це був типовий спосіб аргументації, "оказалось, из двенадцати человек [працівників "Городця"] восемь человек он бил тоже".

Московський журналіст тоді першим написав про дивовижне вміння молодого директора-самоуправця – "смотрит на тебя Александр Лукашенко совершенно ясными глазами – и лжёт". Або, якщо цитувати його самого, - "где была совесть – там вырос хрен".

Справу про побиття тоді, на жаль, зам’яли. І вона не завадила Лукашенкові, який одягнув маску "борця з номенклатурою", виграти вибори до Верховної Ради Білоруської РСР. Тодішній перший секретар обкому Василь Леонов, майбутній міністр сільського господарства і майбутній політв’язень, згадує – "Лукашенко кричал о зажравшихся партократах, о машинах, пайках, резиденциях для отдыха… Он тогда удачно оседлал конька, который впоследствии и вывез его на самые верха".

В республіканському парламенті Лукашенко спочатку підтримав демократів – навіть ходив на засідання фракції антикомуністичного Білоруського Народного Фронту, аналогу Народного Руху. Він дуже хотів щось очолити, постійно висував себе у керівництво, але погляди та риторика були типово комуністичні – "отнять и поделить. И самому проникнуть во власть".

У 1990-му Лукашенко підтримував кандидата на посаду спікера вченого-фізика Станіслава Шушкевича. Однак, майбутній "біловезький зубр" вже тоді був невисокої думки про активного депутата – "это не тот уровень мышления, с каким можно работать, например, заместителем министра. Системно работать, а не устраивать хаос, этот человек не мог".

Анатолій Лебедько, екс-депутат Ради, лідер Об’єднаної демократичної партії і теж заарештований в кінці 2010 року, згадує слова колеги-депутата з трибуни – "Я вот не пойму Лукашенко. Утром он с коммунистами, вечером он с БНФ. Так с кем он?". Парламентарії реагували сміхом – бо так і було.

Оскільки Олександра Лукашенка не жалували – ні в комуністичній владі, ні в демократичній опозиції – він іде своїм шляхом, створюючи депутатську групу… "Комуністи за демократію". Нехай, що алогічно, аби народу, який із завмиранням серця тоді слухав радіо- і телетрансляції, подобалося – "он всегда говорил то, что все хотели услышать".

Пропагуючи свої погляди, він пише статті, які зараз читаються як насмішка – тоді він виступав за свободу, за підприємницьку ініціативу, за вільне фермерство, проти диктатури, проти репресій щодо опозиціонерів, проти одностайності в усьому. "Создаётся впечатление, что то ли он [читач] сошёл с ума, то ли президент Лукашенко претворил в жизнь ту программу, против которой так яростно выступал депутат Лукашенко".

Екс-директор радгоспу об’єднується з молодими тоді депутатами Віктором Гончаром і Дмитром Булаховим – "молодые волки", як атестує їх автор книги, однаково прагнули влади, їм здавалося, що після краху комунізму вона лежить під ногами і потрібно тільки нахилитись, щоб її взяти.

В умовах політичної конкуренції кожен політик шукає свою "фішку". Для лідера БНФ Зенона Позняка – це була білоруська мова та національна ідея, для глави уряду В’ячеслава Кебіча – зв’язки з Росією, економіка та добробут громадян, для спікера Станіслава Шушкевича – конструктивна робота парламенту та рівновіддаленість від основних політичних сил. Лукашенко довго шукав свою тему і знайшов-таки – боротьба з корупцією.

Ну, і відродження СРСР – мовляв, "была великая империя, создававшаяся тысячелетиями. Разрушили её в одночасье. Сделали это в Беловежской пуще, действительно, чуть ли не по пьяному делу… Но есть вековая тяга народов к братству, и поэтому мы все клянёмся Союз возродить на новой, практически неведомой основе более высокого уровня".

14 грудня 1994 року Лукашенко зачитав з трибуни Верховної Ради Білорусі доповідь, яка зробила його по справжньому знаменитим. За його наполяганням, до тексту вставили кілька "фітілів", щоб на емоційному, недоказовому рівні захопити аудиторію, змусити не думати, а переживати.

За законами жанру, Лукашенко заявив, що йому "заважали" Шушкевич і КГБ. Дісталося Кебічу, голові Нацбанку Станіславу Богданкевичу тощо. По правді кажучи, нічого незвичайного в тій доповіді не було. Глава комісії пообіцяв, що найголовніше буде оприлюднено "пізніше". Само собою, ніякого продовження, крім "піни", не було. І абсолютна більшість героїв "корупційного скандалу" благополучно працювали в команді вже президента Лукашенка аж до прем’єрської посади.

Були і відверто підлі моменти – того самого Шушкевича було звинувачено у спробі(!) отримати у власне користування (насправді – як службову) автомашину марки "форд". Пройде кілька років і в гаражі адміністрації президента Лукашенка буде виявлено контрабандний "Мерседес", незаконно конфіскований у громадянина ФРН і сердега буде роками судитись із владою "некорумпованого" лідера Білорусі.

І якщо на політикум доповідь по суті не вплинула, то прості люди в масі своїй були щасливі, коли почули через радіоточку-"брахучку" як Лукашенко крив "сволочей", які жирують…

Автор визнає, що, власне, й примкнув до його команди, не бачачи у Лукашенкові загрози – і не тільки собі, але й демократії, "очень уж хотелось победить". Тепер, чекаючи неправого суду в мінському ізоляторі КГБ, мій добрий приятель Олександр Федута, думаю, не раз прокручує в пам’яті ці та інші, зокрема – й ненаписані – сторінки політичної біографії Олександра Лукашенка. Впевнений, що продовження книги буде.

Фраза. "…И народ увидел в высоком, физически крепком 39-летнем мужике, работавшем директором совхоза, былинного героя, того, кто способен не только взять власть, но и сделать её народной. Собственно говоря, это и есть единственная чётко артикулированная белорусская мечта. Мечта о добром – вернее, справедливом – начальнике, который накажет обидчиков".

Читайте також:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

"Кажуть, що український епістолярій бідний. Це неправда. Він ще недостатньо досліджений. І якби... існували лише листи Стефаника, Стуса і Білокур, то й тоді ми попереду планети...", - Михайлина Коцюбинська.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції