"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Зараз, коли відомі сотні документів, які задокументували Катинську трагедію, найбільшу ціну мають унікальні людські свідчення. Завдяки їм, тим, хто вижив, світ і зміг відновити обставини Катинського злочину.

Що читаємо? Книгу історика і журналіста Олександра Зінченка "Година папуги" (Харків, Видавничий будинок "Фактор", 2011). Це перша вітчизняна книжка, яка докладно розповідає про українські сторінки Катині – державної таємниці СРСР №1.

Що цікавого? Ціна питання – понад 25 тисяч польських громадян, переважно – офіцерів, вся інформація про яких зникає навесні 1940 року.

Одним із них був капітан Якуб Вайда, батько в майбутньому уславленого режисера. В інтерв’ю авторові він згадує найсильніше враження дитинства: "Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці... Чи вже сьогодні прозвучить його прізвище? Чи завтра? Чи прозвучить? Чи ні?".

В один із днів у списку жертв Катині з’явився інший Вайда – Кароль, теж капітан. З'явився шанс на диво. Мати Анджея померла через п’ять років по війні, "і весь час тішилася надією, що, може, іще якесь чудо станеться…". Тепер відомо точно – Якуб Вайда був розстріляний у Харкові, в підвалах НКВД.

Висилання німецького радіо від 13 квітня 1943 року: "Із Смоленська повідомляють, що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів… Виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів. Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв’язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці. Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи…".

Було ексгумовано 4143 трупи, з яких вдалося ідентифікувати 2815 - 68% знайдених. У могилах знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм, фрагменти газет. Усі без виключення датовані 1939-1940 рр, і тільки з Козельського табору. Отже, інші поляки були розстріляні в інших місцях.

Забігаючи наперед, поіменний список польських бранців знайшовся тільки в 1990 році. Президент СРСР Горбачов передав його лідеру ПНР Ярузельському – 3856 імен.

Для доктора Йозефа Геббельса ця знахідка – "більшовицького огидного вбивства" – була вкрай потрібною. Для пропаганди, само собою, а не з надмірного людинолюбства, адже "…це ті самі більшовики, про яких англійці та американці стверджують, що вони нібито змінилися і змінили свої політичні переконання. Це ті самі більшовики, за яких моляться у так званих демократіях…".

Москва відреагувала повідомленням ТАРС і публікаціями преси – "Ґеббельсівські наклепники протягом останніх двох-трьох днів поширюють огидні наклепницькі вигадки про те, що навесні 1940-го року в районі Смоленська нібито мав місце розстріл радянськими органами польських офіцерів. Німецько-фашистські негідники у цій своїй новій потворній вигадці не зупиняються перед найбезсоромнішою і підлою брехнею, якою вони намагаються прикрити нечувані злочини, які скоєні, як це тепер є очевидним, ними самими. Німецько-фашистські повідомлення з цього приводу не залишають жодних сумнівів у трагічній долі колишніх військовополонених, що знаходилися у районах на захід від Смоленська, на будівельних роботах, і потрапили разом із багатьма радянськими людьми, жителями Смоленської області, до рук німецько-фашистських катів влітку 1941 року…".

Цинізм, як можна з'ясувати з дослідження Олександра Зінченка, зашкалює – комуністичні пропагандисти заявили, що насправді в зазначеному районі справді були розкопки, але… історичного "Гнєздовського могильника". Даруйте за ще одну цитату з Геббельса, але тут їй місце – "За яких дурнів вважають ці нахабні єврейські йолопи європейську інтелігенцію?!".

Дуже гідною була відповідь на зловтішання на клікушество глави польського уряду у вигнанні генерала Сікорського – "Уряд Польщі від імені польського народу заперечує право німців використовувати факт вбивства для власного вибілювання", але водночас звернувся до Червоного Хреста на місці вивчити повідомлення нацистського міністерства пропаганди.

На це московська "Правда" опублікувала статтю "Польські поплічники Гітлера", звинувачуючи Сікорського у співпраці із нацистами. Кремль розірвав стосунки із польським урядом. Претензія, що перед оприлюдненням заяви треба було звернутися до СРСР – фарисейство, адже в справі пошуку офіцерів уряд Польщі у вигнанні 42 рази звертався до різних радянських установ. І кожен раз – отримував відписки.

Попри бажання міністра освіти Табачника, которий з маніакальною наполегливістю переписує історію, Друга світова війна прийшла на українські землі не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939-го, коли нацистські бомби впали на залізничний вокзал Львова. Через два тижні, виконуючи приписи таємного додатку до пакту Молотова-Ріббентропа, Червона Армія вирушила у так званий "визвольний похід", щоб надати свободу "всім трудящим Західної України і Західної Білорусі".

Польська влада прийняла рішення не воювати з СРСР, і 22 вересня без опору польського гарнізону Львів зайняли солдати "Українського фронту", яким керував маршал Тимошенко. У полон потрапили 10 генералів, 52 полковники, 72 підполковники, 5131 офіцер, 4096 унтер-офіцерів та 181 223 рядових. Обіцяні полякам умови капітуляції були порушені.

Замість можливості бити нацистів чи бути відпущеними додому, вояки польської армії опинилися в таборах, нашвидкоруч переобладнаних з колишніх монастирів – як-от у Старобільську на Луганщині. Про умови утримання свідчить щоденниковий запис одного з офіцерів: "У тому приміщенні протягом перших п’яти тижнів мешкали 168 офіцерів від полковників до підпоручиків. Точно по 37 квадратних сантиметрів на брата!".

Автор оповідає далі, ніби зберігаючи стилістику нотаток: "Майже дві сотні брудних тіл, у брудній білизні, яких поїдом їдять воші та блощиці, притиснені одне до одного так щільно, що неможливо ухилитися від подиху сусіда, 336 босих смердючих ніг, купи одягу і взуття, безладно розкиданих по залишках вільного простору - такою була атмосфера того барлогу".

І все ж поляки спробували самоорганізуватися, створили "Культурно-просвітницьку комісію", відмічали національні та релігійні свята. Дивом збереглася пам’ятка "Як повинні себе поводити польські солдати у полоні": "Ми залишаємося громадянами і солдатами польськими і, як таких, нас усіх зобов’язує польський устав. Ми не можемо, нам не можна приймати жодних пропозицій стосовно роботи, або працювати інакше, аніж під керівництвом польської влади. Якщо хтось запитає, або скаже, що нема Польщі, що нема польської влади, то наша відповідь має бути: нас, польських солдат, зобов’язує присяга, а до сих пір польська влада нас від неї не звільнила".

Їх намагалися перевиховати, демонструючи хіти радянського кіна – "Волга-Волга", "Мы из Кронштадта", "Мать", "Праздник святого Йоргена", "Большой Гражданин", "Возвращение Максима", "Александр Невский", "Петр І", "Аэроград", "Чапаев" тощо, майже півсотні фільмів.

У той самий час, понад 25 тисяч родин бранців були направлені за Урал, у Казахстан. Вже звідти діти офіцерів написали щемливого листа "батькові народу" на мішанині польської, російської та білоруської – "Коханый Ойчэ Сталине! Мы малые деци з балшым прошением до Великаго Отца Сталина просим з гарачэго серца, чтоб нам вирнули нашых отцов".

Спочатку листи від в’язнів – хоч і з обмеженнями – але приходили. На початку квітня 1941-го дружини отримали останні вістки зі Старобільська, Козельська та Осташкова. Далі – тиша…

Листи продовжували приходити тільки від 395 офіцерів, яких було відібрано в містечку Грязовці, з мотивів, відомих тільки НКВД. Завдяки їм, тим, хто вижив, світ і зміг відновити обставини Катинського злочину.

"Наприкінці серпня… [1941] прибув генерал Владислав Андерс. Усі вишикувалися в шерегу по чотири: "Струнко!" Високий і блідий Андерс повільно йшов уздовж рядів своїх - уже не в’язнів - солдат! Андерс спирався на костур - кілька радянських куль під Самбором, полон та два роки у Луб’янській в’язниці не минули без сліду. Солдати були подібні генералу: із схудлими і посірілими у таборах обличчями. Впала абсолютна тиша. Андерс довго дивився в очі своїм бійцям. "Починається формування Польської армії в СРСР. Ви є її початком! Хай живе Польща!".

Надія була на те, що майже 15 тисяч офіцерів дозволять армії швидко сформуватись і поведуть її у бій. З усього Радянського Союзу до міста Бузулук, в оренбурзьких степах, де було створено штаб нової армії неіснуючої де-факто Польської держави, почали стікатися бажаючі взяти зброю.

В грудні 41-го в СРСР прилетів прем’єр-міністр уряду Польщі у вигнанні Сікорський. Він зустрівся з винуватцем катастрофи:

"Сікорський: Я заявляю вам, пане президенте, що ваше розпорядження про амністію не виконується. Велика кількість наших людей, найбільш цінних для армії, все іще знаходиться у таборах і тюрмах.

Сталін: Це неможливо, оскільки амністія стосувалася усіх і всі поляки звільнені…

Сікорський: У мене з собою список, де значиться близько 4 000 офіцерів (згодом вдалося з’ясувати прізвища майже 10 тис. військовослужбовців)… і навіть цей список не повний, оскільки містить тільки прізвища, які названі по пам’яті… Ці люди знаходяться тут. Жоден з них не повернувся!

Сталін: Це неможливо. Вони утекли.

Андерс: Куди вони могли утекти?

Сталін: Ну, в Маньчжурію…".

Брехня Сталіна зашкалювала. До речі, чимось остання відповідь нагадує слова нинішнього російського прем’єра Путіна на запитання, що сталося з підводним човном "Курськ" – "она утонула".

5 березня 1940 року особисто Сталін, а за ним Ворошилов, Молотов, Мікоян, Калінін і Каганович, підписали протокол №13, який визначав долю польських офіцерів. Їх, як "невиліковних" ворогів радянської влади належало розстріляти. При тому, частині ув’язнених встигли підготувати вироки - від 3 до 8 років трудових таборів. Та вождь, з подачі Берії, мав інші плани…

Зараз, коли відомі сотні документів, які задокументували Катинську трагедію, найбільшу ціну мають унікальні людські свідчення. Скажімо, начальник Калінінського УНКВД Токарєв у 1991 році під відеозапис розповів прокуророві про виконавця розстрілів Василя Блохіна, відрядженого в Катинь з Лубянки – "Блохін одягнув свій спецодяг: коричневого шкіряного кашкета, довгий шкіряний фартух, шкіряні рукавиці з крагами вище ліктів. На мене це справило неймовірне враження - я побачив ката!"

Цей майор НКВД був справжнім профі, саме йому було довірено вбити маршала Михайла Тухачевського, екс-керівника НКВД Миколу Єжова, письменника Ісаака Бабеля, театрального режисера Всеволода Мейєрхольда, партійних і військових діячів Чубаря, Якіра, Уборевича, Косіора… За участь у Катинській операції Блохін отримав від Радянської держави орден "Червоного Прапора".

Є у цієї трагедії і харківський слід. 4 тис. офіцерів знайшли свою смерть у будівлі місцевого УНКВД, а місце поховання – у лісопарку, неподалік міста. Якщо у Катині та Калініні вбивали пострілом у потилицю, то тут удосконалили технологію вбивства. "Постріл, зроблений у шию так, щоб дуло нагана було спрямовано вгору, пробивав хребці і виходив через рот або око. Крові було значно менше"…

І, нарешті, про назву книги, яка не має підзаголовку і важко прочитується: "Щодня табір обходило кілька "політруків". Вони заходили у барак і різким криком викликали тих, кого мали вивозити цього разу. Їх пронизливий крик був лише однією з причин, чому тих крикунів поза очі називали "папугами".

Один із дивом врятованих, художник Юзеф Чапський в мемуарах так описав цей момент: "Ми всі сходилися в єдиному: кожний з нас гарячково чекав тієї години, коли оголосять новий список від’їжджаючих (може, будеш нарешті у переліку). Називали це "годиною папуги", бо випадковість списку нагадувала нам ті картки з "пророцтвами", які папуга на ярмарках у Польщі витягав з рук шарманщика".

Фраза. Кінорежисер-оскароносець Анджей Вайда: "Появу книжки "Година папуги" Олександра Зінченка, яка являє українську точку зору на катинський злочин, вважаю особливо важливою для нас, поляків. Сталінські злочини, скоєні щодо Українського народу, перевершують усе, свідками чого ми були у ХХ столітті".

________________________________________________________________________________

Читайте також:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Миф о том, что Путин навел порядок, укрепив государственную власть, разбивается о реальность... Такого воровства, и взяточничества Россия не знала за всю свою историю.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
Вибір редакції