"Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані"

Вахтанг Кіпіані
Червоноармійцеві закортілося взяти дев’ятирічну дівчинку. Її мати пояснює, що вона ще така маленька. Через перекладача солдат передає, що "німці так само і навіть гірше чинили у них на батьківщині". Це правда. Але діти в злочинах Гітлера не винні.

Що читаємо? Книгу Габріели Кьопп "Чому я народилася дівчинкою? Сексуальні "подвиги" радянських визволителів" (Київ, видавництво "Зелений пес", 2010).

За даними німецьких істориків, кількість зґвалтованих у перші місяці 45-го німкень оцінюється від кількох сотень тисяч до двох мільйонів.

Що цікавого? Унікальні свідчення очевидиці подій перших місяців 1945-го, які викликали сенсацію в Німеччині, і приречені на скандал у нас.

Сюжет дуже простий – 15-річна дівчина з Померанії серед тисяч інших німців панічно втікає від радянської армії. Волею випадку опиняється на хуторі, де зграйку німецьких і польських жінок і дітей "визволяють" радянські воїни. Вона веде щоденник, який обривається на чотирнадцятий день блукань, які в підсумку тривали п’ятнадцять місяців.

"Все пояснюється нічними кошмарами, викликаними інтенсивними спогадами про пережиті жахи, які поверталися знову й знову і через які я не могла заспокоїтися, знаючи, що не можу говорити про це вголос. Сьогодні, оглядаючись назад, можу стверджувати: моїх сил вистачило саме настільки, щоб подолати найгірший шматок переказу про пережите".

Габі як і мільйони інших німецьких дітей була членом гітлерюгенду, її свідомість була просякнута вірою в фюрера, правильність того, що робить її батьківщина, та іншою нацистською пропагандою. Отже, вона була начувана про нечувані біди, які несуть солдати з червоними зірками на пілотках і кашкетах. Але реальність була в тисячу разів жахливішою за будь-які вигадки відомства Гебельса.

Багато років Габі зберігала свої записи у сейфі. І лише через тридцять років змогла поділитися про пережите з психоаналітиком. І тільки нещодавно вона вирішила відкритись суспільству, бо, на її думку, "цивільним жертвам кінця війни більше не загрожує несправедливе ставлення й таврування з боку громадськості".

У січні 45-го червона армія була вже зовсім поруч того містечка, де Габі жила з родиною, до якої входили також куховарка та юна українка, остарбайтерка Алекса, "помічниця по дому, до якої ми були дуже прихильні".

Дівчина благала їх не покидати дому. "Не їдьте, – просить вона повним відданості голосом. – Залишіться, залишіться, будь ласка, – з вами нічого не трапиться. Я захищу вас". Та марно. Страх перед варварами зі сходу гнав їх чимдалі.

Тітка змогла роздобути документи, щоб перебратись до родичів на захід, подалі від совєтів. Між іншим, зробити це було не так просто, бо "цепні пси", німецькі вартові, які носили на грубих ланцюгах широкі металеві пластини із написом "польова жандармерія", намагались не допустити втечі німців.

Не так далеко від дому потяг розбомбила авіація і Габі з братиком Крістіаном рушили далі. Правда, селяни, яких вони зустріли, казали, що вони роблять дурницю, бо російські танкісти були привітними й геть не агресивними.

"Мені було важко повірити в це. Червоноармійці, котрі не вбивають і не підпалюють? Палаючі двори, які зустрічалися нам, засвідчують зовсім інше…".

З юрбою втікачів Габі опиняється в селянській хаті, пекарні. Всі подальші події – відбуваються в цьому замкненому просторі.

"Свій значок гітлерюгенду я теж поклала увечері перед від’їздом у сумку з документами. Хоч ніколи його не носила, бо не було потреби, проте ще й сьогодні пам’ятаю, як він виглядав... Я запхала його дуже глибоко у свіжоспечений буханець, що лежав на полиці, і таких значків більше ніколи не бачила. Пам’ятаю навіть, про що думала у той момент: "Нехай росіяни поламають ним собі зуби!» Тоді я ще була спроможна на подібну зловтіху".

В один із днів солдати приносять біженцям повне відро смальцю і батон ліверної ковбаси. Хліб поки що є. А от за водою доводиться бігати на вулицю, де постійно чатує небезпека.

Росіяни вже не раз заходили до кімнати, де притиснувшись лежали і сиділи матері з дітьми і одинокі дівчата. Одна з жінок розповідає, що росіяни не такі вже й погані, бо ґвалтують "лише жінок і дівчат", до дітей не чіпляються.

Габі вперше чує це слово, інтуїтивно відчуває небезпеку, але боїться докладніше розпитувати, "адже навколо – чужі жінки".

Солдати мародерствують. Передусім їх цікавлять годинники. "Деякі червоноармійці мають їх уже по декілька і носять на руці як трофеї".

Серед радянських солдатів є й кілька жінок. Габі довіряє паперу – "Мені страшно на них дивитися. І не лише через їх забруднений одяг. Їх очі, звернені на нас, сповнені холодної ненависті".

І от наступає день 25 січня 1945 року, який "пам’ять зберегла як найтрагічніший день мого життя".

"…Росіянин хапає за пальто і міцно тримає. Підсвідомо відчуваючи страх перед чимось поганим, я плачу. Починаю переконувати росіянина, що хвора, сподіваючись, що це мене врятує. Росіянин не відпускає. Крістіан теж плаче, але все ще міцно тримає мою руку. Наші пальці переплелися. Тоді це чудовисько з силою відриває нас одне від одного. Чому він так з нами чинить?

Секунда за секундою – і я починаю здогадуватися, чого вони хочуть від нас, дівчат. Вони хочуть того, про що я не знала і до цієї хвилини з усією своєю дитячою наївністю навіть не здогадувалася. Ні матір, ні старші сестри нічого не пояснили мені, хоч незадовго перед цим у мене вперше почалися місячні. "Яка ж я ще дурна!" – напишу згодом у свої шістнадцять".

Через кілька годин все повторюється. "Борюся успішно, хоча супротивник – сильний розлючений чоловік. Страх разом з відчайдушною люттю та гордістю п’ятнадцятилітньої дівчини мобілізують всі мої сили. Росіянин приставляє до моєї голови пістолет, сподіваючись так перемогти мене. Сигналізую йому, що "здаюся", а сама вирішую будь-що не пустити його до себе. Чоловік опускає зброю, ховає її назад у кобуру і намагається схопити мене за горло. Він страшенно розлючений. У цю мить до кімнати заглядає жінка – я гукаю на допомогу. Чоловік дає мені спокій. Я намагаюся втекти. У дверях зіштовхуюся з іншим росіянином, який робить спробу мене затримати. Я вириваюся...".

Були й інші солдати. Молоді й привітні, "простягають усім нам по черзі руки, лагідно поплескують дітей, а наймолодших навіть беруть на руки. Вони цілують дітей у щічки і намагаються заспокоїти нас".

І знову – полювання на дівчат. Ходять по кімнаті як по ринку, відбираючи то одну, то другу дівчину. Плачем і благаннями їх не проймеш. Жінки-німкені зрадливо переводять стрілки на нічийних дівчат на кшталт Габі, аби тільки їх не чіпали.

"У спальні повно людей. Мене кидають на одне з ліжок. Один із них хоче видертися на мене. З усієї сили відштовхую його – раз, другий… Тепер мене намагається зґвалтувати інший. Я штовхаю його ногами, захищаюся чим можу – руками, колінами… Розлючений солдат рве на мені одяг, однак мені вдається звестися на ноги. Я намагаюся втекти. Тоді грубіян кидає мене на підлогу і б’є. "Чи це все ще люди?" – записала у щоденнику. Моє самовладання зникає, я плачу...".

У книзі немає жорстокого натуралізму. Всі брутальні сцени страшні не тим, що описується, а як.

"Старий росіянин… грубо штовхає мене на розстелене ліжко. Я борюся з останніх сил, намагаючись тримати чоловіка на відстані від свого тіла. Тоді він знову хапається за пістолет і приставляє його мені до скроні. Мужність, з якою я кілька годин перед цим протистояла цій страхітливій зброї, зникає. Натомість з’являється страх, страх бути вбитою… Коли я, похитуючись, спускаюсь сходами вниз, мене перехоплює інший мерзотник…".

Після кожного акту насильства повертається до кімнати, бо йти їй більше немає куди. Закривається ковдрою чи залізає під стіл. Але це не рятує.

"Тільки б вони мене не помітили", – молюся подумки. Однак моя молитва залишається не почутою… Я почуваюся спустошеною і не можу більше пручатися, коли цей чоловік заштовхує мене через кухню і коридор по сходах на гору. Тоді востаннє намагаюся відштовхнути від себе грубе тіло, але більше не справляюся…".

Всі ці десятки огидних сцен відбулися за кілька днів, які дівчині здавалися безкінечністю. Солдати, лава за лавою, вдираються до кімнати, щоб взяти те, що їм належить по праву переможця-"визволителя".

"Один із них стояв прямо на мені, але нічого не помітив, бо я не ворушилася. Очевидно був занадто п’яний, щоб відчути людське тіло під своїми чоботами".

Перед тим як злапати жертву солдат ритуально цікавиться, скільки їй років. Перекладачка змилується і каже, що чотирнадцять, на рік менше. Але це тільки роз’ятрює ґвалтівника – "він підходить до ліжка і піднімає мене… Я не в змозі опиратися його силі… Чоловік тягне мене до сараю на іншому боці двору, навпроти нашого будинку, і грубо заштовхує у двері. "Там є ще другий", – записала я згодом у щоденнику. І більше ні слова про те, що там трапилося… Це були дві тварини".

Іншому червоноармійцеві закортілося взяти дев’ятирічну дівчинку. Її мати пояснює, що вона ще така маленька. Через перекладача солдат передає, що "німці так само і навіть гірше чинили у них на батьківщині".

Так, це правда. Але Габі, її подруга по нещастю Рут, вбитий ні за що хлопець Евальд – в злочинах Гітлера не винні. Вони – діти.

Читаєш спогади і думаєш, а де ж командири? Чому солдати не воюють, а мають час на насильство. Але деякі офіцери, виявляється, були не кращими і так само брали участь у цьому садистському карнавалі.

Коли від вибухів дзвеніли шибки й було чути відгомін боїв Габі казала собі: "От якби раптом прийшли наші солдати! Через вісім-чотирнадцять днів усе обов’язково зміниться… Це не може тривати вічно".

Габріела Кьопп, як і тисячі її співвітчизниць, пережила те, що німецькі гінекологи назвали терміном "російська хвороба". Габі так і не змогла мати дітей.

Фраза. "До кімнати заходить російський офіцер… Одна з жінок бачить моє скрутне становище і намагається допомогти, пожертвувавши собою... Той вимагає молодшу жертву. Жінка, яка хотіла мені допомогти, уникає мого погляду. Інші панічно бояться. У них починається майже істерика, коли вони бачать, що я не хочу підкорюватися вимозі їхньої зграї. Вони фактично штовхають мене в руки розлюченого офіцера. Я зневажаю цих жінок, які прислуговують лейтенантові через страх за самих себе… Ця тварина з людським обличчям накидається на мене з безмежною люттю. Раніше я думала, що вже досягла межі розпачу, однак у цій спустошеній кімнаті зрозуміла, що це не так…".

___________________________________________________________________________________

Читайте також:

"Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані"

У 1930 році один із ідеологів ОУН Микола Сціборський написав у журналі "Розбудова нації" статтю "Український націоналізм і жидівство", де наполягав – "Долг украинской общественности - убедить евреев в том, что будущая украинская держава не представляет для них никакой опасности".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
  • Александр_из_центра Александр_из_центра 31 травня, 14:44 Згоден 7 Не згоден 1 Жуть просто.. Я предполагал, что такие случаи конечно же были в период войны, но чтобы так подробно описать все пережитое, весь этот ужас.. Варвары, а не "визволителі" (( В любом обществе в семье не без урода, но в периоды войны это особенно выражается відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції