"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Назва білоруського села Хатинь, спаленого нацистами, стала одним із символів ІІ світової війни. У часи панування "дружби народів" правда про трагедію приховувалася.

Що читаємо? Назва білоруського села Хатинь, спаленого нацистами, стала одним із символів ІІ світової війни. Документальна книга "Хатынь. Трагедия и память" (Мінськ, "Національний архів Республіки Білорусь", 2009) вміщає "все выявленные на сегодняшний день документи" з Національного архіву РБ та Центрального архіву КДБ РБ. У часи панування "дружби народів" правда про трагедію приховувалася, адже разом із німцями у смерті 149 людей винні й колабораціоністи, більшість з яких – з українськими прізвищами.

Що цікавого? В 42-му році начальник оперативного штабу поліції безпеки і СД рейхскомісаріату "Остланд" штандартенфюрер СС д-р Піфрадер підписав директиву керівникам усіх розвідкоманд – "Опыт учит, что коллективные расстрелы, сожжение деревень без полной ликвидации или выселения их жителей имеют для нас плохие последствия... Я обращаю внимание на то, что часто целые деревни находятся под гнётом банд партизан, так что жителей их не следует привлекать к ответственности за их прежнее поведение. Решающим должно быть обстоятельство, как вели себя жители во время операции... О результатах... сообщать мне немедленно и правдиво".

Попри цей паперовий нацистський "гуманізм" під час війни понад півтисячі білоруських вёсок були спалені повністю. 186 сіл, зокрема й Хатинь, не були відроджені, бо не залишилося, кому там жити.

22 березня 1943 р. два взводи 1-ї роти 118-го поліцейського охоронного батальйону, сформованого з військовополонених та радянських громадян, потрапили в засідку неподалік містечка Логойськ Мінської області. Нападники – червоні партизани з загону "Месники" бригади "Дяді Васі" під командуванням старшого лейтенанта Морозова обстріляли три машини, вбили кількох поліцейських і шеф-командира роти гауптштурмфюрера Ганса Вельке. Партизани прозвітували нагору – "убито два жандармских офицера, один командир Украинского батальона и три украинца, восемь украинцев и полицейских ранено".

Німецькі джерела фіксують розвиток подій – в процесі переслідування німці вбили 30 партизан (насправді – заготівельників лісу з села Козирі), а "бандитская деревня Хатынь-2260 (12 км юго-восточнее Плещениц) при этом вместе с 90 чел. жителей уничтожена". На підмогу викликали частину батальйону СС "Дірлевангер", більшу частину вояків якого складали кримінальники або вояки, які скоїли злочини під час служби в армії.

З бойового партизанського щоденника – "После операции обе роты остановились на отдых в д. Хатынь Каменского с/с, в 17.00 этого же числа противник окружил деревню, и в результате внезапности роты были рассеяны, имеется 3 убитых, 4 раненых. Дер. Хатынь была уничтожена, всё население было сожжено в сарае, всё сожжено...".

Командир 118-го батальйону майор шуцполіції Еріх Кернер написав у звіті – "противник оказал упорнейшее сопротивление из всех домов деревни, так что даже пришлось применить тяжёлое оружие, как противотанковые орудия и тяжёлые миномёты. В ходе боя вместе с 34 бандитами было убито много жителей. Часть из них погибла в огне пожара. Большая часть жителей, во всяком случае, ещё за несколько дней покинула Хатынь, чтобы не иметь ничего общего с бандитами".

Оскільки Хатинь в очах окупантів виглядала партизанським селом, то розправа, вчинена 150-160 поліцейськими та 100 есесівцями, була наджорстокою. Селян зігнали до сараю розміром 12х6 метрів, який належав Йосифу Камінському – там опинилося "человек сто семь моих односельчан... что даже нельзя поднять рук". Дерев'яну будову обклали соломою й підпалили. Під напором із середини двері, закриті на дерев'яний кілок, відчинилися – але кулеметники розстрілювали всіх, хто вибігав.

Перший радянський документ про долю села датовано 25 березня 1943-го – "Жители вёски [села] Хатынь в количестве 150 человек были зверски измучены и сожжены... взрослых сожжено 40, женщин 34, детей разного возраста от м[еся]ца и до 14 лет – 70. Оставшихся в живых 6 человек, из них 3 здоровых, 3 ранено-обожжённых".

29 березня командний склад бригади "Дяді Васі" прийняв рішення "прекратить ночёвку и остановку партизан в деревнях, хотя бы и одиночек, ибо это влечёт за собой варварские издевательства врага над нашим населением... сожжено 184 человека и деревня Хатынь".

Кількість загиблих і тих, хто врятувався, в більшості джерел і документів не співпадає. Скажімо, газета Плєщєніцкого підпільного райкому Компартії (більшовиків) Білорусі "Ленинец" писала, що Хатинь спалили не поліцаї українського походження, а литовці, а цифри втрат більше, ніж удвічі перевищують реальні – нібито 320 селян зігнали до хати, з яких вижили лише 13-ть. Газета "Бальшавіцкая трыбуна" підпільників м. Борисова повідомляла про загибель 304 громадян і закликала "кровью отомстим нашим врагам за кровь, слёзы и бедствия нашего белорусского народа".

Це все було написано по гарячих слідах трагедії. Важко сказати – завищені цифри втрат – це від незнання чи в пропагандистських цілях. Вже в липні 43-го в партійному акті значиться цифра 151 – "мужчин 26 челов., женщин 40 чел., остальные дети разного возраста». В жовтні 1944 р. районна комісія з злочинів німецько-фашистських загарбників назвала число загиблих у 157 осіб.

Тільки в 1969 р. було остаточно підраховано імена жертв – вийшло 149: двадцять п'ять Желобковичів, по чотирнадцять – Барановських та Яскевичів, тринадцять – Карабанів, дванадцять – Камінських, одинадцять – Рудаків, по дев'ять – Новицьких і Жидовичів...

Свідок Камінський розповів слідчим у 1961 році, що карателі між собою говорили українською та російською мовами, дехто з них був у німецькій формі, а інші – "шинелях серого цвета, как будто русских шинелях".

"Я понял, что нас будут расстреливать и сказал находившимся вместе со мной в сарае жителям: "Молитесь богу, потому, что здесь умрут все". На это стоявший у дверей сарая каратель по национальности украинец... ответил: "О цэ, иконы топтали, иконы палили, мы вас сейчас спалим". Сам селянин, мав кульове поранення, численні опіки, але після відходу німців виповз на двір, знайшов на вулиці сина Адама, який був "перерезан пулями пополам".

Після війни десятки колабораціоністів були засуджені за цей злочин. Всі вони, правда, скаржилися на погану пам'ять – приміром, Стопченко з батальйону "Дірлевангер" в 1961 р. показав суду, що "во время этой операции я был вооружён ручным пулемётом и расстреливал находившихся в сарае граждан, но это не точно. Прошло много времени, и поэтому я не могу точно сказать, что конкретно делал в этой деревне". Інший, на прізвище Майданов, теж не оригінальний – "Название дер. Хатынь я в данное время не припоминаю... Был ли я на карательной операции в этой деревне, ничего определённого сказать не могу... Стопченко назвал меня в числе карателей... Считаю, что Стопченко меня не оговаривает и его показания не отрицаю. Значит, при учинении этого злодеяния я был, но что конкретно делал, сказать затрудняюсь". Командир взводу Мелешко переконував, що не міг стріляти «по безоружным, ни в чём не повинным людям"...

Остап Кнап зі 118-го охоронного батальйону, який на допитах визнав, що "операция была страшной по своей жестокости и единственной за всю мою службу в батальоне", називає прізвища інших учасників операції – Смовський, Винницький, Лакоста, Смижук, Ільчук, Пасічник, Катрюк, Кмить, Зайвий, Сахно, Курка, Лозинський тощо.

"Хатинські" процеси над колабораціоністами тривали аж до грудня 1986 р., коли Військовим трибуналом Білоруського військового округу був засуджений і розстріляний начальник штабу 118-го батальйону Григорій Васюра. Після війни він жив на Київщині, дослужився до заступника директора радгоспу і, якщо вірити деяким публікаціям, погорів на бажанні отримати орден Вітчизняної війни до черговорого ювілею Перемоги...

Фраза. "Свободолюбивый белорусский народ запомнит это злодеяние немцев и отомстит им. Пусть не ждут пощады и помилования двуногие фашистские звери. Кровь замученных, расстрелянных и сожжённых зовёт нас к мести".

Анонс. Останнній керівник Комітету державної безпеки УРСР Микола Голушко написав двотомник спогадів під невибагливою назвою "Последний председатель". Носій багатьох секретів розповів про те, що вже можна – від боротьби з українськими націоналістами та дисидентами до закулісся розпаду Радянського Союзу.

___________________________

Читайте також

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Ярошинську, яку знали вже по всьому Союзу, підтримували всупереч апарату та колегам із "Радянської Житомирщини". І вона сенсаційно виграла вибори.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції