"Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані"

Вахтанг Кіпіані
"Украинским национализмом в его нынешнем состоянии мы называем все идеологии и движения, которые стараются консолидировать и укрепить Украину".

Що читаємо? Книгу історика Кирила Галушка "Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину" (Київ, видавництво "Темпора", 2010).

Що цікавого? Вже сама назва понад 600-сторінкового тому, невипадково написаного російською мовою (про це далі), є інтригуючою і викличною.

Це корисне читання не тільки для росіян, хоч би як не наполягав автор, але для всіх, хто хоче розібратись у своєму українстві і в причинах того, чому ці пошуки викликають таку хворобливу реакцію як у представників російського істеблішменту, так і багатьох пересічних громадян РФ.

Перший розділ книжки розглядає поняття нації та націоналізму, другий – "атрибутику" (мову, територію та символіку), третій – два з половиною десятка міфологем з минулого, без яких неможлива Україна, наступні присвячені націоналізмові ХХ сторіччя та майбутньому націоналістичного проекту.

"ЭТА КНИГА – ЛИКБЕЗ для непосвященных, т.е. обзор вполне известных специалистам и, в основном, очевидных фактов, малоизвестных большинству обычных русскоязычных (и не только) граждан Украины (и бывшего СССР), поскольку эти факты "забыты", "непопулярны", "неприятны", "неполиткорректны" или "невыгодны".

Отже, мета автора – "вправити мізки" не стільки тим, хто вже асоціює себе з українством, а тим, хто перебуває в транзитному стані – від радянської людини відійшов, а до українця, в сенсі – громадянина України – ще не пристав.

І все ж, чому ж про український проект, націю та націоналізм російською?

Галушко іронічно пише в автобіографії: народився в Києві "в семье потомственных украинских националистов, перешедших для маскировки своей враждебной сущности на русский языкВедь нас таких – треть страны. А то, что мы "меньше любим Украину", – вранье тех, кто манипулирует украинским общественным мнением. Да мы за Батьківщину можем вжарить не хуже "бандеровцев" с Западной Украины!".

Між десятками визначень і трактувань вирізняється формула, що ж таке нація, яке дав французький історик і публіцист Ернест Ренан: "Это общее чувство, этот постоянный плебисцит, который продолжается изо дня в день и создает нацию, этот великий союз, который опирается на сознание жертв, которые уже были вместе принесены, и готовность принести их в будущем".

Нація не в крові, не в книжці, вона в головах. Дослідник націоналізмів Х’ю Сетон-Уотсон сформулював її наявність так – "значительное количество людей из определенной общности считает себя нацией или ведет себя так, как будто эта нация существует".

Отже, українці існують і дуже давно і процес цей не сильно пов'язаний з концепціями "Русского мира" у відкритій і завуальованій формі, щоб про це не казали московські церковники, дослідники та політики. Полеміка з деякими з них займає чималу кількість сторінок книги.

Ну, справді, як тут змовчати – "Создание "Украины" и украинской нации велось [більшовиками] в советских формах, с социалистическим содержанием, и к тому же, в значительной степени руками большевиков, что вызывало раздражение и бессильную ярость националистов… Пока государство было крепким, пока советское общество не было дезориентировано новыми, заманчивыми с виду, но обманчивыми по сути, идеями и теориями, пока не были подточены его моральные устои, не осмеяны и развеяны в прах его идеалы, не поставлены под сомнение его прошлое и будущее, украинское национальное движение тлело на диссидентских кухнях и в кассах американских исследовательских центров".

Даруйте за розлогу цитату з московського вченого Марчукова, який написав товсту книжку про український національний рух. Як справедливо пише Галушко, до чого таку часові витрати – можна було б просто на паркані написати кілька слів, результат був би аналогічний…

"ЭТА КНИГА – НЕ политическая пропаганда или агитация. Автор не имеет отношения к политике, партиям, выборам и т. п.".

Історик не приховує скептичного ставлення до соціалістичних захоплень більшості проектантів і будівничих проекту "Україна" початку ХХ століття. Навіть віддає їм належне, де треба, – "Михаил Грушевский выполнил необычайно важную для украинцев работу: он их академически, т.е. квалифицированно исторически, обосновал. Многотомно, что особенно приятно для тех, кто любит толстые книжки как мощный аргумент в споре… В результате творчества Грушевского украинцы вдруг не только спокойно "осели" на своей Украине, но и обнаружили, что они из нее никуда не уходили".

Філософом, під неприхованим впливом якого Кирило Галушко перебуває, є В’ячеслав Липинський – поляк і католик, український патріот, який одним із перших почав мислити національними інтересами української нації, а не політичними догмами.

"Его мотивация была достаточно простой: есть украинская земля, и все, кто на ней живет, определенным образом ей обязаны. Этот долг подразумевает и поддержку устремлений украинского народа, независимо от национальности и вероисповедания. Эта идея называлась "территориальный патриотизм", и уже в зародыше она несла коррекцию идеи этнической нации в пользу нации политической или нации гражданской".

В книзі лише кількома словами згадано Миколу Міхновського, який своїм політичним памфлетом "Самостійна Україна", унаочнив настрої молодих радикалів початку минулого століття – мати свою державу за будь-яку ціну.

Натомість, чимало місця приділено розбору політичної філософії Дмитра Донцова, який протягом кількох десятиліть був гуру організованих націоналістів Галичини та Волині.

Написані майже сто років тому назад рядки звучать і донині: "Стремление же стать нацией охватывает собой: борьбу за национализацию культуры, за возможную экономическую независимость и, пока что, за наибольшее влияние в государстве (в центральных и местных политических учреждениях, судах et cet)".

Актуальність Донцова з його виразною антиросійською, в сенсі держави та цивілізації, риторикою є дивовижною – "Культуру от политики отделить нельзя... если организм нации отравлен чуждой ему культурой Востока, то никакая политическая сепарация ничем нам не поможет".

А це хіба не про лідерів Помаранчевої революції сказано? "Лидеров периода революции вообще нельзя считать лидерами нации. Это были политики с психикой "маленького человека". Их мировоззрение не отвечало времени, в котором они жилиЭто были духовные невольники, которые в эпоху революции мыслили категориями мирного времени".

Філософ і публіцист "спокушував" своїми рецептами нове покоління борців, ідеалістів, тих, кому належало вибороти Українську державу, або згинути в боротьбі за неї. "Инициативное меньшинство" может выполнять возложенные на него функции; должно иметь отвагу выбирать и приказывать, а не прятаться за мифической "волей народа".

Між іншим, Донцов проголошував, що провідники суспільства в деяких випадках можуть і не бути спорідненими з нацією кров’ю, релігією, навіть мовою: "неважно, на каком языке говорит этот ведущий слой, и какой он культуры, но важно, чтобы он думал и ощущал [вместе] с краем, не оставляя обязанности службы территориальным интересам нации... И тогда нация будет с ним".

Липинський у найголовнішому своєму творі – "Листи до братів-хліборобів" - писав про те саме – "Нация для нас – это все жители данной Земли и все граждане данного Государства, а не "пролетариат" и не язык, вера, племя. Если я пишу в этой книге о нас – "мы, украинские националисты" – это значит: мы, которые хотим Украинского Государства, включающего все классы, языки, веры и племена Украинской Земли.

Цей неудаваний і не проголошуваний демократизм зближує ідеологів українського націоналізму з дисидентами 1960-1980-х. емократический, антитоталитарный национализм – являлся верой узких кругов диссидентского движения. Их целью была демократизация советского режима, которая воспринималась как неотъемлемая составляющая реанимации национальной культуры. Ситуация с диссидентством несколько напоминала времена царской России – это были тайные общества без перспективы повлиять на власть и государственную политику. Однако, как и с давнишними тайными обществами, сохранения традиции и преемственности в малом числе людей оказывалось достаточно, чтобы перенести национальную идею через "потерянные годы", сохранить до тех времен, когда она станет востребованной".

Вже у перебудову, в самому кінці існування радянського комунізму, "очень быстро не то выкристаллизовалась, не то возродилась украинская идентичность, которая держится на этнической памяти, ощущении украинского культурного единства и более хорошем образовании и кругозоре".

Одним із недоліків можна вважати повну відсутність рефлексії та фактажу щодо останніх двадцяти років. Бо тоді б не таким однозначним виглядав висновок – "наблюдаем освежение, модернизацию украинского национализма: в силу то ли закономерного, то ли случайного стечения социальных, географических и политических обстоятельств в данный момент он постепенно синтезируется в сочетание национальных ценностей и гражданских – идеи нации и идеи свободы. Это – всего лишь идея свободной страны и банального патриотизма, а не какой-то ксенофобии".

А може це і правильно? І Кирило Галушко навмисно не став розбирати теорію та практику новітніх націоналістичних партій та рухів, бо, на його думку, "украинским национализмом в его нынешнем состоянии мы называем все идеологии и движения, которые стараются консолидировать и укрепить Украину".

Висока ерудиція підвела автора, здається, лише раз. Він не надто критично поставився й переказав популярну легенду про те, що всім відома комсомольська організація з міста Краснодона "Молодая гвардия" "тесно сотрудничала с националистическим подпольем и распространяла его листовки "Смерть Гитлеру, смерть Сталину!". Про що постійно розповідає в інтерв’ю один із учасників ОУН на Донбасі Євген Стахів. Доказів, правда, існування таких листівок в цьому регіоні і такої співпраці, здається, ще не було. Буду радий помилитися.

Фраза. "До момента построения стабильного интегрированного национального государства все идейные и политические течения данной нации, которые ставят целью повышение статусов этой нации (политических, культурных, экономических), независимо от партийной принадлежности (левые, правые, центристы, радикалы, умеренные) могут считаться составляющими национализма. То есть, по сути, националистами являются и Тарас Шевченко, и Степан Бандера".

________________________________________________________________________________

Читайте також:

Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані

До незалежності література, де бодай кількома словами описувалась УПА (спогади  партизанських командирів), "носила, главным образом, отчётно-разоблачительный характер с отрицательной оценкой повстанческого движения".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції