"Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані"

Вахтанг Кіпіані© УНІАН
Мазепі було прикро дізнаватись, що князь планує використовувати тактику випаленої землі перед приходом шведів. Щоб не казали, Мазепа любив свою Україну і погодитись на це не міг.

Що читаємо? Нова книга петербурзької дослідниці Тетяни Таїрової-Яковлевої "Иван Мазепа и Российская империя. История "предательства" (Москва-Санкт-Петербург, Видавництво "Центрполиграф", 2011).

За останні роки авторкою на цю тему опубліковано 18 наукових статей, збірник документів, та монографію в популярній серії "Жизнь замечательных людей".

Що цікавого? "На страницах русской политизированной литературы Мазепа предстаёт изменником "от рождения", всё своё гетманство только и думавшим о том, как бы половчее изменить России и Петру. Эта позиция самым удивительным образом пересекается со взглядами украинских ура-патриотов, пытающихся доказать, что Мазепа всегда ненавидел Россию, всё его сотрудничество с Петром было обманом, а на самом деле он только искал удобного случая, чтобы разделаться с царём".

Отже, авторка чітко вказує – вона не за "білих", ні за "червоних". Вона щиро хоче дати російському суспільству знання про справжнього Мазепу, а не міфологізованого персонажа, який має мало спільного з реальним гетьманом. А ще більше – розповісти правду про складний і напрочуд цікавий час.

"Главный тезис данной монографии (он, вероятно, удивит многих непосвящённых и очень расстроит псевдопатриотов обоего толка): Иван Мазепа внёс выдающийся вклад в создание Российской империи".

Звучить неочікувано. Але ж це так – Мазепа протягом понад 15 років сприяв зусиллям молодого царя європеїзувати Росію, "он становится важнейшим советником Петра в деле организации военных походов на юг, во внешней политике и в реформировании российского православия".

Мало хто звертає увагу, що саме Мазепа брав не останню участь у перепідпорядкуванні Київської митрополії Московській – "Вероятно, ему казалось, что сильная власть московского патриарха станет лучшей защитой для украинских православных, чем иллюзорная власть константинопольского патриарха, находящегося в полной зависимости от Турции".

Надії гетьмана, що в Москві буде взято курс на реформу православ’я, наближення її до ідеалів європейського просвітництва, не справдились. На жаль. Але знати про це Мазепа не міг.

Для деміфологізації постаті авторка телеграфним рядком вказує: "Мазепа не был поляком. Он никогда не был ни униатом, ни католиком. Он не учился в иезуитском колледже. Он не мог в 14 лет присягать Москве на Переяславской Раде. Мазепа не был "пажом" польського короля… Мазепа не соблазнял Мотри Кочубей…".

Згадує, що в новітніх писаннях вказують, що народ любив Мазепу – "…позволю себе в это не поверить. Боялись – да. Но чтобы народ любил при его жизни сильного лидера, наводящего порядок и вводящего многие непопулярные меры для создания жёсткой административной системы? Так практически не бывает".

А під час Північної війни, яка принесла багато злиднів, то його просто "ненавиділи".

"Как любой неординарный человек, а тем более – политик, он был честолюбив, иногда злоупотреблял своей властью, любил роскошную жизнь, распоряжался судьбами людей".

Влітку 1687 року внаслідок складної інтриги Мазепа став гетьманом замість Івана Самойловича. Він виніс уроки з діяльності свого попередника – зокрема, "тратил немало усилий и денег, ублажая старшину на пирах и играя с ними в панибратство".

Організатором бунту був князь Василь Голіцин, але не Мазепа. Тетяна Таїрова-Яковлева знайшла в архіві оригінал надісланого в Москву доносу з підписами старшини – Борковського, Солонини, Лизогуба, Гамалії, Забіли, Кочубея та інших. Автографа Івана Степановича серед них немає.

Насправді, Голіцин грав свою гру і поставив на Мазепу як чужака для родовитої старшини, того, хто "чуть ли не в кандалах попал в Батурин".

Початок блискучого урядування Мазепи почався з обмеження прав Української гетьманщини за т.зв. "Коломацькими статтями". У Батурин прислали Московський стрілецький полк. Селяни не могли тепер ставати реєстровими козаками, а гетьман не мг обиратись без царського указу і навіть міняти старшину. Останню стимулювали доносити на гетьмана.

"В результате усилий Голицына Мазепа оказался правителем без денег, окружённый внутренними шпионами и к тому же контролируемый русскими войсками".

Гетьманові наказувалося "народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским народом соединять". Єдиний очевидний плюс – це обіцянка в разі нападу неприятелів допомагати та захищати Україну.

Голіцин не пускав Мазепу в Москву, справедливо побоюючись, що гетьман заведе собі знайомство і в таборі опонентів – Наришкіних, які підтримували одного з можливих конкурентів на престол – Петра Олексійовича.

Влітку 1689 року в Москві почалося розв’язання династичної кризи – між прихильниками царівни Соф’ї і царевича Петра.

Кожна з "партій" намагалась схилити Мазепу з його відбірним військом на свій бік. Іван Степанович був ближчим до Наришкіних і Петра, передусім через те, що співпадали їхні погляди на зовнішньополітичні пріоритети – не визнавати Правобережжя за поляками, не йти черговою війною на Крим, а головне – не обмежувати права Гетьманщини.

Всесильний Голіцин хотів залучити Мазепу та козаків як аргумент у суперечці за московський трон. Та він розумно зробив паузу. Невтручання в "розборки" уможливило входження в близькі стосунки з майбутніми переможцями і самим імператором.

Криваві розправи, які зачепили багатьох фаворитів Софії та Голіцина, оминули Мазепу та його людей. Більше того, цар надав йому та Війську Запорозькому жалувану грамоту з перерахунком всіх прав і вольностей.

"Будучи человеком барокко, воспитанным на западной культуре, он свято верил в нерушимость "договорных статей" и рассматривал их как нечто незыблемое и священное".

Головним результатом перевороту в Москві стало отримання гетьманом "Московських статей" – акту, який регулював відносини Москви та Батурина. "Статті" повертали Гетьманщині економічні привілеї, відібрані боярами, робили реальною автономію та підсилювали гетьманську владу.

Факт, який доводить ефективність захисту економічного суверенітету Гетьманщини. Введені Мазепою митниці на українсько-російському порубіжжі існували до 50-х років XVIII сторіччя і були скасовані останнім гетьманом України Кирилом Розумовським.

Мазепа, як вказує дослідниця, майже ніколи не брав участі у "всепьянейших соборах" Петра, називав його винятково "государем", а той – не менш почтиво – "господин гетман".

Пропускаючи цілі вервички подій і фігур з 500-сторінкового тому, не можна не сказати про стосунки Мазепи з одним із найяскравіших фаворитів Петра – "Алексашкою", Олександром Меншиковим. Той, сам без роду і племені, без поваги ставився до літнього гетьмана і не раз принижував його – зокрема тим, що домігся царського наказу, де значилось його старшинство.

Другим ударом стало підготовлене Меншиковим на початку Північної війни рішення – не обороняти Київ від шведів: "там только одна соборная церковь да монастырь".

Ну, і нарешті дбайливому господарю України було прикро дізнаватись, що князь планує використовувати тактику випаленої землі перед приходом шведів. Що б не казали, Мазепа любив свою Україну і погодитись на це не міг.

Десь із 1706 року Петро починає згортати права гетьмана, накладає непосильні податки, мобілізує людські та економічні ресурси краю на війну зі шведами. Це було пряме порушення "Коломацьких статей".

Особистим указом Петра наказувалося – "сжигать хлеб на полях и в гумнах, строения, мосты и мельницы, а жителей выгонять в леса". У випадку відмови – села спалювати, селян – вішати…

І це при тому, як наголошує авторка, - цілі війни, яку вела Росія, "не были экономически выгодны ни одному из сословий украинского общества".

Звісно, найважливішим є питання, коли ж Мазепа починає відхід від Петра. В Батуринському архіві історик знайшла копію документу про продаж всіх великоруських володінь обер-прокуророві Курбатову за доволі невеликі гроші – "две тысячи рублев". Сталося це 9 червня 1708 року.

Прикметно, що після "зради" Курбатов не ризикнув скористатись паперами і взяти в володіння ці маєтності. Імператор міг і голову за такі зносини з ворогом зняти. Все в підсумку дісталося Меншикову.

У вересні 1708-го Мазепа дарує свої млини Чернігівській архиєпископії – для "вечного молитвенного за душу свою воспоминания". Судячи з усього, в цей час він робить свій складний і трагічний вибір.

Окремий розділ описує історію хвороби Мазепи – подагру, хворобу геніїв і аристократів. 21 жовтня 1708 року, за два дні до переходу на бік Карла ХІІ, він пише в листі до Меншикова про жахливі болі й навіть про наближення смерті.

Авторка вважає, що схильний до лицедійства Мазепа в даному випадку перебільшував наближення кінця. Посилання на хворобу було зручним аргументом не їхати до своїх російських патронів.

"Сущность его политики в тот период – лихорадочный поиск наиболее удачной комбинации, которая бы позволила спасти экономически цветущую Украину от шведов, а заодно и предотвратить уничтожение автономии".

Україна ставала заручником не просто війни, але й подальших планів Петра уніфікувати все в межах імперії. Хід подальших подій – через створення Малоросійської колегії до ліквідації Гетьманщини – лише підтвердив здогади і побоювання старого гетьмана.

Тетяна Таїрова-Яковлева цитує "великого украинского историка" Михайла Грушевського – "Политический шаг Мазепы был раздут как поступок небывалый и чрезвычайный. Но в действительности в этом поступке Мазепы и его единомышленников не было ничего чрезвычайного".

Мав рацію поет Кондратій Рилєєв, який у поемі "Войнаровский" вкладає нашому герою в уста слова – "И Пётр, и я – мы оба правы". Один будував велику імперію, інший – намагався врятувати від поглинання та уніфікації свій рідний край.

Фраза. "Вопреки устоявшимся мифам гетманство Мазепы было примером плодотворного внешнеполитического, военного, экономического, культурного и духовного сотрудничества Украины и России, а сам гетман внёс весомый вклад в формирование Российской империи".

_________________________________________________________________________________

Читайте також:

"Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані"

Більшовики навмисно не мінували місця, де жила комуністична номенклатура, і під час окупації там мешкали німці та фольксдойчі. "Ішло про те, щоб розправитись з українцями, що не захотіли "евакуюватися" з Києва та донищити пам’ятники української культури й державного незалежного життя".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
Вибір редакції