"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Колишній голова КДБ України Микола Голушко: "История органов КГБ республики... наглядно показывает великую силу дружбы русского и украинского народов".

Що читаємо? Двотомник спогадів колишнього (у 1987-1991 рр.) очільника української спецслужби Миколи Голушка "КГБ Украины. Последний председатель" (Донецьк, "Каштан", 2009). Автор встиг попрацювати на керівних посадах у органах безпеки трьох держав – у радянському гебе, в.о. голови Служби національної безпеки України, міністром безпеки та директором Федеральної служби контррозвідки Російської Федерації.

Що цікавого? Життєва дорога майбутнього головного уересерівського чекіста почалася в селянській родині вихідців з нинішньої Черкащини в Кокчетавській області Казахстану – "воспитывался на героическом прошлом органов государственной безопасности СССР, подвигах советских разведчиков". В родині говорили не російською, а "балакали".

Після школи – юридичний факультет Томського університету, робота слідчим прокуратури у Кемерово, школа КДБ у Мінську, повернення в Кузбас, але вже в "органи" (ах, як красиво формулює, чим займався – "основным направлением... было изучение политических процессов среди творческой интеллигенции и в высших учебных заведениях"), відтак робота "по линии разведки", перевод у Москву – в центральний апарат. І не просто на Луб'янку, але в 5-те "шельмуемое" управління КДБ СРСР, яким керував генерал армії Філіп Бобков. Спеціалізацією майора Голушка стали проблеми міжнаціональних відносин, боротьба з націоналізмом, ідеологічними диверсіями, протидія "ворожим акціям" закордонних спецслужб та емігрантських організацій.

Книга просякнута лукавством. Приміром, Микола Михайлович пише, що лише "будучи в отставке" почав знайомитись з історичними джерелами та архівними документами про масові репресії і зміг оцінити їхній масштаб. Але водночас засуджує "активные попытки злобного очернительства истории нашего государства и несправедливого осуждения деятельности органов безопасности советского периода".

Автор наводить статистику кількості засуджених за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації та пропаганди" по роках. Так, у 1956-1966 рр. – це 676 людей, у 1966-1970 рр. – 295, а в 1981-1985 рр. – 150. Цифри чекіст наводить як доказ поступової "гуманізації" та збільшення законності в діяльності спецслужби. На перший погляд, ніби так і є. Але, зверніть увагу, ніби випадково пропущені сімдесяті роки – час, коли кадебістські погроми української інтелігенції сягнули піку своєї брутальності. Сотні людей тоді потрапили за грати, десятки тисяч втратили право на професію, були позбавлені інших людських, релігійних і національних прав. Щоб зрозуміти масштаби, достатньо знати, що одного лише 1978 р. близько сотні громадян сіли за "антирадянщину" і ще понад 15,5 тис. були "профілактовані".

"Основное место в брежневско-андроповские годы занимали не репрессии, а локализация, разложение и раскол возникающих группировок, компрометация их вдохновителей, отрыв от них политически незрелых, явно заблуждающихся лиц. Антиобщественные элементы свою деятельность прикрывали фразеологией правозащитников, рядились в шкуру патриотов, борцов с последствиями культа личности...".

На жаль, небагато і без подробиць розказано про конкретні операції, в розробці яких брав участь мемуарист. Скажімо, про оперативну гру "Бумеранг", яку до вересня 89-го проводили спецслужби СРСР і ПНР проти бандерівського крила ОУН. Протягом 14 років чекісти майстерно пускали пил в очі, демонструючи проводу, що перебував у Мюнхені та Лондоні, наявність глибоко укоріненого націоналістичного підпілля на чолі з доктором Святославом Панчишиним. Останній навіть був нагороджений "золотим хрестом заслуги". Тим часом контррозвідники затримали понад 20 оунівських кур'єрів ("емісарів"), отримали багато грошей, спецтехніку, засоби зв'язку, а головне – інструкції про засоби конспірації, доручення про дослідження дислокації військ і навіть стратегічних ракет в інтересах неназваних розвідок.

Особливістю книги є те, що кожен розділ закінчується "коментарем редактора", письменника та почесного громадянина Маріуполя Юрія Фролова, який часто пише зовсім бєспрєдєльні речі. Наприклад, у КДБ працювало багато українців, а не лише "жиды и москали", про що нібито свідчать "домыслы лжедемократов". Хто про таке каже? Які лжедемократи? В іншому місці, демонструючи позірне співчуття до долі Василя Стуса редактор пише – "в 1972 году система ополчилась против упрямого поэта... Андропов любил проникновенные стихи, но вирши Стуса, видно, так задели его и руководство Украины, что поэта не пощадили". Нібито Стус був унікальним випадком безпідставної репресії, а не частиною системи знищення всього живого в українському суспільстві та культурі. Той самий редактор дозволяє собі підло звинуватити Олександра Яковлєва, одного з архітекторів перебудови, в минулому – учасника війни, в тому, що він був "агентом впливу США". Проте, сам і пише – юристи, читай – кадебісти, "не нашли прямых доказательств". Ніби термін зрада Батьківщини і не звучить, але, як у відомому анекдоті, "осадочек" залишається...

Голушко пише, що самодіяльні організації в СРСР були створені Заходом. Але протидіяти "антисоветским и оппозиционно настроенным элементам" не можна було, бо партія не давала відмашки, "не было последовательной и твёрдой линии на разрушительные процессы и нарушителей правопорядка". Дивно це все читати від людини, яка в інших місцях скаржилася на неправомірне залучення спецслужб до карательних акцій проти власного народу.

На посаду голови українського КДБ його призначили рішенням політбюро ЦК КПРС в травні 87-го. Його попередник Степан Муха, не був кадровим чекістом, а апаратником, який програв в інтригах – заступники "настукали№ нагору, "неудовольствие вызвали непрофессионализм, грубый стиль его руководства", і його пішли на пенсію.

Безпосередній начальник нового керівника, Віктор Чебріков – згодом секретар ЦК КПРС – дав напуття: "Работай в республике свободно, не торопись с выводами и не вибрируй. Щербицкий не даст тебе ни малейшей возможности натворить глупостей". До честі "назначенца", саме під його керівництвом було прийнято історичне рішення зняти з оперативного обліку більше 52 тисяч осіб, які перебували "під ковпаком". Помічником Голушка тоді працював нинішній депутат Верховної Ради від БЮТ Анатолій Кожемякін. Тоді ж пішов вгору – був призначений на посаду глави Полтавського облуправління КДБ, майбутній прем'єр-міністр Євген Марчук.

Перші два роки працював у тандемі з першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, для зображення якого не шкодує світлих фарб. Не всьому хочеться вірити. З розділу "КГБ в Чернобыльской трагедии" можна дізнатися, що ні номенклатура, ні спецслужби не розуміли масштабу катастрофи, тож відповідальності за вигнаних на першотравневу демонстрацію дітей і всіх киян, ніхто не несе. Одним рядком Голушко підтверджує чутки про самогубство партійного лідера: "Тайна его добровольного и сознательного ухода из жизни в возрасте 72 лет останется загадкой. Он не мог вынести и пережить всего того, что творилось в стране, когда рушилось и разваливалось многое, чему он посвятил всю свою жизнь". А перед тим, у вакуумі без інформації Києвом ходили чутки, що Щербицький втік за кордон разом із великими сумами грошей...

"Я всегда был сторонником свободных выборов", що само по собі смішно, якщо перечитати панегірики Дзержинському, Лацису та інших канібалам. Розповідає, що на початку 1989 р. майже два місяці їздив по селах семи районів, вислуховував накази виборців, "не уходил от острых проблем" тощо. Головного, правда, не каже – те, що прихильник вільних виборів Голушко був єдиним кандидатом в Коростишевському виборчому окрузі! Саме тому він і набрав, чим дуже пишається, 94% голосів виборців. Відчуйте різницю – інший кандидат у депутати журналістка Алла Ярошинська отримала 90% голосів, маючи чотирьох (спочатку зареєстрували вісьмох!) конкурентів-комуністів.

КДБ тоді сильно переймався, що в виборчу кампанію "включались лица, судимые за антисоветскую деятельность, подготовленные к оппозиционной борьбк против КПСС и власти, которую вели зачастую на грани нарушения законов". Презирство до свого народу сягає апогею при згадці про те, що лише одного 1989 року, року виборів на з'їзд народних депутатів СРСР, в республіці пройшли 1200 "сборищ и митингов", в яких взяли участь 13 мільйонів осіб.

Незалежність за версією Голушка – це проект "дружной колонны" з рухівців, які погані, бо бачте "не брали на себя и доли ответственности за положение в народном хозяйстве", суверен-комуністів та американських спецслужб. Але жодних доказів, крім збільшення кількості годин мовлення "Голосу Америки" української мови голова КДБ не наводить.

Якщо з Голушком можна не погоджуватися, але його редактор верзе постійний брєд. Особливо смішно читати, що шахтарські страйки в 89-му році організовували "карьеристы и нацпровокаторы, настраивающие украинцев против русских". Особливо, якщо згадати, що тодішнім лідером донецького страйкому був теперішній регіонал-русофіл Юрій Болдирєв.

Одного лише 1989 р. партійні квитки здали 137 тис. комуністів, а до серпня 91-го – більше 4 мільйонів. Смерть СРСР, де "никогда не чувствовал себя униженным", услід за Путіним, оцінює як трагедію. Про мільйони інших, які принижували і яких принижували, – мовчок.

Навіть не віриться, що можна на схилі літ бути таким безсердечним і некритичним до практики комуністичної спецслужби. Тим більше, що сам Голушко та абсолютна більшість офіцерів КДБ врешті решт не спромоглися на захист своєї держави, про нещасну долю якої вони зараз так плачуть. Та й осоружний капіталізм не такий і поганий, як виявилося. З преси відомо, що колишній товариш, а нині пан працює не на заводі чи в радгоспі, як можна було б подумати, а головою ради директорів комерційного банку "Гарант-Инвест" у Москві.

Фраза. "...именно история органов КГБ республики на конкретных примерах наглядно показывает великую силу дружбы русского и украинского народов".

Анонс. Західна Україна як частина "Большого Русского мира". Читаємо виданий у Москві збірник "Русская Галиция и "мазепинство" з присвятою – до "90-летия геноцида русских в Прикарпатской Руси".

____________________________

Читайте також

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Назва білоруського села Хатинь, спаленого нацистами, стала одним із символів ІІ світової війни. У часи панування "дружби народів" правда про трагедію приховувалася.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 2
Вибір редакції