"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані

З перших рядків книжки зрозуміло, що "Исчадьем ада" для "Большого Русского мира", частиною якого ніби є Західна Україна, є українці.

Що читаємо? У Москві видали збірник "Русская Галиция и "мазепинство" (Москва, видавництво "Имперская традиция", 2005) з присвятою – до "90-летия геноцида русских в Прикарпатской Руси".

Що цікавого? Автор передмови і упорядник Міхаіл Смолін швидко запрягає. З перших рядків грубої книжки стає ясно, що "исчадьем ада" для "Большого Русского мира", невід'ємною частиною якого ніби є Західна Україна, є українці.

Головна тема російського відродження в Галичині – боротьба за мову, "русский литературный язык". Далі ще відвертіше – "Многие люди, выросшие в Галиции... утверждают, что язык архангельских и вологодских жителей им гораздо более понятен, чем язык их "псевдоукраинских" сородичей из Полтавской губернии".

Дізнаємося, що українофіли ХІХ століття нібито хотіли зблизити народну мову з польською, а "святоюрская" або "старорусская" партія, девізом якої був "бо Русь одна, як Бог один", намагалася наблизити галицько-руський діалект до мови Російської імперії.

Шанований москвофілами історик Діонісій Зубрицький, ніби начитавшись статей Дмитра Табачника, писав півтора століття тому – "низкие невежды... употреблявшие чуждое наречие, прислушивавшиеся только простонародному разговору своих слуг и работников и желавшие теперь, чтоб мы писали свою Историю на областном наречии Галичской черни. Странное и смешное требование!..".

"Украинцы" (практично на всіх 600 сторінках це національне ім'я подається тільки в лапках) зіграли "постыдную, подлую роль" щодо "карпато-русского народа". Один із "русских" галичан Яворський писав, що справжніми винуватцями їхніх бід були "народные предатели", "детёныши национального изменника из-под Полтавы" – "это печальная истина. В ней не нужно убеждаться кому-либо из нас".

Дізнаємося, що українці – це польський проект, "это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы".

Власне національним (російським) геноцидом населення Прикарпаття називають "австрийские концлагеря Талергоф и Терезин, где была апробована политика массовых убийств мирного населения, стали начальным етапом того грандиозного уничтожения русского народа, который развернулся с полной силой в советские времена". В іншому місці ця непересічна думка сягає апогею – "именно коммунисты организовали массовое распространение "украинства", этого одурманивающего наркотического средства для западнорусского населения".

На початку ХХ століття молода генерація москвофілів бере курс на повернення в лоно Православної церкви, входження Прикарпатської Русі в Російську імперію та на використання російської літературної мови в побуті та творчості. В умовах Першої світової австрійська влада сприймала прояви цього як державну зраду, відбулося кілька процесів. "В городе Дрогобыч арестовали австрийцы служащего городской управы Степана Кушнера, городового Ивана Кушнера, ремесленников братьев Леськовых, мещанина Яхна и более десятка других русских людей". Серед розстріляних за присудом військового трибуналу був і священик Максим Сандович, пізніше канонізований Польською Православною церквою.

"Общественными полицаями" були "профессиональные "украинцы", які ніби й були головними донощиками і брали участь у розправах над "русскими галичанами, буковинцами, угрорусами".

Під впливом російської пропаганди та особливо під час окупації Галичини в 1914-1915 рр. ініціюється перехід парафій з греко-католицької церкви у православ'я – "при отступлении в Россию ушло 60 униатских священников". Події 1946 р., сумнозвісний Львівський собор, відбулися, виявляється, "хотя и при "содействии" советской власти, но по доброй воле бывших униатов". Ага, так само добровільно всі до єдиного греко-католицькі митрополити та єпископи відправилися на Сибір і десятки тисяч священиків – у катакомби...

Приклади, які наводяться, часто дуже дивні. Скажімо, в містечку Нові Стрілиська австрійські солдати закололи багнетом Григорія Вовка, "стоявшего в своём саду и смотревшего на проходившие войска". І де тут національний акцент злочину? Або у львівській тюрмі "Бригідки" був повішений Адам Махновський, який "указал дорогу разбудившему его казачьему разъезду". Нещасний поляк не міг уявити собі, що посмертно стане воїном Великої Росії...

Габсбургами перелік ворогів не закінчується. "Советская власть активно меняла исторические вывески с русских, на советские, щедро раздаривая "мазепинцам", чего бы они не попросили".

На очах твориться нова міфологія: "Насаждаемая насильно в советские времена "украинизация" практически никогда не ослабляла свого давления на подвластное коммунистам западнорусское население... именно поэтому с конца 1939 года и до самого начала Второй Отечественной войны в советские лагеря были отправлены десятки тысяч "русофилов"... За то ,что они не хотели записываться "украинцами", их записывали в "белогвардейцы" и либо уничтожали, либо ссылали. Таким образом была очищена дорога деятельности "бандеровцев" на этих землях". Оскільки про репресії за "перших совітів" написано вже чимало, легко переконатися, що серед репресованих більшовиками контингентів були поляки та євреї, націоналісти та комуністи, але от присутності в ГУЛАГу "десятків тисяч" русофілів документи не фіксують.

Книга, попри її брутальність і пересмикування, є корисною. Бо теми, які піднімалися понад сто років тому, лишаються актуальними – "Нужно ли вообще это развитие малорусского наречия, имеет ли оно шансы на какой-либо успех?.. Не только двум-трём, но и двадцати трём генерациям малороссов не удастся на этом поприще сделать ничего победоносного и по очень простой причине: всё это уже сделано общерусским языком". Оця формула – розвивати українське не треба, бо існує російська версія – книжки, комп'ютерної програми, телепередачі – є моментом істини. Якщо погодимось із нею – нас не буде.

Фраза. "Австро-венгерские власти провели масштабные чистки русского населения, жертвами которых стали несколько сотен тысяч человек – расстрелянных, повешенных, лишённых крова и замученных в лагерях. Австрийские концлагеря Талергоф и Терезин, забытые сегодня, были первыми ласточками, предшественниками германских Освенцима, Дахау и Треблинки".

Анонс. А наступного тижня – новинка, яка має шанси стати інтелектуальним бестселером по обидва боку хутору Михайлівського. Андрій Портнов, відповідальний редактор часопису "Україна Модерна", написав російською мовою "Упражнения с историей по-украински". Ця невелика, але дуже змістовна книжечка відкриває серію публікацій під загальним девізом "Історія vs. Політика".

______________________

Читайте також

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Колишній голова КДБ України Микола Голушко: "История органов КГБ республики... наглядно показывает великую силу дружбы русского и украинского народов".

Повʼязані теми:

Наступна публікація