Цілковита ізоляція

Має ж у цих серйозних людей бути своє гестапо? Чому б не серед контемпорарі-арт?

Минулої осені ми приїхали до "Ізоляції" робити проект. Проект називався "Мрії Донбасу". Перед цим узгоджували з керівництвом цього культурного центру, що саме будемо робити.

"Єдине, - просили вони, - не робіть нічого про шахтарів. Все сучасне мистецтво, присвячене Донбасу – саме про шахтарів. Суцільні кліше й стереотипи". Тут важко не погодитись. Донбас якщо й потрапляв у поле зору "сучасних митців", то виключно в якості екзотичного територіального непорозуміння, начиненого соціальними протиріччями та ментальними парадоксами. Нічого не потрібно було вигадувати: просто знімай собі героїчні будні депресивних районів, фіксуй стилістику та естетику дивовижної реальності, помічай очевидне, вказуй на беззаперечне – Донбас справді був надзвичайно вдячним матеріалом для мистецтва, гріх було такий матеріал ігнорувати. Інша річ, що мистецтвом це було лише для глядача.

Добре пам'ятаю виставку китайського художника, що виставлялася в "Ізоляції" - величезні портрети шахтарів (так-так – знову шахтарів), створені за допомогою пороху. Себто, за допомогою підпаленого пороху створювався цікавий графічний ефект. Як символічно все це нині звучить – порох, шахтарі, китайці. Цікаво, чи серед "ополченців", які нині знаходяться на території "Ізоляції", є ті, чиї портрети малював охочий до пороху китаєць? І як вони, цікаво, почуваються на виставкових територіях? Можливо, хваляться перед колегами? "Ось тут, - говорять, показуючи дулом калаша на порожній ангар, - висів мій портрет. Один китаєць випалював порохом. Контемпорарі-арт".

І як, цікаво, реагують на цю інформацію його колеги по боротьбі? Заздрять? Дивуються? Висловлюють недовіру – мовляв, чому китаєць, де рештки пороху? Як вони взагалі почуваються на території культурного центру? Навряд чи реагують саме на мистецьку складову, навряд чи ходять і розглядають залишені арт-об'єкти. Вони серйозні люди, їм є чим зайнятись – сейфи, оргтехніка, меблі, врешті-решт. Себто, годі шукати тут тінь культурної політики. І до "Мінкульту ДНР" теж навряд чи варто звертатись. Очевидно, вони справді будуть використовувати ці приміщення під склади та казарми, облаштовуючи там бойові позиції чи, для прикладу, яке-небудь власне гестапо. Має ж у цих серйозних людей бути своє гестапо? Чому б не серед контемпорарі-арт?

Найгірше, маю підозру, що коли все це завершиться (а все це завершиться), ставлення до Донбасу особливо й не зміниться. Хіба що до відчуття екзотики та легкої зневаги додасться озлобленість і цілком свідоме несприйняття, що викликатимуть своєю чергою не менші озлобленість та несприйняття з іншого боку. Себто, навіть уявляти не хочеться, чим усе це насправді завершиться. Натомість сучасне мистецтво, певен, і в цій ситуації зможе займатись фіксаціями та рефлексіями. Скажімо, тепер уже на території колишніх бойових позицій. Все має здатність мінятись місцями, мистецтво з терором зокрема. Вони не можуть перетинатись, в них надто різна природа, вони не здатні зрозуміти одне одного, тому просто чекають своєї черги. Ось сьогодні своєї черги дочекався терор. Або збройний спротив – залежно від того, якою термінологією ви користуєтесь.

Наступного тижня ми планували знову зібратися в "Ізоляції" й далі працювати над проектом. Себто, над "Мріями Донбасу". Не чіпаючи шахтарів. Оминаючи кліше та стереотипи. Про це справді цікаво говорити, в цьому дійсно цікаво розібратися. Адже хто може сказати, що розуміється на мріях Донбасу? Що таке загалом мрія? Очікування на щось, чого не маєш, але що прагнеш і можеш отримати. Потреба чогось, чого тобі не стає, усвідомлення того, що ти можеш чогось досягти. Гадаю, частина місцевого населення саме тепер і займається реалізацією своїх найпотаємніших мрій. Шкода лише, що робить це за рахунок мрій іншої частини місцевого населення.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: