Книжка Смоленського про несправедливість. Про замовчування злочинів з одного боку й активне цілеспрямоване наголошування на злочинах з іншого. Про своєрідне змагання в понесених жертвах та спекулятивні методи їх підрахунку
Польське видавництво «Чарне» щойно перевидало збірку репортажів Павла Смоленського з ризикованою назвою «Похорон різуна». Перше видання цієї книжки було здійснено десять років тому. З того часу її видавали і в нас, в українському перекладі Андрія Бондаря.
Слово «різун» я час від часу чув уже в дитинстві. Щоправда, то була власна назва, тож мала би писатися з великої літери – Різун. Її вимовляв мій батько, він як інженер-лісівник часто бував у Чорному лісі в околицях нашого міста. Майор УПА на псевдо Різун був одним із улюблених персонажів батькових оповідей. Батько не міг ніколи з ним перетинатися: командир Станіславського тактичного відтинку-22 «Чорний ліс» Василь Андрусяк (Різун) загинув у бою з енкаведистами ще в лютому 1946 року, коли моєму батькові було шістнадцять. Тобто його згадки про Різуна були переказами переказів, почутих десятиліттями пізніше від кількох місцевих мешканців. Різун був героїчною леґендою, що дуже нагадувала якого-небудь повстанського ватажка минулих часів, ледь не Робін Гуда.
Я ніколи не ставив батькові запитання, чому в такого позитивного героя таке недобре псевдо. Чому не Сокіл, не Сміливець, не Вірна Рука, а Різун. Останнє передбачає, що він не стільки воював, скільки різав. А ріжуть в українській селянській традиції худобу і птицю. Бути різуном означає, що руки по лікті у крові. Загалом це з тієї ж етимологічної шухляди, що й повстанці-колії XVIII ст. зі своєю Коліївщиною, від дієслова «колоти». Воно вказує на вила як на основну зброю. Повстала селянська маса озброювалася чим мала – вилами, косами, сокирами й ножами. Це нині в нас лише погрожують владі вилами в інтернетних коментах. А в коліїв інтернету не було, тож вони не погрожували, а відразу кололи.
Щоправда, інші Різунові псевда дещо красивіші – Чорний, Григіт, Коваль, Різбар. В оточенні цих інших імен уже й Різун перестає відштовхувати й починає здаватися не таким злим.
У польській же мові, мабуть, є зовсім небагато слів, наділених таким сконцентрованим негативом. Автор, який наважується використати його в заголовку своєї книжки, має бути свідомий, що це навіть не кий у мурашник – це швидше цвях у рану.
Десять років тому Павел Смоленський наважився і взяв це слово до свого заголовка. Тоді ж, себто 2001 року, я вперше прочитав цю збірку його репортажів. Навіщо її перевидавати сьогодні?
Найпростіша відповідь: книжка залишається актуальною, бо протягом десяти років нічого суттєвого у справі українсько-польського порозуміння в т. зв. «складних історичних питаннях» не змінилось. Якщо десь і змінилося, то хіба що на гірше.
Ні, книжка Смоленського аж ніяк не є апологією Бандери чи бандерівської армії. Але серед інших запитань вона ставить і таке: де проходить межа між армією та «озброєними бандами»? Якщо, наприклад, армія не має літаків, танків та важкої артилерії, то чи її автоматично можна зарахувати до «банд»? Складається враження, що саме так чомусь і є. Що це, власне, єдиний критерій. А не, скажімо, винищення беззахисної мирної людності, грабунки, масові зґвалтування, геноцид, етнічні чистки. Червону Армію чи Вермахт ніхто ж «озброєними бандами» не називає – попри те, що в перелічених щойно діяннях вони пасли далеко не задніх.
Доходимо, отже, принагідного висновку, що «озброєними бандами» повинні вважатися лише партизанські формування, але не всі, а винятково ті з них, які програли. Бандитизм переможців автоматично перестає бути бандитизмом і стає ратним подвигом.
Ось про це і йдеться у книжці Смоленського – про те, як військові злочинці стають героями і навпаки. Бо насправді абсолютне, сказати б, метафізичне зло кожної війни та її наслідків полягає ще й у неможливості провести однозначну межу поміж героїзмом і злочином. «Війна все спише», -- кажуть росіяни. Я трохи уточнив би – не війна як така, а перемога у війні. Вістку про те, що переможців не судять, а переможеним горе, нам послали ще давні римляни.
Тобто книжка Смоленського про несправедливість.
Про замовчування злочинів з одного боку й активне цілеспрямоване наголошування на злочинах з іншого. Про своєрідне змагання в понесених жертвах та спекулятивні методи їх підрахунку: з нашого боку загинуло стільки сот тисяч, а з вашого лише два десятки! Ні, все якраз навпаки – це з нашого боку пролилося крові у 12 разів більше! Це книжка про війну, що триває досьогодні – тобто війну істориків, які з’їжджаються на свої міжнародні зібрання, до зубів озброєні новими вбивчими аргументами щодо звірств «їхніх» і мук «наших».
Хто у книжці Смоленського справжній герой – це тихий п’яничка Дионизій з нині польського села Павлокома, типовий нащадок т. зв. «мирних жителів». На зло погрозам і тискові сільської громади, він доглядає могили замордованих у 1945-му односельчан-українців.
Уся надія лише на нього. Він єдиний, для кого не існує «їхніх», бо всі насправді є «нашими». Це він зробив для порозуміння більше, ніж усі президенти з усіма депутатами. Бо президенти і депутати завжди приїздять на готове, а такі, як Дионизій, сільські впертюхи і білі ворони, тихо роблять те, чого не робити не можуть.
______________________________________________________________________________________________
Коли помер один з норвезьких королів, його тіло мусили обмити — й тут побачили на грудях татуювання: «Смерть королям!». Адже майбутній король замолоду був революціонером, героєм Французької революції, ворогом усіх на світі монархій.