Дайош Варшаву!!!

Юрій Винничук

А де ж обурені голоси товаришів Путіна і Медвєдєва? Де золотий голос тов. Чєчєтова і Калєснічєнка? А друг всія Расєї Табачнік? Чому він ще не промовив свого віщого слова?

Не кажу вже про "старейшего по хиротонии иерарха Украинской Православной Церкви Московского Патриархата Высокопреосвященнейшего митрополита Одесского и Измаильского Агафангела", який так натхненно висловився проти мітингів у Москві:

"Если удар по Украине оранжевых был весьма ощутимым, тяжелым, но, всё же, относительно периферийным, то попытка осуществления "цветного" сценария в Москве – это удар в самое сердце Святой Руси".

Його голосу я теж не почув, хоча він страх як уболіває за "святую Русь" і лічно за Путіна, уперто пишучи "на Украине", бо й досі вбачає її лише частиною отієї "святой Руси".

Але от і в його канцелярії "не доработали". Не висловили свого щирого обурення, не заклеймили і не назвали "происками дьявола" новий фільм Єжи Гофмана "1920. Варшавська битва".

І немає тут значення – бачив, не бачив, бо й так ясно – фільм ворожий. Про знамениту битву, у якій кінна армія червоного командарма Тухачевського була розгромлена польськими військами під командуванням Пілсудського.

Я не буду тут поширюватися про якості фільму, зроблений він добротно, хоч і не має такого розмаху, як "Вогнем і мечем", менше тут лірики, зате більше натуралістичних сцен з кров'ю і ранами, не обійшлося і без релігійної символіки (бій на цвинтарі, де після вибуху злітають вгору і опадають дерев'яні хрести), і без улюбленої сцени режисера – дуелі на шаблях.

На відміну від українців, поляки знімають зараз дуже багато фільмів та серіалів, а серед них і таких, які покликані виховувати патріотизм і впливати на свідомість підростаючого покоління.

Я, скажімо, з задоволенням подивився усі чотири сезони серіалу "Czas honoru" про варшавське підпілля під час останньої війни.

На жаль, нічим подібним ми похвалитися не можемо, бо в країні, де на першому місці спорт, на другому русскіє серіали, а на третьому русская попса, нема місця національному кінематографу.

Чи побачать українці фільм про Варшавську битву, показаний лише раз на фестивалі "Молодість", у широкому прокаті? Сумніваюся.

Хіба що скачають з Інтернету. В кінотеатрах його не буде, бо влада, орієнтована на Росію, змавпує і відверто вороже російське ставлення до цього фільму. Та й не дивно. Завойовники-росіяни показані у фільмі приблизно так само, як і партизани УПА у фільмі "Мы из будущего-2", де командир загону (цю ганебну роль виконав хрунь Ступка-молодший) зображений п'яним та ще й з великою сулією мутної рідини.

Більшовики у фільмі Гофмана п'ють, трощать усе підряд, розстрілюють без суду, грабують, ґвалтують і навіть какають на підлозі у панському палаці.

Яке чутливе російське серце могло б змиритися з такою картиною, знаючи, що більшовики й чекісти були винятково інтелігентними, вихованими і чесними людьми. А йдучи на допомогу братній Польщі, несли польському народові визволення з рабства, мир і добробут трудящим.

От тільки самі поляки не були від цього у захваті. Тому й фільм такий.

І Табачнік, якого до глибини його старозавітної душі вразило карикатурне зображення росіян і євреїв у романі Василя Шкляра, мав би і тут своє слово сказати. Але мовчить.

Можливо, що не бачив. А можливо, є така здорова думка – з поляками не зачіпатися.

Тим часом на форумах в російському Інтернеті аж зашкалює від обурення.

"Домогаров и Ольга Кабо два урода, в говне таком снялись прозападном";

"Вот оно антирусское, антисоветское, антироссийское кино – лживое и поганное. Почему российские актеры снимаются в таком гуане? А впрочем продажность всего и вся в России достигла такой величины, что ни о каком государстве, где живут граждане уважающие друг друга, говорить не приходится. Россиянин россиянину враг и все!"

"Украинские западенцы и поляки очень рады такому фильму, это понятно, тут же москалям по зубам надают... Да и вообще, украинцы хороши для пшеков тогда, когда бьют москалей, а в остальном они для них такое же быдло как и москали".

"Какой бы не был талантливый режиссер Ежи Гоффман, а также другие актеры, смотреть не буду".

Відповідь на останню репліку мені сподобалась: "Архиверное решение! Идеологическая девственность ведь такая штука: раз нарушишь – уже не восстановишь. Береги плеву, товарищ! Но пасаран!"

Та є й тверезі відгуки: "Видимо господ большевичков красноперых даже само название фильма убивает как лучи солнца вампиров. Лезьте обратно в норки пока вас и оттуда не выкурили.А тем кто забыл напомню – немцы не нацисты, итальянцы не фашисты и русские, соответственно, не коммунисты. Учитесь любить свою родину, а не чужие края!"

Ба й справді. І чого б ото росіянам обурюватися? Адже звірами зображено лише більшовиків та чекістів, а командир білогвардійського загону Домогаров дуже навіть пристойно виглядає.

Але для нас, українців, цей фільм має своє особливе значення. Його слід подивитися хоча б для того, аби відчути різницю між тим, як ставляться до нас росіяни, і як ставляться до нас поляки. Ким ми є для одних і ким – для других.

Відразу спадає на гадку фільм "Адмірал", де згадується якийсь міфічний "другий український полк", що нібито зрадив Колчака і перейшов на бік більшовиків. Українці виявилися для росіян зрадниками.

У фільмі Гофмана маємо позитивну згадку про Симона Петлюру, а головне – це слова Пілсудського про те, що саме завдяки героїчній обороні Замостя від 1-ї Кінної армії С. Будьонного вдалося роз'єднати більшовицькі сили і розгромити Тухачевського.

Замостя обороняли тоді дивізія морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського і 6-та дивізія армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка, який, за словами Пілсудського, буде стояти на смерть. І він вистояв, і таким чином Польща була врятована.

Між іншим, у серіалі "Marszałek Piłsudski" є не тільки епізоди зустрічей маршала з отаманом Петлюрою, але є також сцена, де маршал просить вибачення в інтернованих українських вояків.

Так, звичайно, йому було за що вибачатися, бо вів таки не зовсім чесну політику щодо України. Але цей епізод достатньо промовистий.

Поляки вважали, що це важливо – показати акт вибачення. Росіяни жодного разу ні на що подібне не спромоглися.

Таким чином для поляків ми – союзники, а не зрадники. Але постає питання: скільки ще доведеться прогинатися перед Росією, аби й вони нас перестали вважати зрадниками?

І доки ми Симона Петлюру мусимо оглядати лише у польських фільмах?