Де не плюнь – там наш хрунь

Юрій Винничук© УНІАН
І мені навіть на гадку не спадало, що коли-небудь повернеться те, про що я вже надійно забув. Таке враження, що колесо історії, повернулося до нас дупою.

Не знаю, як на вас, а на мене війнуло давно забутим режимом Кучми, коли я прочитав новину про те, що депутат Юрій Бут відсудив у журналістки 5 каналу Ольги Сніцарчук 20 тисяч гривень за те, що вона назвала його у своєму сюжеті "відщепенцем"...

Це, я вам скажу, неабияка подія для нашого часу, бо досі оціночні судження в судах або не розглядалися, або залишалися без задоволення для позивача.

Синоніми для "відщепенця" багатющі. Аякже – це ж наша національна риса! Ким ще, як не відщепенцями славна Україна?

Відступники, ренегати, перевертні, зрадники, запроданці, недовірки, перебіжчики, перекинчики, зреченці, а в Галичині – коротко і стисло – хруні. Цілий букет національних героїв, оспіваних в нашій літературі. Згадаймо "Ренегата" Романа Іваничука, "Перекинчиків" Євгенії Ярошинської чи хрунів Івана Франка, Осипа Шпитка ("Хруніада") й Леся Мартовича.

Я не раз подібних персонажів називав у своїх статтях хрунями. Досі ще ніхто до суду не подавав, але дурне діло нехитре. У кожному разі, назвавши депутата, який зрадив своїх виборців і колег, "відщепенцем", журналістка висловилася ще дуже делікатно. Бо, наприклад, Франко назвав своє оповідання про хруня "Свиня".

Тому незрозуміло, чому з депутатом сталася така біда, що мусив "посилено піклуватися про стан свого здоров'я... приймати медичні препарати, стабілізуючи нервову систему і психіку". Адже "відщепенець" – це все ж таки не свиня, а той, що від-щепився, або точніше, кого від-щепили в одному місці і при-щепили до іншого. Що ж тут образливого? Ну, це все одно, що маленьке вгодоване поросятко відщепити від рідної льохи, від братиків і сестричок і переселити чи то пак прищепити до інших поросят.

Не знаю, чи поросятко б опісля "турбувало безсоння", "сильний головний біль", чи не зник би у нього "апетит", не "знизився життєвий тонус", та чи не "з'явився стан депресії". Думаєте з поросятами такого не буває? Ого, ще й як буває! Єдина рада – вчасно каструвати. Отоді порося знову нагулює сальце і перестає відволікатися від корита.

А от бідний депутат увесь цей час, поки йшли судові розправи, на корито й дивитися не міг: "Суттєво змінились моє повсякденне життя та трудова діяльність, я став нервовим та подразливим, став зриватись на рідних і близьких, знайомих, колегах по роботі. У моїй сім'ї склалась напружена психологічна атмосфера, при цьому аналогічна напружена атмосфера стосується й моєї професійної діяльності".

О, як мені знайомі подібні проблеми! Адже і я, грішний, завдав таких самих переживань і проблем героям своїх опусів! Усього я пережив 26 судових процесів, з яких жодного не виграв. І щоразу позивачі жалілися на своє підупале здоров’я, насмішки близьких і зіпсовані нерви, аби якимсь чином умотивувати моральну шкоду. Інколи доходило до тихого маразму. Але, нагадаю, що було це лише в епоху Кучми Першого, пізніше закон злагіднів і суди за такі справи не бралися. А в ті часи усі позови проти газети були виграшні, з одною лише характерною рисою, що суми, які вигравали позивачі, зазвичай, були смішними. В судах вважали, що так буде зручніше, коли програє газета, аніж позивач продовжить свою боротьбу за "чесне" ім’я.

Був ще один нюанс. Писав я свої фейлетони під псевдонімом Юзьо Обсерватор. То був, звісно ж, секрет Полішинеля, усі знали, хто ховається за псевдом, але позивачі змушені були знімати позов до автора, залишаючи позов до газети, бо не могли довести, що саме я причетний до написання. Газета стояла на одному: це псевдонім збірний і не належить одній особі.

Але одного разу, коли я підписався своїм іменем, то пережив неабиякий стрес. Один аферист оголосив передплату на "Літературно-науковий вісник", зібрав гроші, я й сам передплатив на цілий рік, а він потім видав один-єдиний номер. На цьому афера й закінчилася. Я написав, що про це думаю і... програв суд. Був 1996 рік. Газета "Post-Поступ" на той час уже не існувала, повістку на суд я отримав у кнайпі (!!!), куди вчащали журналісти, від бармена, коли вже суд відбувся без мене. Присудили мені, як на теперішні гроші і як на ті часи, немало: тисячу п’ятсот гривень (750 доларів). Я подав апеляцію. Суддею призначили даму, яка сиділа в одному кабінеті з попереднім суддею. Нове судове рішення ні на йоту не відбігало від старого.

Чим це закінчилося? Я скажу. От чесно скажу. Я домовився з судовим виконавцем – дав 50 баксів, а він старанно відписував позивачу, що не може мене знайти. Так воно тяглося собі, а тим часом інфляція зробила свою тиху справу.

Серед позовів, які програла з моєї вини газета, два просто таки кумедні. Уявіть собі, що йдете собі вулицею і бачите крамницю під назвою "Лонія". Не знаю, про що ви подумали, а я – про лоно. Але не лоно Авраама, а те, котре ми дуже любимо. Відтак перша гадка: сексшоп! Яке ж було моє здивування, коли там виявилися продукти.

Розпитавши продавців, дізнаюся, що це всього лише ініціали власника, його дружини і дітей. Я про це й написав, постібавшись із тупезних назв загалом, але... допустився катастрофічної помилки! Я завдав жахливої моральної травми бідолашній родині, перекрутивши їхні імена: бо не Олена, а Оксана, не Олег, а Остап і т. д. З тих пір "суттєво змінилось" "повсякденне життя та трудова діяльність" власника крамниці, "він став нервовим та подразливим, став зриватись на рідних і близьких". Хтозна чи не кусав сусідів і не вив ночами на балконі.

Гадаєте, вигравши суд, він покращив свій настрій? Де там! Виявився теж аферистом, бо напозичав грошей і зник.

Не меншої моральної травми зазнав Союз українок, про який я пожартував, що на Івана Купала вони закупили собі синьо-жовті бікіні і оздобили їх вишивкою. Голова Союзу на повному серйозі переконувала, що тепер вони не отримають грант, на який так сподівалися, коли там, в Америці, довідаються, куди вони витрачають гроші.

Старенька бабуся, член Союзу українок з 1930-тих років, яка пережила Сибір, а зараз вела гурток вишивання, свідчила особисто про те, яка то була для неї травма "оте бікіні". На запитання судді, чи знає вона, що це таке, бабуся відповіла: "Тепер знаю, пані голова мені пояснила. То такі майточки на шнурочках". Уявити собі поважну бабусю в таких майточках на шнурочках навіть суддя не могла і оголосила рішення на користь Союзу.

Після тих усіх судів я став обережнішим. Я почав зашифровувати прізвища тих, про кого щось погане думав. Мера Куйбіду я називав Куйбідоном, депутата Кендзьора – Кендзьоравим, кучманоїда Василя Базіва – Базилем Васівим чи просто Базильком, ба навіть самого Кучму не інакше, як Татусько, а Януковича – любовно – Дон. Це не потривало довго, бо незабаром закон змінили. І мені навіть на гадку не спадало, що коли-небудь повернеться те, про що я вже надійно забув. Аж тут – лусь! Є Бут!

Таке враження, що колесо історії, повернулося до нас дупою. Вам так не здається?

P.S. Пропозиція для сайту. Прошу оголосити конкурс на підпільні прізвиська для наших видатних державних мужів. Цим ви дуже допоможете журналістам, які стоять на порозі нової-старої епохи.

Читайте також:

Турки нас навчать

Туреччина не схвалила Європейської хартії регіональних мов. Те, що утискаються права курдів, вірменів, греків, лазів, аджарців – не проблема. Вся проблема в Україні.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 19
  • Елена Елена 6 жовтня, 16:37 Згоден 8 Не згоден 9 Винничук - винничукча. Или свинничук. А может просто хамчук. Хотелось бы, чтобы у пана появилась ещё одна головная боль - по поводу Донбасса и Крыма, которые он когда-то решил "отпустить". Отвечать нужно за свои деяния. Кроме сарказма журналист должен обладать элементарным чувством такта. Юзьо Обсератор - достойный псевдоним. відповісти цитувати
Вибір редакції