Десять років самотності

Сергій Жадан© ТСН.ua
Україна в останні роки пройшла надзвичайно болючий, химерний і плутаний шлях, який виявився рухом по колу, і прийшла туди, звідки намагалась вирватись.

Десята річниця зникнення Георгія Гонгадзе так чи інакше мала підвести риску під багатьма речами. Риску справді було підведено – нова влада, котра зі старту почала діяти за старим радянським хронометражем, просто мусила відзвітувати партії про успішне виконання поставленої задачі, йдучи назустріч 10-й річниці подій, котрі нібито змінили цю країну.

Хоча чи змінили? Адже так чи інакше, Україна в останні роки пройшла надзвичайно болючий, химерний і плутаний шлях, який виявився рухом по колу, і прийшла туди, звідки намагалась вирватись – до радгоспно-директорського системного менеджменту з пострадянським ідеологічним наповненням. По колу пройшло і розслідування у справі зникнення журналіста Гонгадзе – виконавці знайдені, а ось замовника, схоже, вибрали за принципом "винний, тому що мертвий". Тінь батька Гамлета, себто президента Кучми, котра так зримо висіла над цим усім протягом останніх десяти років, поступово розчинилась у сонячних променях правосуддя. Інші, менш чіткі, проте не менш поважні тіні, також розсмоктались у процесі розслідування.

Більшість коментаторів сходяться до думки, що справу насправді поховано, що з покійного генерала Кравченка роблять "цапа-відбувайла", що подібне завершення справи є політичним, і що потрібна, знову ж таки, "політична воля", аби продовжувати розслідування та знайти справжніх замовників цього вбивства. Все зводиться до політики. Все залежить від політики. Можливо тому, що все від початку стосувалось насамперед політики. Про жодне людське розуміння проблеми ніколи і не йшлося – ні для теперішньої влади, ні для минулої, ні для позаминулої. Всі вони – і ті, хто був при владі, і ті, хто до влади рвався, щурами снували весь цей час довкола "справи Гонгадзе" - одні, аби врятувати власну шкуру і уникнути відповідальності, інші – аби заробити на цьому побільше дивідендів, але всі так чи інакше намагались вирішити свої власні проблеми.

Ясна річ, що всім цим нашим державникам жодної миті анітрохи не йшлося про те, аби сказати правду, що від них вимагалось ще десять років тому. Там, де для демонстрантів та незадоволених ішлося про пошуки відповідей, для політиків усіх кольорів йшлося про пошуки бабла та голосів виборців. Там, де для громадян, котрі виходили на вулиці в 2001-му чи 2004-му справді йшлося про зниклого журналіста, для всіх без винятку політичних сил ішлося про складні й захопливі підкилимові ігри, про комбінації й маневри, про пропаганду й піар.

Чхати вони хотіли і на результати слідчих дій, і на занепокоєння громадськості, і на власні передвиборчі обіцянки. Чхати вони хотіли на всіх журналістів, разом узятих – і на вже зниклих, і на ще не зниклих. Чхати вони хотіли на все, крім власних інтересів – головний підсумок цих десяти років. Не надто втішний, проте достатньо чіткий і конкретний, аби в ньому надалі не сумніватись.

Те ж саме стосується і їхньої "політичної волі" - якщо попередня влада жодної політичної волі не мала в принципі, то воля нової влади природно закінчується там, де починаються її фінансово-політичні інтереси. Очікувати, що вони назвуть справжні прізвища – наївно й безнадійно: своїх вони не здають. І навіть попри декларовані ними розбіжності та непримиримість, завжди вирішать всі свої проблеми тихо і по-любовному, як це і прийнято у великій родині. У них свої розклади і свої інтереси, і вирішувати ці інтереси поза власним колом вони, звісно ж, не стануть, їм це не потрібно, не вигідно, та й узагалі – у них так не водиться.

Насправді за останні десять років нічого не змінилось, і це теж підсумок. Як сказав схильний до афоризмів Данилович, ситуація обнулилась, і в результаті цього обнуління нам усім знову вказали на наше місце. Вони ніби говорять: ось вам відповідь на всі питання, дозована і неповна, проте відповідь, ми обіцяли – ми зробили, наші попередники не зробили навіть цього, хоча обіцяли не менше за нас. І спробуй їм заперечити. Зрештою, їхня відповідь у будь-якому випадку не могла бути повною. Повною і вичерпною відповіддю мало бути б визнання ними кругової поруки та тотальної пов'язаності, визнання безкінечної та всеохопної брехні, що проїдає їхні партійні структури наскрізь, як іржа. Цього вони, звісно, ніколи не зроблять.

Лишається відписка, бюрократична відмазка, зроблена у сподіванні на те, що всі з усім давно змирились, і ніхто не буде далі вимагати правди та апелювати до їхньої політичної волі. Цілком можливо, так воно все і станеться. Десять років так і не виробили в громадян нашої країни звички захищати свої інтереси. Справа захисту цих інтересів традиційно належить різним професійним шулерам від політики. Так було десять років тому, так є і тепер. Ситуація обнулилась. Потрібно все починати спочатку.

_____________________________________

Читайте також:

Хоч щось позитивне

Більшість новин культури в нашій країні нагадує хроніку корабля, що невпинно йде на дно. Але, виявляється, правильний підхід розбиває міфи про відсутність інтересу з боку публіки.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 2
Вибір редакції