"Динамо" – "Шериф" – 0:0. Натомлені сонцем

Шева і Ко не забили "Шерифу" жодного м'яча© fcdynamo.kiev.ua
Ні, це не заливна  риба. Хріну бракує. Як мінімум.

Чутки про скороспілу реанімацію великого (чи, хоча б, конкурентоспроможного) "Динамо" виявилися все ж передчасними. Пацієнт, який таки справді пішов на поправку, поки що виглядає переконливим при здачі обов’язкових аналізів – проб загально фізичного ґатунку. Над покращенням решти показників – роботи непочатий край. Особливо шкандибає реалізація голевих моментів. Не кажучи вже про хронічні проблеми в обороні.

"Динамо" - "Шериф" - 0:0. Молдовани вистояли у Києві

Тому в цьому сенсі добре, що матч проти "Шерифа" був для динамівців останнім у цьому році. Так чи інакше, своє турнірне завдання вони вирішили – фінішували на першій сходинці в групі, однак негативу виявилося стільки, що його б вистачило й на кілька сезонів. Відтак на зимових канікулах доведеться ще й виправляти помилки. Що для нинішнього "Динамо" вже стало традицією.

"Карпати" - ПСЖ - 1:1. Перше очко львів'ян у Лізі Європи

А йти на цьогорічні канікули варто було б через загальновідомі причини у доброму гуморі. Запорукою такого настрою мала б стати перемога. Причому не абияка, а з перевагою в два м’ячі. Принаймні, саме про це говорили напередодні зустрічі динамівські футболісти. Їх неабияк турбував свербіж від ганебного виїзду до Тирасполя. Подібні речі забуваються тільки після вендети.

Як, приміром, випадок з БАТЕ. До того ж, запам’ятовується справді найліпше остання фраза, останній вчинок. Гіркий присмак від невдалого сезону можна було бодай підсолодити, притлумити впевненою перемогою над "Шерифом". Ну і, нарешті, футболісти мали не на словах, а на ділі продемонструвати, як вони борються за свого нинішнього тренера, якому майже всі вони в унісон освідчуються в теплих почуттях.

За бажання  можна знайти ще кілька таких "навіщо". Всі б вони мали сенс, і всі  б виглядали доречними у разі сприятливого (не плутати з прийнятним) результату. Проте ці благі наміри й сподівання, ніби хиткий човен невпевнених у собі молодят, розбився в друзки об сірі реалії побуту.

А реалії ці такі: на тлі чемпіона Молдови український гранд зовсім не виглядав фаворитом. Більше того, за підсумком очних протистоянь програв фактично в одні ворота. І навряд чи варто себе тішити тим, що в останньому поєдинку київська команда набагато більше за суперника володіла як ініціативою, так і м’ячем. Варто робити похибку на те, що гості й не збиралися грати у відкритий футбол, як це спробували робити хоча б ті ж самі борисівські трактористи. Шерифи приїхали до Києва в першу чергу за результатом, а аж ніяк не за "запахом тайги". І вони його отримали. Результат, звісно. Причому гідно, просто й спокійно.

Якщо хтось вважає, що "Динамо" створило набагато більше моментів для того, аби відкрити рахунок, що автоматично вивищує нашу команду над молдовською, варто зауважити, що самий реальний шанс для взяття воріт мали таки гості наприкінці зустрічі. А якби німецький рефері наприкінці першої половини гри проявив принциповість, то після антракту "Динамо" змушене було виступати без одного соліста, який дивним збігом долі й обставин чомусь став одним із ключових – Хачеріді.

Тобто, за бажання, і якщо намагатися бути справді об’єктивним, на кожен динамівський аргумент "за" можна майже безболісно знайти шеріфський козир з протилежним знаком. У зв’язку з цим виникає питання: а чи варто було виїздити на достоту тривалий час до Туреччини, щоб у ідеальних умовах готуватися до неідеальних умов? Певна річ, питання риторичне, яке б за позитивного результату навряд чи спливло на порядок денний, проте зараз воно виглядає дошкульним і досить вдало нанизується на вервечку інших клубних помилок.

Крім невміння реалізовувати моменти й провали  в обороні до динамівських негараздів цього матчу я б додав і  відсутність належного емоційного настрою. Можете зі мною сперечатися з цього приводу, проте того шалено-божевільного блиску в очах і діях, що без телескопів проглядався через мінську заметіль, цього разу не було. Тоді, проти БАТЕ, київські хлопці вискакували з бажанням рвати й метати. І не в останню чергу завдяки цьому безмірному адреналіну непогану білоруську команду вдалося розтерзати.

Нині ж непогана молдовська команда виїхала з Києва з високо піднятою головою. Навіть більше – маючи привід для ледь не для гіннесівської гордості: це вперше так сталося в нашій новітній історії, щоб молдовська команда за сумою двох зустрічей перегравала українську. І ось сталося. Причому там, де на подібне найменше очікувалося.

Та повернемося  до емоційної складової. Дивина та й  годі: невже для того, аби "Динамо" як слід налаштувалося на опонентів, треба, щоб останні патякали щось на кшталт білоруса Шитова? У інакшому випадку опонентові буде надано занадто багато шани. Що вкупі з посередньою майстерністю самих киян нівелює їхні інші козирі.

Яких, до речі, не так вже й багато. Спортивний характер, бажання грати – все це було. Не сперечаюсь. Цього справді чимало, якщо проводити паралель із парком осетинського періоду. Одначе чогось іншого, окрім вичавлювати із себе гру  через „не можу”, нинішня команда не демонструє.

Можливо, вона це буде робити пізніше. Вже незабаром. Із тренером, котрий стане господарем становища, а не пожежником за викликом. Нині ж добре, що сезон закінчився. Нехай і не на самій високій ноті. Без хріну.

Зате теплиться надія, що натомлені зимовим сонцем таки розквітнуть весною...

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 11
Вибір редакції