Донецький порожняк про економічне диво

В одній із копанок у посьолку Красний Луч на Луганщині п’ятеро хлопців і досі лежать під землею. Ніхто їх не збирається витягати. Родичі на тому місці спорудили щось на зразок жертовника, до якого приносять квіти, їжу й цигарки. Найдикіше те, що за документами ці хлопці усі живі.

Чи багато хто зараз пригадає собі запрошення від В.Януковича напередодні президентських виборів у 2004 році? Він тоді запросив приїжджати і помилуватися на те економічне диво, яким стала Донеччина.

Не знаю, чи саме ці запросини вплинули на естонських кінематографістів, але вони приїхали і зняли у травні документальний фільм "Шахта №8". Днями він з’явився в Інтернеті.

Подивившись цей фільм, я подумав: а чому б Савіку Шустеру, який веде ще й окреме шоу з показом різних фільмів, не продемонструвати і цей? Але в присутності регіоналів. Цікаво, як вони б коментували оте "економічне диво"?

У фільмі показане життя однієї родини, де батько, наркоман, помер, а мати, п’яниця, стала гуляти і, приводячи коханців, виганяла дітей уночі з хати. Тоді троє дітей – брат і дві сестри – пішли з дому і винайняли хату в доброго чоловіка. Хлопець, якому лише 15 років, замість учитися в школі, мусить добувати вугілля з нелегальних копанок, щоб прогодувати себе і сестер. Таких, як він, виявляється, багато. У копанках працюють навіть тринадцятилітні. Робота ця дуже небезпечна, інколи земля завалюється і люди гинуть. Але це не зупиняє нікого. Треба виживати. Копанки повсюдно – у лісопосадках, на подвір’ях, на городах, а у когось навіть хата провалилася в яму – так він завзято копав.

Уся ця історія нагадала мені романи Чарльза Діккенса, який описав важку працю дітей на фабриках Але події тих творів стосувалися початку ХІХ ст. Минуло 200 років, а, виявляється, є ще така країна у Європі, де діти продовжують важко гарувати, ризикуючи життям.

Хотілося б, щоб і сам Янукович побачив цей фільм і почув цитату з його улюбленого поета Павла Бєссмєртного чи то пак Бєспощадного. Ту саму – що Донбас ніхто не поставить на коліна. Правда, у вустах шахтаря вона звучить зі смутком, бо Донбас уже не те, що на колінах, а лежить пластом. І поклали його ті, за кого він завше справно голосує. Однак вони й у голові не мають покращувати життя бодай у своїй вотчині.

Замість того, щоб навести порядок із небезпечними копанками, донецький губернатор, який страх як не любить українську мову, думає про інше: "Я слушал проповедь Кирилла, который сказал: вы молитесь за своих врагов, и чем больше вы будете за них молиться, тем быстрее Господь их накажет. Поэтому я молюсь".

Але молитви регіоналів до Бога не доходять, бо Господь їх карає безпросвітною дурістю. Картина і геть невтішна, якщо донецький губернатор, молячись за нас, грішних, пропонує жителям малих міст області самостійно скидатися на ремонт доріг у своїх населених пунктах: "Для того чтобы иметь дороги уровня нынешнего Донецка, нам необходимо как минимум в три-пять раз поднять сборы либо цену топлива от пистолета. Нам нужны источники, а источники – это наши с вами налоги, нами выплаченные. В Углегорске стыдно и противно ездить, но это дорога местного значения. Откуда там источники, чтобы содержать эту дорогу? А государственные источники нельзя туда брать.

Местная община любого города и района, депутаты, инициативная группа обращаются к людям и говорят: люди добрые, закон нам позволяет объединить усилия, кто сколько может, собрать деньги для того, чтобы эту дорогу привести в такое-то состояние".

У якій ще затуманеній голові існує байка про донбаське диво? Малі міста Донбасу – це депресивні селища з безліччю безробітного та ще й подекуди спитого населення. Як кажуть в Галичині, біда чорна. І ось цим безробітним шахтарям буржуй-губернатор пропонує скидатися на дорогу. У той час, коли у багатьох з них інша проблема: як прогодувати сім’ю.

А донецька депресія уже пішла на експорт: західні режисери знімають документальні фільми про саморобні шахти, дитячу працю в "копанках", демонструють покинуті будинки із заколоченими вікнами, розбиті дороги. Знімають празнік 9 мая, де з червоними прапорами у руках ідуть практично самі жінки. Чоловіки на Донбасі в дефіциті.

Ситуація уже настільки розпачлива, що влада навіть не намагається свій рідний Донбас рятувати, а відразу відправляє у реанімацію як безнадійно хворого. Віце-прем'єр-міністр Віктор Тихонов заявив, що визнання шахтарських селищ депресивними територіями (!!!) дозволить вирішити існуючі соціально-економічні і екологічні проблеми, які виникли в результаті ліквідації вугільних підприємств, коли "не были осуществлены действия по решению социально-экономических и экологических вопросов".

Ой, а хто ж вам, реформатори ви наші, заважав вирішити ці "вопроси"? Ну, хоч би на прикладі свого князівства показали б нам, бандерлогам, як треба хазяйнувати. Чи не Галичину ви у своїх агітках називали депресивною? Але виходить, що усе навпаки.

Алєксандр Єфремов, який так гарно погосподарював на Луганщині, що ледь не уся область опинилася за межею бідності, пробив новий закон "О стимулировании развития регионов". І сам же заявив: "После закрытия шахт только в Луганской области, стали депрессивными более 70 городов, сел и поселков... В 1996 г. на государственном уровне было принято решение о начале ликвидации угледобывающих предприятий области. В конечном итоге только по Луганской области в список на закрытие попало 48 шахт с балансовыми запасами топлива более миллиарда тонн. С точки зрения экономики и здравого смысла это был абсурдный шаг. Минимум половина этих шахт могли бы работать прибыльно".

А то ніби йому невідомо, що ці шахти продовжують працювати. Тільки уже нелегально, а гроші обминають державну скарбницю. А ще цікаво: вугіль з копанок скуповують самі шахти і гарненько плюсують до свого плану. А копанки усі під "кришею" ментів.

До речі, у фільмі "Шахта №8" і про це розповідається, як нелегальних шахтарів попереджає "криша" про чергову перевірку. Миттєво усі копанки зачиняються і безлюдніють. Перевіряльники побачать лише замки на дверях дерев’яних бараків.

Тим часом доповідь А.Єфремова вартує, щоб її вибити на його пам’ятнику "Покорітєлю Донбаса": "В области 518 терриконов, из них 77 горят. Рядом с этими дымящимися отвалами находится 5,5 тысяч домов, жители которых вынуждены дышать ядовитыми выбросами. В Свердловске есть горящие терриконы в центре города. В области произошло естественное сокращение работоспособного населения. Количество детей за 10 лет уменьшилось на 57%, а число сирот выросло с 4-х до 5,5 тысяч".

Догосподарювалися. А я ото думаю: чи не чекає тепер і всю Україну таке благоденствіє?

Переглянувши естонський фільм, я розшукав в Інтернеті ще й інші цікаві картини "економічного дива". Особливої уваги заслуговують чарівні околиці Єнакієва і Макєєвки. Страшні дерев’яні халабуди вкриті замшілим шифером, з яких стирчать саморобні телеантени на патиках, облуплені хрущовки з палісадниками, на яких росте капуста. Розбиті, випотрошені авта, покинуті серед міста. Окремі райони виглядають так, наче там щойно закінчилась війна.

В одній із копанок у посьолку Красний Луч на Луганщині п’ятеро хлопців і досі лежать під землею. Ніхто їх не збирається витягати. Родичі на тому місці спорудили щось на зразок жертовника, до якого приносять квіти, їжу й цигарки. Найдикіше те, що за документами ці хлопці усі живі, а батьки не можуть поховати своїх загиблих синів. Після того, як їх завалило, з вагончика зникло їхнє вбрання. Хтось вправно замів сліди. Хтось, хто у цьому великий спец.

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

Марево "русского міра"

Ми не відмовляємося, що були і є русинами, але з московитами у нас мало спільного. Тому настирливі тирликання про "єдіний народ" лише гріють душу російським імперіалістам, а насправді ідея об’єднання давно мертва.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: