"Недозасуджені" злочини минулого далі тяжіють над сьогоденням, а практика злочинців минулого спокушає своєю "ефективністю" можновладців.
Пам'ять про масові злочини, вчинені у минулому, може дуже довго жити у сьогоденні. Особливо якщо їх приховують, про них не дають говорити, коли їх жертви не мають можливості поділитися власним болем. Ці травматичні, непроговорені переживання минулого стиха підточують сьогодення, не дають йому позбавитися тягаря й упевнено рухатися в майбутнє. В окремої особистості невисловлені переживання можуть перерости у проблемні комплекси, що заважатимуть жити. Очевидно, схожий механізм спрацьовує і в масштабі суспільства.
Тому держави, що перейшли через страшні злочини в минулому, намагаються проводити цілеспрямовану політику "подолання важкого минулого". Найкращим прикладом такої політики є денацифікація у післявоєнній Німеччині. Схожі програми реалізовувало нове демократичне керівництво країн Центральної та Східної Європи після падіння СРСР, ліквідовуючи наслідки комуністичного панування.
На жаль, серед країн, що успішно пройшли через цей процес, немає України, яка вкрай потребує "лікування" від комуністичного тоталітарного минулого. Адже наша країна належить до держав, що чи не найбільше постраждали від злочинів комуністичного режиму. Від 1918-го, коли вона вперше була окупована більшовицькими військами, до 1991-го, коли врешті здобула незалежність, через жорна репресій перейшло мільйони українців. Україна стала своєрідним експериментальним майданчиком для комуністів, де відпрацьовувалися сценарії захоплення влади та винищення інакодумців, які згодом, після 1939 року, застосовувалися в країнах Прибалтики, а з 1945-го — у державах Центральної та Східної Європи.
Відомий юрист, автор терміна "геноцид" і один із авторів конвенції із засудження геноцидів Рафаель Лемкін політику комуністів в Україні називав "класичним прикладом радянського геноциду". Його етапами були репресії, спрямовані проти інтелігенції, далі — знищення української національної церкви, слідом за цим упокорення основної маси українства — селян, яким завдано страшного удару штучним голодом. Останнім кроком стало навмисне розпорошення українців шляхом депортацій та заселення наших земель іншими національностями.
Лемкін убачав у діях комуністів чіткий послідовний план, спрямований на знищення української нації. Очевидно, він не був схожим на "остаточне розв'язання єврейського питання" нацистами і не передбачав цілковитого знищення всіх українців. Тим не менше, на думку Рафаеля Лемкіна, наслідком мало стати те, що "Україна загине, так само, наче б було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об'єднавчі ідеї, які прокладали її шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням".
Комуністам не вдалося реалізувати свій задум. Через сильний внутрішній спротив поневолених народів та зовнішній тиск західних демократій, Радянський Союз став занепадати і врешті зазнав повного краху.
У другій половині 80-х років XX століття з посиленням національно-демократичних рухів розпочато громадське обговорення злочинів комуністичного режиму. В Україні безпосереднім приводом стало, зокрема, виявлення місць масових поховань жертв політичних репресій. Таких прихованих цвинтарів у міських парках, на заводах чи трасах було дуже багато. Їх випадково виявляли і раніше, проте каральним органам Радянського Союзу вдавалося зупинити поширення інформації.
У новій суспільно-політичній ситуації приховати правду КГБ вже не могло, тому саме ця структура, піддаючись новим віянням часу, взялася за виявлення місць масових поховань і розслідування обставин їх появи. На цей час припадають перші випадки відкриття кримінальних справ, безпосередньо пов'язаних із злочинами комунізму.
Однією з перших була справа Биківні під Києвом. Сліди масових поховань тут виявлялися давно, але всі створені радянською владою комісії до кінця 1980-х стверджували, що тут поховані розстріляні німцями радянські військовополонені. Проте велика кількість фактів та свідчення очевидців заперечували цю версію, називаючи Биківню місцем поховання жертв сталінських репресій. Тому такі національно-демократичні організації, як "Меморіал" та Рух, вимагали від влади додаткового розслідування справи. Врешті, 5 грудня 1988 року Прокуратурою УРСР порушено кримінальну справу та створено слідчу групу. Було опитано 250 свідків, вивчено 60 архівних справ, проведено 7 експертиз. Найважливіший висновок слідчої групи: це поховання репресованих радянською владою в 1937—1941 роках. Проте такі висновки не стали підставою для подальшого розгортання вивчення злочинів комуністичної влади. Ба більше, через півроку, у травні 1989-го, кримінальну справу закрито на підставі того, що керівники НКВД, відповідальні за здійснення репресій, на той момент були мертвими, крім того, збіг термін притягнення до кримінальної відповідальності.
Характерно, що не було жодних спроб вписати розслідування у ширший контекст злочинів комуністичного режиму, використати для юридичної класифікації міжнародно-правові норми про геноцид чи злочини проти людства, які були ратифіковані радянською владою. Схоже сталося і з іншими справами — влада під тиском громадськості спочатку відкривала їх, а потім тихенько спускала на гальмах: 14 серпня 1989 року порушено справу і розпочато слідство з приводу виявлення місця поховань у Дем'яновому лазі біля Івано-Франківська, 22 березня 1990 року — поховань польських офіцерів у лісопарку поблизу Харкова. Справа Дем'янового лазу через тиск громадськості продовжувалася чи не найдовше, але теж була закрита в 1996 році.
Так народжувалася дивна країна в якій кагебісти "розслідували" злочини КГБ, а комуністи "намагалися" засудити тоталітарний режим.
Загалом поразка національно-демократичного табору на президентських виборах у грудні 1991 року вилилась у поступове згортання інформаційних кампаній, спрямованих на висвітлення злочинів комунізму. Та це й не дивно, адже нова влада в Україні й надалі залишалась переформатованою комуністичною номенклатурою. У той час, як у Центральній і Східній Європі вирували політичні пристрасті, породжені відкриттям архівів, розслідуванням злочинів комуністичної влади та люстрацією, в нас панував майже цілковитий спокій.
Справу донесення правди про радянський тоталітарний режим продовжили окремі громадські ініціативи, на зразок спілок колишніх політв'язнів чи дослідницьких організацій, таких як "Меморіал". Їх ініціативи не мали особливого впливу на політичну ситуацію в країні, де в 1993 році було відновлено реєстрацію забороненої двома роками раніше Комуністичної партії України. Проте вони не збиралися полишати своєї справи, і 21 березня 1996 року Товариством політв'язнів та репресованих, Асоціацією дослідників Голодоморів в Україні та товариством "Меморіал" засновано Український національний комітет з організації міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму (Нюрнберг-2). На початковому етапі цей комітет мав непогану політичну підтримку 68 депутатів українського парламенту, якої проте не вдалося капіталізувати у конкретний успіх.
У 1999 році антикомуністичну риторику підхопив Президент України Леонід Кучма, основним конкурентом на виборах якого був представник Компартії Петро Симоненко. За підтримки Президента наприкінці 1999 року у Львові відбувся громадський антикомуністичний конгрес, який теж не спричинив жодних правових чи політичних наслідків. Після завершення виборів антикомуністична риторика влади знову зникла.
Натомість за межами України — у литовському Вільнюсі — у червні 2000 року з ініціативи цілого ряду громадських та політичних сил відбувся "Антикомуністичний конгрес" та "Міжнародний громадський трибунал", які мали за мету привести до міжнародного засудження комунізму. Участь у заходах брала й українська делегація, яка підготувала ґрунтовний документ під назвою "Звинувачувальний висновок у міжнародній громадській кримінальній справі по звинуваченню КПРС у злочинах на території України та проти українців". Одним із ключових моментів цього документа було звинувачення комуністичної влади у здійсненні злочину геноциду проти українців у формі Голодомору. Як свідчили самі учасники й організатори, вирішальною у міжнародному засудженні комунізму має стати роль саме України. Її офіційне приєднання до зусиль інших постраждалих країн поставить крапку у цьому тривалому процесі. Проте ані сам документ, ані весь конгрес і процес не набули широкого розголосу в Україні. Влада не реагувала на громадські звернення з вимогою розпочати розслідування кримінальної справи за фактом вчинення злочину геноциду в Україні у 1932—1933 роках.
Ситуація змінилася щойно після революційних подій 2004 року і зміни влади в Україні. Нове керівництво держави взяло курс на відмежування від тоталітарного минулого і засудження злочинів комуністичного режиму. Вперше за роки незалежності відкрито архіви карально-репресивної системи СРСР, які проливали світло на злочини комуністичного режиму в Україні.
Все це дало змогу знову порушити питання про необхідність розгляду кримінальної справи про Голодомор. До Служби безпеки України з цього приводу звернулася група громадських активістів та народних депутатів. 22 травня 2009 року СБУ порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932—1933 роках за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 "геноцид" Кримінального Кодексу України. Слідством зібрано матеріали, що ввійшли у 330 томів кримінальної справи. Серед документів справи — 3186 книг реєстрації актів про смерть у 1932—1933 роках, понад 5000 архівних документів більшовицької партії та державних установ, відео- та аудіозаписи спогадів очевидців. У ході слідства допитано 1890 свідків, проведено 24 судово-медичних, психологічну, науково-демографічну та комплексну історико-правову експертизи.
31 грудня 2009 року Службою безпеки кримінальну справу направлено до Апеляційного суду м. Києва для розгляду згідно з чинним законодавством. Розгляд кримінальної справи за фактом організації Голодомору 1932—1933 років в Україні завершився 13 січня 2010 року. Найважливішим юридичним наслідком процесу стало те, що суд констатував факт злочину, назвав його організаторів, вказав механізми реалізації і дав йому юридичну класифікацію як злочин геноциду. Таким чином Україна врешті отримала перший прецедент засудження злочину комуністичної влади.
Проте і слідство і, особливо, суд відбувалися на фоні активної передвиборчої кампанії в Україні 2009—2010 років, яка не дала можливості надати належного інформаційного звучання. На жаль, у цьому добачали лише політтехнологічний крок чинного на той момент Президента. Врешті перемога на виборах Віктора Януковича вилилася у повне ігнорування матеріалів процесу та його результатів. Комуністична партія знову стала частиною влади, тож говорити про засудження стало неактуальним. Більше того, її представник очолив Український інститут національної пам'яті — орган влади, створений за аналогією до інших структур, що ефективно діють у Східній Європі і покликані розслідувати злочини комуністичного минулого.
Таким чином, вкрай важливу для українців справу остаточного засудження злочинів комуністичного минулого вчергове принесено у жертву тимчасовій політичній доцільності. А це означає, що країну знову відкидають назад у її розвитку. Адже попри очевидні і неминучі проблеми, які принесли за собою процеси засудження комуністичного минулого і люстрації в країнах Центральної та Східної Європи, вони зараз далеко попереду нас. Їхнє "важке минуле" перестало бути турботою політиків, які більше думають про перспективне майбутнє своїх держав.
В Україні ж "недозасуджені" злочини минулого й далі тяжіють над сьогоденням, практика злочинців минулого й надалі спокушає можновладців "ефективністю". Ми й надалі маємо "недодемократію" у "недодержаві".
"Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними". Ці слова Євангелія можна адресувати як Україні, так і кожному нашому громадянину. Адже тільки правда про минуле, отриманий надзвичайно дорогою ціною історичний досвід дозволяють державі самостійно визначати своє майбутнє, не оглядаючись на близьких чи далеких сусідів. Так само тільки повне й незворотне засудження будь-яких спроб придушення прав і свобод громадян у минулому є гарантією їх дотримання у майбутньому.
______________________________
Читайте також:
Back to USSR, або мистецтво витинанки з підручника історії
Зміни до програми, на підставі яких авторів змусили переписувати підручники, не оформлені наказом. Виглядає, що зараз цензурують історію Русі, козаччини, і буремного ХХ століття.