Доторкнутись до небес

Радість перемоги© AFP
Дочекалися. Вистраждали. Змогли. Заслужили. Нехай триває якомога довше відчуття, що доторкнулися до чогось неймовірного.

По периметру футбольного поля "Фенербахче", щедро всипаному конфетті, неквапливо, моментами навіть якось обачно крокував президент "Шахтаря" Рінат Ахметов. Його супроводжували двоє охоронців. Не те, щоб занадто кремезних, проте обидва чолов’яги були міцної статури, мінімум на голову вищі за Ріната Леонідовича. Один тримав у руках кейс. Ахметов поважно, на всі боки кланявся трибунам, які вже починали помітно спорожнятися. На місцях залишалися передовсім симпатики "Шахтаря". Трибуни відповідали взаємністю. Усе було по-справжньому щиро, святково і емоційно. Як і має бути після того, як один серйозний чоловік стримав слово, дане привселюдно кілька років тому тисячам інших, не менш поважних товаришів.

Фоторепортаж

"Шахтар" здобув останній в історії розіграшів титул володаря Кубка УЄФА. Рінат Ахметов став, за його ж словами, найщасливішою людиною на планеті. Не побоюсь цього слова (хоча, мабуть, таки побоюсь), але неймовірно піднесеними і окриленими почувалися і численні українські вболівальники. Саме українські, а не лише донецькі, оскільки на стадіоні довелося побачити шанувальників донбасівської команди в екіпіровці київського "Динамо", одеського "Чорноморця", львівських "Карпат". Не думаю, що вони вболівали за "Вердер". Можливо, були й представники інших футбольних регіонів, проте особисто я їх не бачив. Даруйте, якщо когось не згадав.

"Шахтар" - "Вердер". Все про фінал Кубка УЄФА

Довго після матчу не залишало відчуття, що вдалося доторкнутися до чогось надзвичайного, обраного. Може, статус останнього в історії фіналу Кубка УЄФА тому взнаки, може враження від азійської частини Стамбулу та Босфору навіювали відповідний настрій, але, здається, фактично кожен українець цього вечора на "Шюкрю Сарачоглу" подумки пропонував миттєвості зупинитися. Безумовно, це відчуття зароджувалося й на підставі побаченої футбольної вистави. У якій було все – і тріумф, і трагедія. А закріпилось, відчуття це, тому, що тріумф став нашим.

Ахметов із безпосередніх учасників дійства залишав стадіон останнім. За мить газон та арена, які годин за три до початку матчу візуально видавалися бездоганними, а хвилин за тридцять після фінального свистка перетворилися на справжню арену бою, опинилися під владою численних стюардів. Кому святкувати, а комусь потім і прибирати потрібно. Але це лише пару рядків прози, які в будь-якому разі не могли притлумити враження від томів поезії.

До того, як обійти ряди своїх шанувальників із подякою, президент "Шахтаря" опинився в обіймав своїх футболістів. Потім новоспечені тріумфатори високо підкидали свого патрона. Німецька делегація встигла тихенько піти геть, залишивши переможців наодинці зі своєю радістю. Лише неголений днів зо три дискваліфікований лідер атак бременців Дієго, якого, за словами обох сторін "барикад", дійсно не вистачало на полі, довгенько про щось розмовляв із щасливими донецькими бразильцями.

Томас Шааф також довго не затримувався і не збирався розшаркуватися у реверансах переможцям, зате Мирча Луческу щедро нагороджував переможених рукостисканнями й оплесками. Щоправда, перед тим, як залишити стадіон, румунський Містер із німецьким не розмовляли. Їхнє вітання одразу після фінального свистка виявилося останнім.

Відверто кажучи, німецька команда на ці (та й не тільки ці) реверанси заслужила. Вони робили все, що могли. Боролися, як солдати. На більше їх не вистачило. Бо більше досягається не тільки маршалами в кабінетах чи на лавах, а в першу чергу героями на передовій. Таких, навіжених, харизматичних, та просто технічних і майстерних футболістів у "Вердера" цього вечора не знайшлося. Проте вони намагалися, витискали, хотіли. За це й отримали свою порцію компліментів. І на якусь мить було навіть шкода довготелесого Налдо, який плакав, мов дитя в обіймах Платіні. Але потім побачив щасливий "Шахтар", блазнювання бразильців, українсько-румунську кориду, прапори України, Хорватії та Польщі – і переповнила радість за своїх.

До речі, про прапори. Їх на клубному стадіоні "Фенербахче" виявилося чимало. Можливо, усі їх різновиди й не пригадаю, але виокремлю ті, що запам’яталися окрім згаданих. Запам’ятався прапор Грузії. Можу лише здогадуватися, за кого вболівав його власник. Прапор Румунії вказував на персонального прихильника таланту Луческу та Раца. А ось із приводу того, кого підтримував власник прапору Партії регіонів, не сумніваюсь. Було багато й турецьких прапорів. Щоправда, турки звикли на будь які матчі носити свої національні стяги. До речі, по всьому Стамбулу їх розвішано в неабиякій кількості.

Що ж до того, за кого вболівали пересічні, зовні нейтральні стамбульці, то смію запевнити, що радше за "Шахтар", аніж навпаки. Можливо, тут зіграла свою роль і персона головного тренера "Шахтаря" Луческу, який не один рік провів у турецьких (за збігом обставин саме стамбульських) клубах і якого до цього часу на берегах Босфору згадують із вдячністю. Хоча схвальним гулом турецькі сектори зустріли й появу в стартовому складі "Вердера" півоборонця Езіла. У цьому випадку вже зіграла не стільки пам’ять, а кров.

Німецьких триколорів на арені також вистачало. Їх було менше, ніж зелено-білих прапорів "Вердера", та все ж. Менше, ніж уболівальників "Шахтаря" виявилося й фанів бременської команди. Проте саме німцям віддаю належне у вмінні вболівати в класичному, "телевізійному" значенні цього слова. І навіть не боюся, що на мене образяться прихильники гірників. Істину мають любити всі. Хоч і не всім вона подобається.

Впродовж усього часу перебування на стадіоні – а це години чотири – прихильники "музик" не стихали. Вони скандували гасла, прізвища футболістів своєї команди, перегукувалися зі своїми колегами з інших секторів (основна маса прихильників німецької команди розташувалися за тими воротами, які в першому таймі захищав П’ятов). Але найбільше вразив їхній спів. Виразно, голосно, темпераментно. Словом, без фальшу. Певен, у команди, в якої є такі вболівальники, не може не бути світлого майбутнього. Це не колючка в бік донецьких любителів футболу, це, повторюся, констатація факту. І інструкція до активних дій, якщо хочете.

Лише в кількох драматичних моментах у німців (тих, що перебували на трибунах), здали нерви. Перший випадок можна зарахувати до цього числа умовно – після того, як Налдо пробив донецького воротаря, в припадку радості кілька бременських вболівальників випали з трибуни. Благо, що це був нижній ярус – усього якийсь метр висоти. Для підігрітих та розгарячілих гансів це виявилося дрібницею. Проте в гніві німецькі фани, як показали подальші події, ще нестриманіші. Після того, як арбітр на останніх хвилинах другого екстра-тайму не зарахував м’яч у ворота "Шахтаря", кількість тих, хто за власним бажанням випав із трибун підтримки "Вердера" фактично на бігову доріжку, виявилося у кілька разів більше. Прорвати кордони стюардів їм виявилося не під силу, проте в бік футбольного поля полетіли не лише прокльони, а й древка від прапорів, банки з під пива та рештки пластикових сидінь.

Подібною артилерією зустрічали вердерівці і "Шахтар" вже у ранзі володаря Кубка УЄФА. Коли донеччани робили коло пошани, то пробігли й повз німецькі трибуни. Щоправда, бігли шахтарівці не по біговій доріжці, а вже безпосередньо перед футбольними воротами, ближче до одинадцятиметрової позначки. Стюарди в цей час, обв’язавшись товстелезними мотузками, створили таким чином живий паркан, сигналізуючи фанам, що вискочити прямо на поле їм все одно не вдасться.

Але одного разу стюарди, яких було, здається ну дуже багато (цікаво, що колір їхньої амуніції частенько можна було сплутати з верхнім одягом вболівальників "Шахтаря"), не зуміли локалізувати в зародку серйозний інцидент.

В середині першого тайму, акурат тоді, коли гірники забили перший м’яч, на нейтральній трибуні зчинилася бійка. Зовні здалося, що то з’ясовували стосунки турки. Спочатку в бійці брали участь кілька чоловік, потім із трибун штовханина перекотилася на бігову доріжку, обростаючи учасниками та домислами, і докотилася аж до секторів, де сиділи прихильники українського клубу. У екстреному порядку на "зачистку території" збіглися стюарди і вгамували розбишак.

Подібних екстремальних інцидентів більше не було. Ну, якщо не вважати за такий появу на футбольному полі кота. Однак непроханий гість ні особливої цікавості не проявив, ні клубних симпатій не продемонстрував. І зник так же швидко, як і з’явився.

А ось інший гість – цього разу проханий – сам Франц Беккенбауер – і не збирався залишати межі стадіону. Перед початком матчу Кайзер давав тривалі інтерв’ю німецьким телеканалам. Не залишився без роботи легендарний німець і в перерві поєдинку. Не кажучи вже про його фінал. Цікаво, що колишній наставник бундестіму виявився куди більш потрібним за нинішнього керманича німецької збірної. Льов якось занадто скромно тримався в тіні герра Франца. До речі, дискваліфікований Дієго у німецьких телевізійників також користувався більшим попитом, ніж чинний керманич віце-чемпіонів Європи.

А на Кайзера справді було приємно дивитись. Підтягнутий, стрункий, елегантний. Ще до того й легендарний. Та й розмовляти красиво вміє. Чом не президент ФІФА? Не знітився Франц навіть після того, як один незграбний телевізійник чи то з переляку, чи то намагаючись чимось догодити сперся президентові "Баварії" на ногу. Той і вухом не повів, лише спокійнісінько звільнив свою безцінну кінцівку від такої зухвалості. Навіть уявити не можу, як би повівся у схожій ситуації президент, скажімо, київського "Динамо".

Але мова зараз не про це.

Примітно, що під час одного зі своїх спічів (це було ще до початку зустрічі) Кайзер пішов назустріч суддівській бригаді, котра саме у цей час намотувала кола на стадіоні, і привітався за руку не лише з Кантальєхо, а й із його асистентами. Мені здається, це характеризує Беккенбауера не лише як людину, а й як функціонера. Передовсім німецького. Для нього цей фінал – не втішний турнір, у якому грають ті, хто не потрапив до Ліги чемпіонів, а щось набагато більше. Склалося враження, що Кайзер, як і загалом уся німецька делегація, дуже розраховувала, дуже хотіла цей кубок. Тому й сумували по-справжньому.

Хоча б через це ми маємо радіти по-справжньому. Дочекалися. Вистраждали. Змогли. Заслужили. То ж не треба применшувати те, що самі опоненти збільшують. Нехай триває якомога довше відчуття, що доторкнулися до чогось неймовірного. Нехай триває відчуття, що доторкнулися до небес.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції © За матеріалами Олександр Солнцев
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
  • Liliya Liliya 22 травня, 08:16 Згоден 0 Не згоден 0 То у нас, виявляється, можна й шмат небес придбати? Сподіваюся, автори матеріалу не ймуть віри тому, що "Шахтар" - найпрудконогіший клуб у Європі? Не те, щоб я не патріот і не те, щоб проти "Шахтаря"... Просто гра була підсужена, отже перемога - фальшива. Віват добродію з вееееееликими грошима - він купив Україні радість :( відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції