Дурня як елемент національної безпеки

Орест Сохар
Погляди 6 жовтня, 2009, 07:00 1280 10
Додати до обраного
Фактично, вибори для виборця – це можливість проголосувати за той чи інший бізнес-план дерибану країни з найменшими прогнозованими збитками для себе особисто.

Ми живемо в епоху уявної дійсності. Того, про що розповідають політики та ретранслюють згодом журналісти, часто просто не існує насправді, і навпаки – нам навіть на страшному суді не розкажуть, як провідні фінансово-політичні угрупування – як з числа влади, так і з числа і опозиції – збираються розпиляти бюджет наступного року… хоча саме від цього залежить, скільки кожний український громадянин отримає на свою душу отого самого ВВП. Людям не говорять того, що варто знати, але натомість розповідають про 43-тій день блокування трибуни парламенту.

Уявність нашої дійсності дуже добре можна показати на прикладі нинішньої президентської кампанії. У виборчому форматі штаби генерують щонайменше дві реальності: одна для зовнішнього, масового користування, і вона анонсує, як раптово зміниться життя кожної конкретної людини після приходу партії, блоку, кандидата до влади (варіант – збереження влади за собою). У програмі:
– соціальний стриптиз з непомірними фінансовими обіцянками зростання пенсій, зарплат та повернення усіляких вкладів;
– кримінальна хроніка, в якій речники щиро зізнаються в злодіяннях опонентів, особливо в частині приватизації, первісного накопичення капіталу та творчому управлінні державними грішми («державу розкрадають вже 18 років»);
– та нарцисизм. Демонстрація особистих естетичних переваг у порівнянні з опонентами у політиків з’явилася останнім часом і називається синдромом «Хорошковського-Катеринчука». Бачили великі різнокольорові біг-морди на всю країну з невиразним текстом? Ото воно і є.

Проводячи експерименти в індустрії масової свідомості, виборчі штаби програмують виборців на голосування за своїх кандидатів, хоча прекрасно знають, що в «реалі» виконати – часом навіть такі прості – обіцянки неможливо.

Чому?
Відповідь треба шукати другій реальності формування влади – внутрішній.

Українська влада формується не тільки через вибори, але й шляхом складних марудних переговорів між різними політичними тусовками. І в основі цих домовленостей лежать гроші, хоча інколи ці гроші мають інше вираження: високі посади, пільги, рефінансування і т.д. Ось класичний випадок з Януковичем: Віктор Федорович зі своїми «регіоналами» на парламентських виборах 2007 року здобув найбільше голосів електорату, однак з пальмою першості та лаврами переможця пішов простісінько в опозицію. Бо друга і третя політичні сили цієї кампанії об’єдналися та поставили свого прем’єра. «Свого» я тут використовую умовно, бо глава Кабміну від БЮТ для цементування правлячої коаліції вимушена була намножити віце-міністерських посад, роздавши їх разом з міністерськими чисельним угруповуванням в середині НСНУ. Замість колишніх 2-6 заступників більшість міністрів обклалося 10-11, половина з яких… виявилася без повноважень! Подекуди введено посади двох перших заступників, а у ДПА – аж три: перший перший, другий перший і третій перший.

Люди кажуть, що керівники деяких міністерств отримували вказівку: тих-то і тих-то заступників ні до чого не допускати. Відповідно, депутати-прихильники «нікуди не пущених» віце-міністрів не особливо воліли підтримувати своїми голосами законопроекти рідної більшості, а тому Кабміну часто доводилося в обмін на голоси тієї чи іншої групки НСНУ підтримувати їх лобістські заявки. Логічно, що така правляча коаліція зразка 2007 року з таким непомірним бізнес-планом протягти не могла, частина НСНУ відкололася, і її замінили «Литвини» .

Треба зауважити, що в даному контексті політичний термін «Литвини» має подвійне значення. З одного боку, так називають депутатів фракції Блоку Литвина, з іншого – сімейний адміністративний підряд родини з цим прізвищем: виглядає так, що в обмін на підтримку Кабінету Тимошенко Володимир Михайлович отримав спікерську посаду, його рідний брат Микола – пролонгував посаду топ-менеджера Державної прикордонної адміністрації. Злі язики подейкують, що Володимир Михайлович просив контроль і над митницею (мабуть, для ще одного, третього брата), а в уряді подумали, що віддавати весь кордон одній родині - було б надто. Тому замість Митної служби, люди Володимира Михайловича «зайшли» на такі хлібосольні посади як, ДАК «Хліб України», Держкомзем, Держкомрезерв та взяли під себе ще ряд усіляких дрібниць, як то, наприклад, національний монополіст «Укрзалізниця». І я щось дуже мало вірю, що Блок Литвина просив стільки «жирних» посад винятково для найефективнішої допомоги Кабінетові Тимошенко.

А тепер накладіть нинішній репертуар Блоку Литвина у ВР на ті обіцянки, що їх отримали виборці блоку 2007-го! Що «Ми» обіцяли (в сенсі Блок Литвина), згадати ніхто не в стані, але реальна програма мала б виглядати так: зобов’язуємося взяти під свій контроль всі земельні ресурси країни, включно з державним кордоном, а також дарами земними та іншими резервами. Агов, виборці Литвина, ви б за такі «Ми» проголосували? Ото ж бо.

Тепер про чинного прем’єра: якби Тимошенко захотіла б складати справжню кандидатську програму, то почати варто було б з реальних сценаріїв формування коаліції та бізнес-плану під цей процес. Після виборів переформатована більшість ВР мала б ухвалити отой бізнес-план у вигляді додатків до державного бюджету, затвердивши суми, скільки той чи інший клан мав би заробити на державі, скільки державних посад отримати у своє управління, і що натомість мав би привнести в скарбницю державних інтересів. Тоді, по-перше, можна було б насправді говорити про відповідальність політиків та карати їх за це мільйоном-другим комерційних інтересів (не 3-ма тис грн. із зарплати, як сьогодні). По-друге, виборці голосували б за справжні виборчі програми. Фактично, вибори для виборця – це можливість проголосувати за той чи інший план дерибану країни з найменшими прогнозованими збитками для себе особисто. Люди мали б це усвідомити і проголосувати. Але це було б голосування вже не за свої стратегічні ілюзії, а реальні програми.

Виходячи з цієї логіки, нині Віктор Янукович повинен чесно заявити, що має всі шанси стати главою цієї країни, але ефективним президентом він буде лише за умови політичного породичання з Юлією Володимирівною (Він слухає президентом, Вона працює прем’єром). Навіть можна уявити біг-борди в стилі «работнік і калхозніца». Але тільки відкрий тільки рота пан Янукович на цю тему, так отримає обвал рейтингу; як то мовиться у Єнакиєво, «пацани не паймут, за что на привакзальном антімайданє стаялі».

Ось в цьому і проблема: заради психологічного здоров’я нації, їй не можна в деталях розповідати, як грабуються люди, навіть не заходячи до них в оселі, як творяться домовленості і чим це обернеться для країни. Тому то й відбувається ота клоунада з політичними символами: «Вона - працює», а він, наче отоларинголог, почав масову диспансеризацію населення і «слухає кожного». Або як жартують у мережі, «всі чоловіки» люблять очима, і тільки Янукович – вухами.

Цей театр починається з вішалки і завершується голосуванням на виборчій дільниці. Хоча виборами цей театр не завершується, оскільки є безліч ситуацій, які політики не можуть пояснити виборцям. Ось, наприклад, найсвіжіший скандальчик з депутатом від Партії регіонів Ельбрусом Тедеєвим. За даними міліції, група дагестанців на власному автомобілі депутата Тедеєва приїхала до Голосіївського парку та трішки постріляла азербайджанців. Спершу Тедеєв все заперечував, заявивши, що його помічники займалися спортом у парковій зоні. Очевидно, угрупування осіб кавказької національності… даруйте, група дагестанців - помічників нардепа відпрацьовувалися деякі парламентські прийоми, зокрема блокування трибуни Верховної Ради та тривале утримування цього пункту в облозі суперника.

Цілком логічно було б припустити, що за винятковим збігом обставин в цей самий час і в цьому самому місці з’явилося група поважних бізнесменів-азербайджанців іншої політичної орієнтації, і, відповідно, з протилежним спортивно-парламентським завданням. Слово за слово, і в діло пішли дрібнокаліберні аргументи: як повідомляють правоохоронці, точнішими і дотепнішими в дискусії виявилися дагестанці – один азербайджанець загинув, інший потрапив на відпочинок до лікарні суворового режиму, оточений турботливими медбратами з загону спеціального призначення «Беркут».

Ось такий ось прес-релізик можна скласти, звівши докупи повідомлення МВС та пояснення самого депутата-регіонала Ельбруса Тедеєва. Ота лапша про помічників-спортсменів отак би спокійно лягла по пригорщі на душу населення (ніби ВВП, яке теж чомусь потрапляє на душу, а не в гаманець), якби люди Тедеєва не прокололися саме в період політичного протистояння, а міністр внутрішніх справ Юрій Луценко не приділив так багато персональної уваги цій справі.

Тай сам Луценко проколовся нещодавно, заявивши, що подорожує світом на кошти своєї дружини-бізнесменші… Відмазка могла бути кращою, бо про бізнес пані Луценко написано чимало, і той виглядає якимось аж дуже корупційним. Лише один заголовок: «Семья Луценко богатела на МВД? Компания супруги Терминатора могла заработать на министерстве больше млн в год!» (газета «Сегодня»). Але не знайшлося жодного політика, який би «втер носа» Юрію Віталійовичу за його художній свист, і в результаті бідний міністр і далі перебуває на утриманні своєї дружини.

Прикладів, коли політики розігрівають ефір відвертою дурнею – сила силенна. Перший заступник голови НБУ Анатолій Шаповалов у розмові з журналістом «УП» ось так спробував відповісти щодо розмірів його заробітної плати:
Анатолію Васильовичу, у телеефірах активно обговорюється ваша зарплата. Скільки ви отримуєте на своїй посаді?
– Мій посадовий оклад становить 13 тис. грн.
– Але у нас наявні дані, за якими ви отримуєте 100 тисяч гривень щомісяця...
– Це питання уточнюйте в бухгалтерії, я не знаю.
– Як? Ви не знаєте, скільки отримуєте?
– Не знаю, бо мої гроші зараховуються на картковий рахунок.

Ну скажіть, є в людини совість? Можна лише додати, що була б ця «лапша» субстанцією матеріальною, то ВВП на душу населення в країні відчутно зріс би.

Неосвічені люди кажуть, що «всі політики брешуть». Освічені вважають інакше. Французький філософ Жан Бодріяр для Луценка, Тедеєва, Литвина з Януковичем підібрав спеціальний термін – симулякр: це дійсність, яка приховує той факт, що її не існує. Політики викладають сотні своїх мільйонів не для того, щоб у Верховній Раді підвищувати мінімальний прожитковий рівень у країні на 100 грн, вони купують дорогі авто, дачі, жінок та гардероби авжеж не за зарплату в 10-15 тис грн. на місяць. Але вони одностайно імітують цю реальність за допомогою засобів масової комунікації, а медіа активно ретранслюють цю уявну дійсність на всю країну.

Ви хочете правди? А що ви з нею робитимете? Правда про політичні залаштуки може мати такий самий вплив на «душу населення», як примусові роботи в банковому сховищі в якогось олігарха: рахувати чиїсь дурні гроші і не мати можливості винести копійку – для українця смерть. Тому одним – уявна дійсність, іншим – політичний театр з персональним рядком у головному бізнес-плані країни.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 6 жовтня, 2009, 07:00 1280 10
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 10
Вибір редакції