Епоха розвинутого маразму

УНІАН

Юрій Винничук

Ще більші можливості для економії представляли релігійні обряди. В столиці і провінціях налічувалося 343 храми для поклоніння предкам імператора, що вимагало 25 тисяч жертвопринесень щорічно, а обслуговувало ці храми понад 60 тисяч осіб — вартових, жерців, кухарів, музикантів, працівників, що опікувалися жертовними тваринами і т. д. Імператорський указ наказував закрити понад 200 храмів.
Традиційні місця релігійних церемоній, здійснювані імператором, знаходилися на деякій відстані від столиці, що вимагало дорогих імператорських процесій, а також використання нефритових посудин і щедро прикрашених вівтарів. Велику частину витрат за цими статтями вдалося скоротити, побудувавши нові храми в самій столиці, з фаянсовими посудинами замість нефритових і простими вівтарями”.

Ось так повела себе влада у Китаї під час економічної кризи у 7 році до н.е.

А тепер кожен може легко підставити під ці китайські статті скорочених витрат відповідну статтю з нашого задрипаного сьогодення, яку теж можна було б скоротити: вози і коні – це іномарки, парки та озера – це усі ті величезні гектари, які захопили та пообгороджували наші можновладці, імператорські процесії – це галасливі кортежі, нефритовий посуд – це шикарні гардероби, а коштовні вівтарі – палаци чиновників та держслужбовців.

Мабуть, кожному сподобалося скорочення персоналу Палати музики, внаслідок якого ціла зграя представників попси залишилась без роботи. Це у Китаї. А у нас усе з точністю до навпаки. У час кризи головний банкір Стельмах купує собі авто за мільйон, бо його державна задниця уже не може сидіти на чомусь скромнішому. Можна тільки уявити, який у нього унітаз. Платня у нього теж така, що зашкалює – вища, ніж у Президента. І поява цих даних у пресі нічого не міняє. Уже ніхто ні на що не реагує.

Прокурори, судді, митники, податківці вибудовують розкішні палаци. І ніхто їх не запитає: аткєда дравішкі? Попса хизується своїми заробітками, уся країна вже знає, що Потап і Настя заробили за рік мільйон доларів. Воістину: птічка пєвчая пайот і нє сєєт і нє жньот.
Та їм усе мало. Руслана достукується до гарячого серця Юлі і нарікає на страшні втрати, яких зазнає поп-індустрія. Адже їхні безсмертні пісні грають у ресторанах, крутять у маршрутках, а їм з того пшик! І Юля рішає питання. Тепер усі ті попки радісно співають своїй благодійниці бадьорі пеани. Одна з них ще вчора була „нє криса, і нє сука”, а вже зараз із Юлею в серці. Інша спочатку зажигала для гаранта, потім без трусів для Януковича, а зараз для нової пасії. Цікаво, чи в трусах?

А я отак собі думаю: кого із представників цієї численної Палати музики згадають за п’ятдесят років? Чи буде ще хтось співати „Дикі танці” або „Мілий пупсік”?

Президент у час кризи не вигадав нічого кращого, як ініціювати нову стройку вєка – пам’ятник голодомору у Вашингтоні. Тут інтелектуальний рівень діаспори і нашого Президента на диво гармонійно збігається. Мізків на те, аби профінансувати фільм про голодомор на Голівуді, звичайно ж, не вистачає. А те, що знімають наші дроворуби від кіно про голод чи про УПА, годиться хіба для сільських клубів. Я б за такі фільми орендував для них кілька гектарів Колими.

Я от дивлюся, як мудро діє вірменська діаспора. За її ініціативою і фінансовою підтримкою знято уже понад десять фільмів про геноцид вірменів під час Першої світової. Ці фільми зняли Німеччина (наприклад, „Сорок днів Муса-Дага”), Франція („Майрік”, „Вулиця Параді”), Італія („Гніздо жайворонка”) і Америка. Останній цьогорічний фільм „Замкнуте коло” з Жаном Рено присвячений вірменській мафії у Франції. А починається фільм із кадрів кінохроніки, яка розповідає саме про геноцид і те, як вірмени змушені були покинути свої рідні землі у Туреччині та рятуватися в еміграції. Всього кілька хвилин кінохроніки, а далі йде нормальний сучасний бойовик. Та цього цілком достатньо. Бо я думаю, що цих кілька інформаційних хвилин важать набагато більше, ніж черговий фігурний хрест у будь-якій точці земної кулі.

Але ж тут йдеться не про те. Тут же ж хочеться попіардитися – приїхати на відкриття, виголосити промову, розповісти американцям історію України від Адама, потрясаючи якомога фантазійнішими цифрами.

Недавно на одному з політичних шоу Олег Тягнибок приголомшив мене таким відкриттям: „Під час голодомору загинуло п'ятнадцять мільйонів українців! Люди! Вдумайтеся – п'ятнадцять мільйонів!” Реакція залу була така, якої і слід було чекати: ніяка.

Я вже колись писав, що є лише дві нації, які ніяк не можуть порахувати своїх жертв і готові геть усю планету обсадити жалобними пам’ятниками і стінами плачу. Невже чотири мільйони померлих від голоду можуть применшити трагедію? Навіщо доводити усе до маразму і перетворювати на фарс?

А як цікаво й злагоджено переплелися виборча кампанія з епідемією грипу! Політики враз перетворилися на докторів. Яценюк навіть відмовився від камуфляжу і з'явився в білому халаті. Невже з палати №6 вискочив, щоб дати інтерв’ю?

Усі поради і рекомендації ми чуємо лише з уст людей, які в цьому всьому тямлять найменше, зате медики пробитися на телебачення не можуть. Виняток – лише ті медики, які займають високі посади. Тобто давно не практикуючі чиновники. Користі від їхніх порад, як від козла молока. Та й яка може бути користь з такого чиновницького мурла від медицини, яке не може правильно вимовити „таміфлю”, перекручуючи його то на „тенафлю”, то на „терафлю”?
Не дурний сказав, що коли в країні хаос, то чекай багато пилюки, начальників і паперів.

_____________________________

УНІАН

Юрій Винничук

Є таке гарне львівське словечко «рагуль», чи «рогуль» яке успішно проникло в жаргон і обросло різними похідними поняттями. У Львові рагулями називали мешканців передмістя, яких від міста відділяли рогульки, рогатки чи то пак шлагбауми на дорогах. В'їзд на возах до міста дозволявся тільки уночі, а на світанку, спродавши свій товар перекупникам, селяни і передміщани покидали місто. Отже рогулями були прості неосвічені люди, і коли когось хотіли охарактеризувати, як людину недалеку, то називали рогулем.

Нестримний потяг рогулів до високого почався від Кучми, який намагався зацитувати Монтеск'є, не навчившись спочатку вимовляти його прізвище.