Еротична складова

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Міська міфологія – чи не найцікавіший аспект міської культури загалом. Її еротична складова – найбільш притягальна. Тішить, що і наші сучасні письменники вдаються до її оновлення.

У старому середмісті Верони є дворик, до якого туристи з усього світу набиваються цілими табунами. Згідно з переказом, саме тут мешкала з батьками і слугами Джульєтта. Для підсилення ефекту в тому дворику їй поставлено невеличкий пам'ятник. І туристи, а особливо туристки, щоб зазнати щастя в коханні, повинні обов'язково потримати малу Капулетті за груди, хоча б за одну з них. Бажано, звичайно, за ліву, бо від неї ближче до Джульєттиного серця.

Кожного разу, коли я буваю у Львові і проходжу вулицею Сербською, згадую цю веронську атракцію. Іноземні туристи, головним чином росіяни, з великим захватом запускають руки в кишеню Леопольду фон Захер-Мазоху. Пам'ятник цьому письменникові з'явився тут кілька років тому з ініціативи творців "Криївки" та інших культових львівських закладів. Власне кажучи, і "Мазох-кафе", перед входом до якого чатує бронзовий Леопольд, є так само культовим чи не з першого дня свого існування.

"Смотри, смотри, что у него там в штанах!", - заходяться реготом жіночки. "Вань, ты тоже подержи руку у него в кармане, схвати его за эту штуку и загадай желание!" - командують своїми супутниками найактивніші. Ваня слухняно запускає долоню в Мазохову кишеню – десь там, в її надрах, поміж камізелькою та штанами, напинається бронзова мрія всіх російських, але не тільки, жінок.

Доля великих не буває передбачуваною. Меланхолійно-хворобливий і вічно нещасний у коханні Мазох, шо на світлинах пізнього періоду свого життя разюче нагадує поета Петра Мідянку, раптово став утіленням чоловічої сили, сексуальності і ледь не мачизму. Сміх і вигуки лунають на Сербській з ранку й до пізньої ночі. Але я не думаю, що бідному Леопольдові це подобається.

До речі. Деякі вельми шановані мною представники львівської інтеліґенції досі ображаються на мене за те, що в романі "Дванадцять обручів" я, мовляв, поглумився над пам'яттю поета Богдана-Ігоря Антонича, зобразивши його відчайдушним завсідником львівських притонів і борделів. Отож вони й досі захищають його честь від моїх посягань. Але чомусь ніхто не захищає честь Захер-Мазоха. І я знаю чому: він же не писав українською! Він же не наш, цей "малоросійський Тургенєв", навіщо його захищати? Так і стоїть він, беззахисний, як усі пам'ятники – і кожна слизька рука лізе йому в кишеню.

Однак про тотальну беззахисність пам'ятників я щойно трохи загнув. Деякі з них (як наприклад, Леніну і, останнім часом, Сталіну) ще й як захищені. Спробуй лише підступися до котрогось із них – відразу запроторять на тортури до буцегарні. Гаразд, я тепер про інше.

Міська міфологія – чи не найцікавіший аспект міської культури загалом. Її еротична складова – найбільш притягальна. Дуже тішить, що і наші сучасні письменники, передусім молоді, вдаються до її розробки й оновлення. Як, для прикладу, Петро Яценко у дуже компактному і місцями захопливому романі "Львівська сага". Коли теперішнім туристам розповідають про підземний хід між монастирями кларисок (жіночим) і бернардинів (чоловічим), а також про еротичні єднання перших із другими в підземних тунелях, то вони, туристи, просто не можуть не вірити: так воно все й було.

Пам'ятники і пам'ятки живуть власним життям. Їхнє завдання – приваблювати туристів і робити міську міфологію намацальною. Хоч іноді вона, міфологія, переходить у справжнісіньку міфолохію.

Одного разу я краєм вуха почув уривок екскурсії для якихось чергових росіян. Оповідач запитав, що, на їхню думку, означає слово "Україна" - і всі, такі щасливі, як не вигукнуть хором: "Окраина!". При цьому мені здалося, що оте їхнє "окраїна" прозвучало навіть раніше, ніж саме запитання. І країна, до якої вони приїхали, миттєво опинилася вже наче й не в центрі Європи, а десь на далеких євразійських околицях. Блаженні туристи, що прибувають із готовими відповідями.

"Увікніть для себе Україну", - каже її, України, президент, ставлячи при цьому неправильний наголос у слові "слоган" і мимоволі заримовуючи його з наганом. Проте якби наголос був навіть і правильний, я все одно не знав би, як розуміти це його "увікніть". Увічніть? Зазирніть у віки? А може, це такий неологізм від "вікно"? Прорубайте їй, Україні, вікно? Але яке і куди? Євровікно? Тобто вікно в Європу? Чи з Європи?

Він щось хоче про неї сказати іноземним інвесторам, але що він може про неї сказати, якщо так мало про неї знає? І він усе повторює своє "увікніть". Увікніть – бо ми досі terra incognita, а для декого ще й "окраина". Увікніть нас, увікніть! Увікніть хоча б для себе! А заодно і для мене – увікніть!

Від його чарівного заклинання починають квітнути каштани і жінки роздягаються просто на очах в іноземних інвесторів.

________________________________________________________________________________

Юрій Андрухович
Юрій Андрухович
Читайте також:

Півстолітній Олександр

Поетові і драматургові, прозаїкові і перекладачеві Олександрові Ірванцеві 24 січня виповнилося 50 років.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 8
Вибір редакції