Ерзац замість видовища

Володарем національного футбольного  Кубку стала "Таврія", торік – "Ворскла". Невже це тенденція? "Динамо" та "Шахтар" – так чи інакше втратили цікавість до цього турніру.

У житті, особливо нашому, знайдеться місце не лише подвигу, а й непорозумінню. Із подвигами зараз сутужно. Зате в потаємних кишенях нашої свідомості залюбки вживуться разом метаморфози, звитяги та розчарування з негараздами. Ось про оказії є нагода поговорити зайвий раз. Приміром, таким непорозумінням у минулому футбольному сезоні була полтавська "Ворскла", У сезоні нинішньому вакантне місце зайняла симферопольська "Таврія".

"Таврія" - "Металург" Донецьк - 3:2

Здавалось би, потрібно горланити "ура" і в повітря жбурляти чепчики. Ще б пак, володарем Кубка України, тобто другого за значенням турніру в національному чемпіонаті, стала команда, котра жодним чином не уособлює собою ні київське "Динамо", ні донецький "Шахтар". У порівнянні з минулим (себто десятилітнім) київсько-донецьким засиллям це своєрідний прорив. Тобто, не лише до єврокубків, а й до особливого статусу. Це ж вам не яйцями свою вищість доводити – навпаки, у вітчизняному футболі на загальних підставах до статусу особливої "дорвалась" команда, котра, з одного боку, претендує на майже унікальну ідентичність, а з другого – на рівновіддаленість від двох наших футбольних центрів.

Проте насправді володарем турніру, що перетворився апріорі в другорядний, стала команда, котра за рангом, на жаль, може вважатися не більше, ніж другорядною. Безумовно, симферопольська "Таврія" заслужила купу епітетів за свою фінальну харківську епопею. Навряд чи можна звинуватити зовнішні фактори в перемозі кримської команди в грі проти колективу Костова. Клуб, котрий в глобальних рамках ні на що не претендує, крива української футбольної мрії винесла майже на самий верх сподівань.

Володарем національного Кубку, окрім двох визнаних вітчизняних колективів, в минулі роки були інші випадкові "посіпаки". Понад десять років тому таким зухвалим сіромахою став одеський "Чорноморець". У минулому році терновий вінок ображених претендентів одягла "Ворскла". Невже це тенденція?

Схильні до сенсацій скажуть "так". Проте, якщо докопатись до кореня, насамперед варто говорити про те, що українські класики – "Динамо" та "Шахтар" – так чи інакше втратили цікавість до цього турніру. Сталося це не випадково, а радше за збігом обставин, хоча суті це не міняє. Натомість ми стали свідками протистоянь посередностей, що волею турнірної сітки допленталися до головного матчу змагання. Змагання, що завше вважалося показником характеру. Чи як мінімум класу.

Таким класом чи характером у попередні  каденції було київське "Динамо". Або  донецький "Шахтар". Ці команди  справедливо добиралися до кубкового фіналу, де в боротьбі один з одним розігрували другий за значенням вітчизняний титул. Як, зрештою, й перший. Це було справедливо. Це було цікаво. Зрештою, це було виправдано – дві найсильніші команди зайвий раз мірялися силами не тільки в чемпіонаті, а і в національному Кубку. Десятки тисяч вболівальників кочували із одного кінця країни в інший. За цими примітивними (а часом і не дуже) міграціями вимушена була стежити ціла країна. Їй, тобто величезній країні, було байдуже, хто переможе, - київський адмінресурс чи донецькі гроші - головне, що другий за значенням турнір виграє одна з двох головних українських команд. Половина країни, вболіваючи за себе, так чи інакше віддавала належне сильному опонентові. Не задумуючись над всілякими випадковими "вискочками" на кшталт "Ворскли" чи "Таврії". Такі матчі викликали не лише особливу зацікавленість телевізійних каналів, а й уже звичайну київсько-донецьку (чи донецько-київську) міграцію. Зайве, мабуть, нагадувати, що ті матчі збирали аншлаги. А переможця Кубка нагороджував Президент країни. Повторюся, що це було справедливо. Це було чесно.

Однак, здається, країна "наїлася" подібних фіналів. Їй стало занадто київсько-донецьких протистоянь у внутрішньому чемпіонаті. Вона "забила" на Кубок.

І тоді вони вигадали рівність амбіцій. Себто, жеребкування в розіграші Кубка. Якщо раніше "Динамо" із "Шахтарем" могли перетнутися тільки в головному матчі турніру, то тепер свої амбіції вони могли перевірити в одноосібному двобої на найранішій кубковій стадії. Як сталося цього разу. Колективи на кшталт "Іллічівця" видихнули з полегшенням, проте, за великим рахунком, імідж цього турніру радше втратив, ніж отримав. Тоді ми з захопленням спостерігали, як визнані гранди долають випадкові перешкоди на шляху до ще одного "міжсобойчику". Нині ж ми змушені констатувати, що на шляху до головної гри верх бере в ліпшому випадку кураж, і Кубок України розігрують ті, хто виявився вдалішим у найнепривабливішому розумінні цього слова. Прикро це. Хоча й вимагає корегування. І усвідомлення.

Приміром, "Таврія". Її перемога в фіналі не викликає суперечностей і необхідності аргументів у вигляді вуличних каменюк. Перемагала з перевагою в два м’ячі, потім пропустила ці ж два голи, зрештою, забила переможний третій. Віват тим, хто шукає, хто хоче! Та чи можемо переможця назвати "комфортним" з точки зору участі в змаганнях Ліги Європи? Чи можемо назвати такий фінал привабливим для глядачів, для рекламодавців?

На  жаль, ні. Шанси на те, що "Таврія" потрапить до групового турніру Ліги Європи – приблизно такі ж, як і Юлії Тимошенко одноосібно очолити опозиційний рух. І якщо в цьому плані ми можемо хоч якось дискутувати, то з приводу зацікавленості Харкова таким матчем резюме видається однозначним – столиця Слобожанщини "забила" на цю гру. Аби в головному матчі брав участь хтось із двох грандів, певен, усе б було інакше. Проте, даючи шанси "голоті", ми частково втрачаємо, ну, як мінімум, притлумлюємо амбіції кращих із кращих.

Загалу  це цікаво. Як на арені древнього амфітеатру. Де змагаються посередні гладіатори.

Та  чи варто йти на налигачі амбіцій  люмпенів, знаючи, що патриції апріорі  видадуть на-гора справжнє видовище, а не його ерзац?

Мабуть, таки ліпше звитяги, аніж непорозуміння?

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: