Герої нашого часу

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
І якщо кому й варто ставити в цій країні пам’ятники, то це їм, українським заробітчанкам. За те, що не здалися й відважно кинулися в невідоме. За те, що латають і рятують бюджет країни крутіше за міфічних сталеварів.

Щоразу коли я повертаюся до Львова чи то через Мюнхен, чи Відень, я знаю, що в літаку обов’язково будуть вони. У них також пересадка.

"Живу в містечку коло моря, - розповідає моя літакова сусідка. – Там усі такі багаті, що навіть тротуарів нема: всі їздять на машинах". "Мабуть, і на велосипедах?" - уточнюю. "Хто бідний, той на велосипеді", - погоджується вона. Я не намагаюся переконувати її, що велосипед на Заході не є ознакою бідності. Спробуйте таку переконати: вона прихопила в дорогу якийсь італійський глянець і тепер гортає його. Вона вільно читає італійською. Не знаю, як пішов би їй Умберто Еко, але глянець іде чудово.

Їх у літаку ціла компанійка, і вони приблизно однакового віку. Коли вони вперше їхали "туди", їм було під сорок. З того часу минуло півтора десятиліття. Вони стали досвідченими і впевненими в собі. Такими, що згідно з галицькою приповідкою, пройшли Крим і Рим. При цьому другий тут як ніде доречний – вони справді його пройшли. У літаку вони обов'язково замовляють шампанське. Напевно, це такий їхній звичай – щоб трохи зашуміло в голові перед приземленням на батьківщину. Скільки там сьогодні здеруть земляки-митники?

"Додому у відпустку?" - запитую. "Та яка в нас відпустка? – зітхає жіночка. – Зуби треба повставляти". "Але ж попри те якихось рідних побачите, близьких?" - намагаюся пробити на душевність. "Та я через два місяці їх знову побачу, - не піддається вона. – Протези ж тимчасові, через два місяці треба міняти".

Протези стають рефреном, вони визначають усе. Догляд за зубами – одна з найміцніших ниточок, що все ще в’яже їх з Україною. Так триватиме доти, поки наша стоматологія видаватиметься їм суттєво дешевшою.

Інша ниточка – це російські серіали. Прибувши до рідних околиць, вони пачками скуповують "дівіді" з якнайбільшою їх кількістю, щоби встигнути передивитися якомога більше пропущеного. Вони, можливо, й ніколи не поверталися б сюди, якби не російські серіали.

Решту вільного часу в Україні вони проводять на базарах і в супермаркетах, обдивляючись товари і порівнюючи ціни та якість із італійськими. Будь-яке порівняння виходить, звісно ж, на користь Італії – принаймні в їхніх очах.

Колись вони були вчительками, продавчинями, медсестрами і просто сестрами. Нині вони звертаються одна до одної грайливим італійським словом bella. У них свої коди спілкування. Серед них є й кілька молодших, що летять із маленькими дітьми. Чомусь усі вони звертаються до дітей однаково – amore. І взагалі розмовляють з ними винятково італійською. Навряд чи їхні італійські чоловіки забороняють їм українську у спілкуванні з дітьми. Ні, це їхній власний вибір, вони самі так вирішили. Їхні діти мають бути справжніми італійцями, а не кимось сумнівним.

Життя набуває непередбачуваних форм. Поки ми сваримося на теми русифікації та двомовності, італійська стане офіційною мовою Галичини. І навіть депутати від ВО "Свобода" змушені будуть її вивчити.

Тим часом я й далі спостерігаю за тим дещо активізованим під дією шампанського товариством. От чому, наприклад, проживши стільки років "там" і досхочу надивившись на тамтешніх людей, скажімо, на те, як вони одягаються, самі вони все одно одягаються так упізнавано по-нашому, наче завжди скуповуються на якомусь базарі в Стрию чи Рогатині? Це при тому, що вони так легко переймають усе поверхове – готують уже тільки по-італійському, перекидаючи своїм в Україну цілі тони напівфабрикатної "пасти", п’ють по-італійському лімончеллу й амаретто, читають глянець по-італійському, навіть по-італійському кохаються, на п’ятому десяткові років зненацька відкривши для себе цілком несподівані форми сексу, існування яких у попередньому житті навіть не припускали. Чому коли в усьому іншому так, то в одязі ні?

І тут я починаю розуміти, чому. Звичайно ж, цей одяг на них – виїзний. Це виїзна модель, для України. Усе найкраще в них залишилося там, а тут і таке зійде. Вони ж досвідчені й биті, і чудово знають, що невдовзі приземляться на території, де не можна виглядати інакше, де слід бути, як усі, де той, хто не кидається в очі, має значно більше шансів вижити. Вони маскуються, ніби справжні розвідниці – і слушно.

І якщо кому й варто ставити в цій країні пам’ятники, то це їм, українським заробітчанкам. За те, що не здалися й відважно кинулися в невідоме. За те, що латають і рятують бюджет країни крутіше за міфічних сталеварів. За те, що власним горбом оплачують не тільки горілчане спивання своїх тутешніх чоловіків, але й вищі освіти та квартири своїх тутешніх дітей.

Дай, Боже, їм ще довго літати!

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

У світі тварин - 2

Якщо про країну вже дійсно нічого сказати, тобто ні пам'яток, ні кухні, ні спорту, ні дбайливо збереженої унікальної природи у ній вже немає, то залишається безпрограшне – місцеві жінки, доступні й наділені "милою безпосередністю". Тож у путівниках залишається писати про них.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 12
  • ST ST 2 серпня, 12:43 Згоден 16 Не згоден 0 Особисто у мене саме такий тип заробітчан як описаний в даній статті особливого захоплення не викликає, про таких кажуть: як було селом так і залишилось, і погодьтесь, людина яка є пустою всередині дуже легко переймає всякі дурниці, а дійсно європейські цінності і психологію в якій ми так відрізняємось перейняти не здатні, адже у європейців дуже чітка свідомість того хто вони і звідки, яка їхня мова і яка їхня культура, а такі от заробітчани більше схожі на стадо, міняють свою поведінку залежно від отари до якої приб'ються. Я теж давно живу в Римі і тому знаю про що кажу. І мені дуже шкода що більшість людей замість того щоб зробити висновки з недоліків власного менталітету і країни загалом, замість того щоб ставати дійсно європейцями скуповують dvd з російськими серіалами.. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції