Історія з грифом "Секретно": Голодомор. Стирання пам'яті Погляди 18 листопада, 11:59
ТСН.ua продовжує цикл публікацій "Історія з грифом "Секретно": Інформаційна блокада – важливий інструмент геноциду в Україні. Не випускалося жодне слово правди.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

Інформаційна блокада була важливим інструментом реалізації Голодомору як геноциду в Україні. Проникнення за кордон інформації про масову голодну смерть людей могло не лише зіпсувати міжнародний імідж Радянського Союзу, котрий саме на початку 1930-х почав активно налагоджувати дипломатичні стосунки із державами Заходу, але й вилитися у спроби допомогти голодуючим. Саме значний міжнародний розголос голоду 1921-1922 дозволив надати постраждалим суттєву допомогу, врятувати багатьох від голодної смерті. В 1932-1933 це не повинно було повторитися. Приречені Сталіним на смерть через голод мусили померти. Тож військова облога територій, яка мала за мету не дозволити вирватися із голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стіною мовчання, за яку не повинно було проникнути жодне слово правди.

Все ж, в 1932 році, з'явилися публікації британських журналістів Гарета Джонса з лондонської "Таймс" та Малкольма Маггериджа з "Ґардіан", які на свій страх і ризик здійснили подорож українськими селами, щоб розповісти про жахливі сцени побаченого голоду. У відповідь Радянський Союз завдав серйозного інформаційного удару. Як ефективний інструмент використано відомого американського журналіста із газети "Нью Йорк Таймс". Лауреат Пулітцерівської премії 1932 року Волтер Дюранті, котрий неодноразово бував у СРСР, і, як він сам зізнався в приватних розмовах, достеменно знав про страшний голод, публічно заперечив його і назвав вигадкою.

Сталінське "В СССР голода нєт!", озвучене вустами Дюранті, прозвучало переконливо для багатьох західних політиків. Тим паче, що вони хотіли повірити цим словам, аби якомога швидше налагодити "взаємовигідні економічні відносини" з державою, готовою за безцінь продавати відібране у селян зерно і у величезних кількостях закуповувати промислове обладнання.

Радянські органи безпеки пильно стежили за німецьким, італійським та японським консулами, які цікавилися ситуацією в Україні і могли передати інформацію про голод за межі СРСР. Крім того, чекісти вміло проводили "злив" потрібної їм інформації. В серпні 1933, в супроводі трьох інших французьких політиків, Україну відвідав колишній прем'єр Франції Едуард Ерріо. Цей візит розглядався як важливий крок піар-кампанії, яка мала засвідчити ефективність форсованих сталінських реформ. Тому радянські послідовники графа Потьомкіна працювали, не покладаючи рук.

Згідно інформаційних повідомлень Одеського обласного відділу ГПУ, французькі політики весь час перебували під пильним наглядом чекістів, які визначали їх маршрут, влаштовували для них зустрічі із "щасливими колгоспниками". Селяни розповідали про своє "сите життя": їм видають на день 15 кг хліба, крім овочів та фруктів, вони мали право на сад, город, рогату худобу, одержуючи для неї корм, гарячу їжу для колгоспників керівництво привозить просто в поле. Для переконання, що жодних труднощів із харчами немає, колгоспники демонстрували "переповнені зерном комори". А на завершення "щасливі українці" подарували французам українські вишивані сорочки та рушники, які, очевидно, мали символізувати, що колгоспники ситі не лише хлібом, але й багаті духовно, завдяки своїм національним традиціям. В результаті чекісти у звітах задоволено констатували, що пан Ерріо висловлював захоплення побаченим на урочистих прийомах і вносив відповідні нотатки у свій записник. Французькі журналісти відправили у свої редакції репортажі, під якими цілком могли підписатися й самі чекісти.

Жорстка інформаційна блокада довкола страшного голоду тривала й опісля. Тепер її головною метою стало приховати величезні масштаби злочину. Різке зменшення кількості населення у той час було помітним усім. Колгоспник Микола Рева, у своєму листі до Йосифа Сталіна, яким він наївно хотів відкрити очі "вождю народів" на голод, розповідає, що в 1941 році до школи мали йти лише троє першокласників. Очевидно, це зменшення не могла не відзначити статистика. Тому призначений на січень 1937 року перепис населення жорстко контролювався НКВД. Незважаючи на це, результати перепису не влаштовували комуністів: відображені втрати населення все одно були надто великими. Тому дані спочатку засекретили, згодом значну частину знищили. Потому ліквідували й виконавців перепису – їх звинуватили в змові і шкідницькій антирадянській діяльності.

В 1941 році в Києві знищено тисячі справ Наркомату охорони здоров'я з початку 1930-тих років, які, очевидно, могли містити інформацію про голод. Не повинно було залишитися жодного документального матеріалу з інформацією про цю трагедію. В результаті сьогодні вціліли майже виключно секретні документи – радянська влада вважала свої грифи таємності надійною гарантією недоступності інформації, то й не нищила їх.

Пам'ять про Голодомор мала бути стерта не тільки з офіційних документів, але й з пам'яті свідків трагедії. Тому чекісти жорстоко переслідували усіх, хто намагався утримати цю пам'ять чи, тим паче, передати її комусь. За згадуваний вище лист колгоспник Микола Рева отримав 6 років ув'язнення. Його справа в архіві СБУ далеко не єдина – протягом 1930-1940-х років людей засуджували до кримінальної відповідальності за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. У справах таких "наклепників" знаходимо "докази злочину": листи, зокрема адресовані Сталіну, вірші чи щоденникові записи. Доказом антирадянської агітації стали виявлені у жителя Батурина Миколи Боканя фотографії, одна з яких, датована 3 квітня 1933 року, містить промовистий напис "300 днів без шматка хліба".

Одна з останніх подібних справ з 1945 року. Колишню учительку Олександру Радченко заарештували на підставі щоденника, який вона вела з 1926 року. "Мета моїх записів, – пояснювала вона на суді, – присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930-1933 роках український народ переживав страхіття". Але й через дванадцять років після Голодомору, лише за загадку про нього Олександру Радченко засудили до 10 років позбавлення волі.

Чекісти були впевнені, що пам'ять про Голодомор, стерта з документів та спогадів свідків, зникла назавжди. І один із наймасштабніших злочинів в історії людства – геноцид проти українців – надійно захований. Проте тисячі українців, що пережили трагедію, опинилися поза межами досяжності радянської безпеки. Вони отримали можливість розказати світові правду, а тому стали небезпечними для комуністичного режиму.

В наступній статті читайте про інформаційне протистояння КГБ та української діаспори довкола проблеми Голодомору.

П.С. Стаття написана на основі розсекречених документів з архіву СБУ про Голодомор. З оглядами цих документів можна ознайомитися в книзі "Голодомор 1932-1933 в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник" (Упорядники В. Даниленко (відп.упорядник), Л. Аулова, В. Лавренюк. Видано Центром досліджень визвольного руху спільно із ГДА СБУ в листопаді 2010 року).

____________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": Останні дні імперії. 1991-й очима КГБ

Події вирішального, 1991-го року, подані крізь призму документів КГБ, так, як бачили їх чекісти.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 38
Вибір редакції