Хожденія Юлі по муках

Юрій Винничук© УНІАН
Юля – безперечний талант. Коли вона виступає, я їй вірю. От нічого не можу з собою зробити. Я вірю, і мені це подобається. Але потім все улягається і приходить здоровий глузд. І тоді починаєш усвідомлювати, що тебе мають за лоха.

Не знаю, як кого, але мене озвучена на Майдані історія з шинами, які доводилося розвантажувати нашій багатостраждальній Юлі, пройняла. Правда, я не відразу второпав, звідки ноги ростуть. І щойно зараз дійшло: я ж оце вже десь читав!

Так і є. Книжечка Р. Лози (за цим псевдо сховався Юрій Рогоза) "Невиконане замовлення" про життя Юлії Тимошенко приділяє шинам неабияку увагу: "Я і чоловік, намагалися підробити, де тільки можна було... Жінці у той час підробітку було знайти взагалі неможливо, але мені "пощастило" – прилаштували мене на роботу, яка називається "транспортування крупногабаритних шин". В житті це має такий вигляд – по величезній металевій горі, зсунуті зверху здоровецьким дядьком, одна за одною злітали величезні шини – кожна десь так удвічі більша за мене. Я повинна була ловити ці жахливі штуки, вишикувати їх по п'ять до ряду і відкочувати до вагона... Робота була в чотири зміни, і я часто мінялася саме на нічні, щоб була можливість учитися в університеті. Спочатку мене страшенно сварили. Річ у тім, що коли не встигаєш прийняти ці гумові гіганти – а я, звісно, не встигала, просто сили не вистачало – то виростають жахливі завали. Із цих завалів мене весь час і насилу виймали весь перший тиждень, і нарешті з'ясувалося, що я... повинна доплатити за затримку технологічного процесу і вимушені простої..."
Можна радісно привітати нашу Юлю з тим, що текст, виголошений на Майдані, вона завчила цілком добре, але уся ця легенда сильно шкутильгає. Як і будь-яка інша вільна фантазія.

Та перш ніж розглянути її детальніше, я розповім про випадок зі свого життя, коли, шукаючи легкого підробітку, писав для одного генерала спогади. Тобто генерал дав мені якісь короткі дані про своє життя, детально по роках, а з того всього я мав зліпити щось читабельне. Ну, я й зліпив. Понавигадував купу небилиць, в тому числі й фронтових, але звірених за чужими мемуарами та історичними матеріалами, і генералові сподобалося. Книжку видали, я дістав свій гонорар, а генерал увійшов у такий екстаз, що потім уже переказував мої небилиці, як дійсні факти. І причому близько до тексту.

Не знаю, скільки отримав Рогоза, але роботу свою він спартачив. Історія з шинами не грає. Чому юна дівчина, яка заміж вийшла у 1979 р. за сина партійного чиновника районного рівня, мусила гарувати на такій тяжкій роботі? Які підстави має твердження, що „жінці у той час підробітку було знайти взагалі неможливо”? Це брехня розрахована на тих, хто в той час не жив. Робіт у савєтський час було завались. Я це по собі чудово знаю, бо коли мене притиснули за тунеядство, і я пішов у якийсь там комітет «по трудоустройству», то мені запропонували величезний список. Були там і вантажні роботи, і тяжкі, але ж були й такі, як клеїти картонні коробки на картонній фабриці, перебирати картоплю на овочевій базі, для жінок привітно відкривали свої двері швейні і птахофабрики, пекарні, дріжджові заводи і м'ясні комбінати, можна було перевіряти лампочки на заводі „Іскра” – взагалі лафа, а кондитерська, кавова, лижна фабрики! Тобто Львів, який не можна порівняти з жодним із промислових міст Сходу, міг похвалитися десятками цілком пристойних місць праці.
Більше того. Це я назвав роботи, які міг будь-хто отримати без знайомства. Просто з вулиці. Але якщо ти живеш у рідному місті і маєш шкільних товаришів, батьків і друзів батьків, я вже не кажу про поважного компартійного тестя, то можна знайти щось набагато краще. Ми, наприклад, з поетом Олегом Лишегою завдяки знайомому художникові влаштувалися вантажниками на книжкову базу. Спогади про це місце праці – чудові. Потім я працював художником-оформлювачем на заводі. Раз на тиждень прийдеш, намалюєш якусь фігню, а платня – за місяць. Але це інша тема.

Тому я не можу второпати: як районний чиновник, член КПРС, міг спокійно дивитися на оці танталові муки своєї тендітної невістки? Він що – не міг її влаштувати буфетницею чи барменшою? Я знав студентів, які відпрацьовували офіціантами та барменами. Все ж таки наливати-подавати куди легше та й прибутковіше.
Та не будемо нарікати на тестя. Насправді він виявився люблячим батьком, і тільки завдяки йому й стартанула наша майбутня газова принцеса. Адже саме він створив для коханих діток відеосалон, а пізніше й корпорацію „Український бензин”, познайомив їх із Лазаренком, а там – пішло-поїхало... Тобто чоловік мав прекрасні зв’язки і вирішував будь-які питання.

Тобто я не знаходжу жодного аргументу, з якої б то причини Юля мусила вантажити шини. Я думаю, що їй узагалі ніде не доводилося підробляти за період навчання. Це просто безглуздо. Я не був сином чиновника, а лише сином лікаря, а й то мені не довелося ані дня десь підробляти за час студентства.

Але у спогадах Юлі, зафіксованих Рогозою, знайшлося місце й для чоловіка: „Чоловік – як зараз пам'ятаю саме цей випадок – три ночі підряд розвантажував гарячий каучук на шинному заводі, приходив ледь живий, кров ішла з носа, а в результаті виявилося, що заробив він за оці-таки три ночі 50 копійок!”

Що ж – історія з каучуком така ж божевільна, як і попередня. Син районного чиновника і каучук? Що за маячня? У 1973-му я короткий час працював в Івано-Франківській обласній газеті „Прикарпатська Правда”. Потім мене КГБ звідти, звичайно, попер, але я встиг поїздити по області, беручи інтерв’ю в районного начальства. Я бачив, як жили ці люди. І я знаю, як жили їхні діти. Ніхто з них фізично не працював. Були випадки, коли син ставав у позу, сварився з батьками, які постійно дорікали грішми, і йшов, скажімо, уночі розвантажувати вагони. Але це тривало недовго. Закінчувалося гепіендом – поверненням блудного сина. І ці бунти відбувалися винятково у студентський період і пов’язані були зі зловживанням алкоголем та гульбанами. А потім дітки були влаштовані, куди слід, і ніхто не бунтував. Викінчений алкаш, синочок райкомівця, отримував затишну посаду в якому-небудь БТІ чи ОБХСС.

У мене в 1976-му була дівчина, донька районного судді, а в неї була подруга – донька районного чиновника. І одна, і друга жили в шоколаді. Тобто при комунізмі.

Потряс мене й заробіток за три ночі у 50 копійок. На кого ці спагеті розраховані? На місці Юлі я б автора книжечки розіп’яв на вході до шинного заводу і облив би розплавленим каучуком. Найнижча платня, яка була у вантажників – 80 крб. Однак ті, що наймалися на якийсь період, отримували щонайменше десятку за день чи за ніч. Але для чого було розвантажувати конче каучук, якщо на винному заводі ти міг розвантажувати вагони з вином, отримати свою десятку та ще й дві пляшки шмурдяку? І це ми проходили. А вже що в чайник набрав „на виніс”, я не рахую. Або м’ясокомбінат – розвантажиш кілька вагонів туш, отримаєш гроші, та ще й виходиш обліплений, як снігова баба, м'ясами. Ну, на виході треба віддати половину зарібку, але в штанах залишалося ого-го! А тютюнова фабрика! Хо! Тобто з каучуком теж якось не альо.

Чесно кажучи, Юля нас просто пошкодувала і не все розповіла на Майдані зі свого родинного „Майн кампфу”. Бо були там куди сльозливіші речі: "Справа в тім, що заміж я вийшла дуже рано – у 18 років (офіційно у 19, а отже рік жили „на віру”, – Ю. В.). І так сталося, що сім'я мого чоловіка була нітрохи не заможніша (!), ніж наша з мамою. Тому про нашу з Сашею сім'ю, студентську, та ще й з дитиною, і говорити нема чого. Запам'ятався такий випадок – особливо яскраво він Саші запам'ятався, чоловіки такі речі переживають болісно, в нього й досі – не смійтеся – сльозяться очі, коли говорить про це. Якось він забрав донечку з дитячого садка, і по дорозі вони зайшли в гастроном купити хліба. А у сусідньому відділі продавався томатний сік – його наливали в склянки із красивого старомодного скляного тубуса, відкриваючи маленький краник унизу. Моя Женяша, заворожено дивлячись на впевнені жести продавщиці, раптом попросила в тата купити їй томатного соку. Ціна стакана соку була лише десять копійок, але їх, цих копійок, у нього після купівлі хліба, не залишилось... І він, узявши дочку за долоньку, вивів її, готову заплакати, із гастроному”.

О, возридай, Україно, над долею горопашної Юлі! Олівер Твіст Діккенса і Козетта Гюго нехай сховаються. Марко Вовчок зі своїми зарюмсаними козачками і наймичками теж. Не кажу вже про Попелюшку. Попелюшка перетворилася на Алісу в країні чудес. Це наша країна. У нас все можливе.

Якщо не знати арифметики. Ви знаєте арифметику? Я не так, щоб дуже, але... У 1980 наша Дніпропетровська Діва (не плутати з Орлеанською) ощасливила світ дівчинкою, яка так ніколи й не вивчила державної мови. Ну, буває. Окрім жодної іншої цивілізованої країни. Я взагалі дивуюся, як конкуренти ще не запустили якогось ролика в стилі незабутнього Ромця Козака: „Юліє Тимошенко! Ваша донька не володіє державною мовою...”

Але підемо далі. Якщо ця Женяша (типово українське ім'я) вже ходила у садок, то який то мав бути рік, коли не вистачило копійок на сік? Адже у 1984-му після закінчення з відзнакою університету Юля почала працювати інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім. Леніна. Але сім'я не мала 10 копійок на томатний сік!

Можна пункт за пунктом рухатися життєписом Юлі, але ШИНИ, КАУЧУК і ТОМАТНИЙ СІК нас будуть переслідувати постійно. До чого тут вони? Усе окрім них грає і не викликає особливих протестів. Але Юля вирішила стати ближчою до народу: „Я така ж як і ви! Я теж перейшла через пекло!”
Це мені нагадало технологію покійного „Озимого покоління”. Пам’ятаєте ще таке? Там теж окремі дамочки розповідали про свій шлях у бізнес від нуля. Особливо запам’яталося, як одна така Попелюшка вішала клюски про свій банно-прачєчний камбінат, який починався з того, що вона сама прала і прасувала. Потім ті самі фігури на чолі з невгамовною Інною вигулькнули у бездарному „Віче”, а зараз – у Партії регіонів. Тобто все складається дуже логічно.

Мене от цікавить інше. Юля ж – безперечний талант. Коли вона виступає, я їй вірю. От нічого не можу з собою зробити. Я вірю, і мені це подобається. Але потім все улягається. Емоції зникають, і приходить здоровий глузд. І тоді починаєш усвідомлювати, що тебе мають за лоха. Історія, яку вони вигадали разом з Рогозою, смішна і безглузда. Їй просто далеко до тієї, що описана в книзі про Януковича, який у дитинстві ніжно цілувався з кобилою Зорькою. Бо тут важко навіть засумніватися, бачачи, що чоловік своїм уподобанням не зрадив.

А ось шини... каучук... Нєдаработалі таваріщі.

_________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Епоха розвинутого маразму

Яка може бути користь з такого чиновницького мурла від медицини, яке не може правильно вимовити „таміфлю”, перекручуючи його то на „тенафлю”, то на „терафлю”?

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 98
Вибір редакції