Хожденія Юлі по муках

Юля – безперечний талант. Коли вона виступає, я їй вірю. От нічого не можу з собою зробити. Я вірю, і мені це подобається. Але потім все улягається і приходить здоровий глузд. І тоді починаєш усвідомлювати, що тебе мають за лоха.

Не знаю, як кого, але мене озвучена на Майдані історія з шинами, які доводилося розвантажувати нашій багатостраждальній Юлі, пройняла. Правда, я не відразу второпав, звідки ноги ростуть. І щойно зараз дійшло: я ж оце вже десь читав!

Так і є. Книжечка Р. Лози (за цим псевдо сховався Юрій Рогоза) "Невиконане замовлення" про життя Юлії Тимошенко приділяє шинам неабияку увагу: "Я і чоловік, намагалися підробити, де тільки можна було... Жінці у той час підробітку було знайти взагалі неможливо, але мені "пощастило" – прилаштували мене на роботу, яка називається "транспортування крупногабаритних шин". В житті це має такий вигляд – по величезній металевій горі, зсунуті зверху здоровецьким дядьком, одна за одною злітали величезні шини – кожна десь так удвічі більша за мене. Я повинна була ловити ці жахливі штуки, вишикувати їх по п'ять до ряду і відкочувати до вагона... Робота була в чотири зміни, і я часто мінялася саме на нічні, щоб була можливість учитися в університеті. Спочатку мене страшенно сварили. Річ у тім, що коли не встигаєш прийняти ці гумові гіганти – а я, звісно, не встигала, просто сили не вистачало – то виростають жахливі завали. Із цих завалів мене весь час і насилу виймали весь перший тиждень, і нарешті з'ясувалося, що я... повинна доплатити за затримку технологічного процесу і вимушені простої..."
Можна радісно привітати нашу Юлю з тим, що текст, виголошений на Майдані, вона завчила цілком добре, але уся ця легенда сильно шкутильгає. Як і будь-яка інша вільна фантазія.

Та перш ніж розглянути її детальніше, я розповім про випадок зі свого життя, коли, шукаючи легкого підробітку, писав для одного генерала спогади. Тобто генерал дав мені якісь короткі дані про своє життя, детально по роках, а з того всього я мав зліпити щось читабельне. Ну, я й зліпив. Понавигадував купу небилиць, в тому числі й фронтових, але звірених за чужими мемуарами та історичними матеріалами, і генералові сподобалося. Книжку видали, я дістав свій гонорар, а генерал увійшов у такий екстаз, що потім уже переказував мої небилиці, як дійсні факти. І причому близько до тексту.

Не знаю, скільки отримав Рогоза, але роботу свою він спартачив. Історія з шинами не грає. Чому юна дівчина, яка заміж вийшла у 1979 р. за сина партійного чиновника районного рівня, мусила гарувати на такій тяжкій роботі? Які підстави має твердження, що „жінці у той час підробітку було знайти взагалі неможливо”? Це брехня розрахована на тих, хто в той час не жив. Робіт у савєтський час було завались. Я це по собі чудово знаю, бо коли мене притиснули за тунеядство, і я пішов у якийсь там комітет «по трудоустройству», то мені запропонували величезний список. Були там і вантажні роботи, і тяжкі, але ж були й такі, як клеїти картонні коробки на картонній фабриці, перебирати картоплю на овочевій базі, для жінок привітно відкривали свої двері швейні і птахофабрики, пекарні, дріжджові заводи і м'ясні комбінати, можна було перевіряти лампочки на заводі „Іскра” – взагалі лафа, а кондитерська, кавова, лижна фабрики! Тобто Львів, який не можна порівняти з жодним із промислових міст Сходу, міг похвалитися десятками цілком пристойних місць праці.
Більше того. Це я назвав роботи, які міг будь-хто отримати без знайомства. Просто з вулиці. Але якщо ти живеш у рідному місті і маєш шкільних товаришів, батьків і друзів батьків, я вже не кажу про поважного компартійного тестя, то можна знайти щось набагато краще. Ми, наприклад, з поетом Олегом Лишегою завдяки знайомому художникові влаштувалися вантажниками на книжкову базу. Спогади про це місце праці – чудові. Потім я працював художником-оформлювачем на заводі. Раз на тиждень прийдеш, намалюєш якусь фігню, а платня – за місяць. Але це інша тема.

Тому я не можу второпати: як районний чиновник, член КПРС, міг спокійно дивитися на оці танталові муки своєї тендітної невістки? Він що – не міг її влаштувати буфетницею чи барменшою? Я знав студентів, які відпрацьовували офіціантами та барменами. Все ж таки наливати-подавати куди легше та й прибутковіше.
Та не будемо нарікати на тестя. Насправді він виявився люблячим батьком, і тільки завдяки йому й стартанула наша майбутня газова принцеса. Адже саме він створив для коханих діток відеосалон, а пізніше й корпорацію „Український бензин”, познайомив їх із Лазаренком, а там – пішло-поїхало... Тобто чоловік мав прекрасні зв’язки і вирішував будь-які питання.

Тобто я не знаходжу жодного аргументу, з якої б то причини Юля мусила вантажити шини. Я думаю, що їй узагалі ніде не доводилося підробляти за період навчання. Це просто безглуздо. Я не був сином чиновника, а лише сином лікаря, а й то мені не довелося ані дня десь підробляти за час студентства.

Але у спогадах Юлі, зафіксованих Рогозою, знайшлося місце й для чоловіка: „Чоловік – як зараз пам'ятаю саме цей випадок – три ночі підряд розвантажував гарячий каучук на шинному заводі, приходив ледь живий, кров ішла з носа, а в результаті виявилося, що заробив він за оці-таки три ночі 50 копійок!”

Що ж – історія з каучуком така ж божевільна, як і попередня. Син районного чиновника і каучук? Що за маячня? У 1973-му я короткий час працював в Івано-Франківській обласній газеті „Прикарпатська Правда”. Потім мене КГБ звідти, звичайно, попер, але я встиг поїздити по області, беручи інтерв’ю в районного начальства. Я бачив, як жили ці люди. І я знаю, як жили їхні діти. Ніхто з них фізично не працював. Були випадки, коли син ставав у позу, сварився з батьками, які постійно дорікали грішми, і йшов, скажімо, уночі розвантажувати вагони. Але це тривало недовго. Закінчувалося гепіендом – поверненням блудного сина. І ці бунти відбувалися винятково у студентський період і пов’язані були зі зловживанням алкоголем та гульбанами. А потім дітки були влаштовані, куди слід, і ніхто не бунтував. Викінчений алкаш, синочок райкомівця, отримував затишну посаду в якому-небудь БТІ чи ОБХСС.

У мене в 1976-му була дівчина, донька районного судді, а в неї була подруга – донька районного чиновника. І одна, і друга жили в шоколаді. Тобто при комунізмі.

Потряс мене й заробіток за три ночі у 50 копійок. На кого ці спагеті розраховані? На місці Юлі я б автора книжечки розіп’яв на вході до шинного заводу і облив би розплавленим каучуком. Найнижча платня, яка була у вантажників – 80 крб. Однак ті, що наймалися на якийсь період, отримували щонайменше десятку за день чи за ніч. Але для чого було розвантажувати конче каучук, якщо на винному заводі ти міг розвантажувати вагони з вином, отримати свою десятку та ще й дві пляшки шмурдяку? І це ми проходили. А вже що в чайник набрав „на виніс”, я не рахую. Або м’ясокомбінат – розвантажиш кілька вагонів туш, отримаєш гроші, та ще й виходиш обліплений, як снігова баба, м'ясами. Ну, на виході треба віддати половину зарібку, але в штанах залишалося ого-го! А тютюнова фабрика! Хо! Тобто з каучуком теж якось не альо.

Чесно кажучи, Юля нас просто пошкодувала і не все розповіла на Майдані зі свого родинного „Майн кампфу”. Бо були там куди сльозливіші речі: "Справа в тім, що заміж я вийшла дуже рано – у 18 років (офіційно у 19, а отже рік жили „на віру”, – Ю. В.). І так сталося, що сім'я мого чоловіка була нітрохи не заможніша (!), ніж наша з мамою. Тому про нашу з Сашею сім'ю, студентську, та ще й з дитиною, і говорити нема чого. Запам'ятався такий випадок – особливо яскраво він Саші запам'ятався, чоловіки такі речі переживають болісно, в нього й досі – не смійтеся – сльозяться очі, коли говорить про це. Якось він забрав донечку з дитячого садка, і по дорозі вони зайшли в гастроном купити хліба. А у сусідньому відділі продавався томатний сік – його наливали в склянки із красивого старомодного скляного тубуса, відкриваючи маленький краник унизу. Моя Женяша, заворожено дивлячись на впевнені жести продавщиці, раптом попросила в тата купити їй томатного соку. Ціна стакана соку була лише десять копійок, але їх, цих копійок, у нього після купівлі хліба, не залишилось... І він, узявши дочку за долоньку, вивів її, готову заплакати, із гастроному”.

О, возридай, Україно, над долею горопашної Юлі! Олівер Твіст Діккенса і Козетта Гюго нехай сховаються. Марко Вовчок зі своїми зарюмсаними козачками і наймичками теж. Не кажу вже про Попелюшку. Попелюшка перетворилася на Алісу в країні чудес. Це наша країна. У нас все можливе.

Якщо не знати арифметики. Ви знаєте арифметику? Я не так, щоб дуже, але... У 1980 наша Дніпропетровська Діва (не плутати з Орлеанською) ощасливила світ дівчинкою, яка так ніколи й не вивчила державної мови. Ну, буває. Окрім жодної іншої цивілізованої країни. Я взагалі дивуюся, як конкуренти ще не запустили якогось ролика в стилі незабутнього Ромця Козака: „Юліє Тимошенко! Ваша донька не володіє державною мовою...”

Але підемо далі. Якщо ця Женяша (типово українське ім'я) вже ходила у садок, то який то мав бути рік, коли не вистачило копійок на сік? Адже у 1984-му після закінчення з відзнакою університету Юля почала працювати інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім. Леніна. Але сім'я не мала 10 копійок на томатний сік!

Можна пункт за пунктом рухатися життєписом Юлі, але ШИНИ, КАУЧУК і ТОМАТНИЙ СІК нас будуть переслідувати постійно. До чого тут вони? Усе окрім них грає і не викликає особливих протестів. Але Юля вирішила стати ближчою до народу: „Я така ж як і ви! Я теж перейшла через пекло!”
Це мені нагадало технологію покійного „Озимого покоління”. Пам’ятаєте ще таке? Там теж окремі дамочки розповідали про свій шлях у бізнес від нуля. Особливо запам’яталося, як одна така Попелюшка вішала клюски про свій банно-прачєчний камбінат, який починався з того, що вона сама прала і прасувала. Потім ті самі фігури на чолі з невгамовною Інною вигулькнули у бездарному „Віче”, а зараз – у Партії регіонів. Тобто все складається дуже логічно.

Мене от цікавить інше. Юля ж – безперечний талант. Коли вона виступає, я їй вірю. От нічого не можу з собою зробити. Я вірю, і мені це подобається. Але потім все улягається. Емоції зникають, і приходить здоровий глузд. І тоді починаєш усвідомлювати, що тебе мають за лоха. Історія, яку вони вигадали разом з Рогозою, смішна і безглузда. Їй просто далеко до тієї, що описана в книзі про Януковича, який у дитинстві ніжно цілувався з кобилою Зорькою. Бо тут важко навіть засумніватися, бачачи, що чоловік своїм уподобанням не зрадив.

А ось шини... каучук... Нєдаработалі таваріщі.

_________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Епоха розвинутого маразму

Яка може бути користь з такого чиновницького мурла від медицини, яке не може правильно вимовити „таміфлю”, перекручуючи його то на „тенафлю”, то на „терафлю”?

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: