Хто б зважав на мороз

ТСН.ua

Сергій Жадан

- Чим, питають, - ваш син буде займатись під час вимушених "морозяних" канікул?

- Книги читати буде, - відповів я, видаючи бажане за дійсне.

А справді, подумалось, чим можна займатися по такому морозу? Свого часу, за часів мого щасливого дитинства, ці морози сприймалися нами як певне диво господнє, свідчення того, що хтось там про нас усіх дбав і тому не лишав у спокої, готуючи щоразу нові приємні несподіванки. Починалося все з того, що раптом спадали морози, і мова поміж школярів так чи інакше заходила про те, що добре було б оголосити такі-сякі канікули. Вчителі, наскільки пам'ятаю, на подібні ініціативи реагували без особливого інтересу, заперечуючи очевидне й стверджуючи, що насправді не так воно і холодно, і що нічого вигадувати й зривати навчальний процес. Проте навіть вони не могли нічого в цьому випадку вдіяти – повітря остуджувалося й застигало, небо ставало прозорим і неживим, і всі розуміли, що справа так чи інакше йде до найсолодшого – позапланових зимових канікул. Додому ми бігли радісні й сповнені надії, з внутрішнім солодким відчуттям того, як у тебе все відмерзає, неухильно наближаючи звільнення від шкільного розпорядку. І ось наступного ранку, ще затемна, коли за вікном годі було щось розгледіти (бо, по-перше, затемна, а, по-друге, вікна сковано й затягнуто було морозяними візерунками) державне радіо (тоді лише таке й було) передавало благу вість – у зв'язку з погіршенням погодних умов заняття в освітніх закладах відміняються! Підсвідомо батьки розуміли, що нічого доброго за цим не стоїть, а все одно не могли втриматись, будили нас і ділились радісною новиною. І ми вистрибували з ліжок, (хоча, здавалося б – яка нагода поспати до обіду, а проте нагодою цією ніхто ніколи не користався) й славили провидіння за чергову перемогу спонтанного над усталеним. Потрібно було спланувати час якнайкраще та якнайретельніше, оскільки гріх витрачати коштовні хвилини несподіваної свободи на різні дурниці. Головне – узгодити це все з приписами та настановами дорослих. Адже зрозуміло, що канікули робляться для того, аби школярі сиділи вдома, не висовувались на вулицю й гризли, наскільки це можливо в домашній умовах, безнадійний граніт науки. Проте, хто б зважав на мороз! Думка дослухатись до порад та рекомендацій могла спалахнути хіба що в якій-небудь поодинокій, обтяженій сумлінням та дисципліною голові. Всі інші готувались до фієсти! Тим більше, зимові дні короткі, а спокус багато. Всі ці ковзани й санчата, замети й бурульки – невибаглива радість захопливого перемерзання в компанії відчайдушних однолітків, які скоріше загубляться в цих заметах, аніж залишать їх на вимогу батьків та вчителів. Навіть попри те, що вони, ці вчителі, влаштовують рейди, відловлюють тебе на вулиці й намагаються заграти до теплої домівки. Навіть попри те, що тобі справді холодно. Все, що ти маєш, це мінус двадцять над головою і моральний закон всередині тебе, і цей моральний закон приписує триматися до останнього, якщо ти не останній слабак. І все це триває ще кілька днів. І за цей час більшість із нас справді перестуджуються й починають температурити, продовжуючи в такий спосіб свій несподіваний, але цілком заслужений відпочинок. І так кожної зими, кожного року, аж до завершення дитинства. Бо потім, коли ти виростеш, хто зможе вигнати тебе на вулицю чи лишити вдома? Ти сам господар своїх маршрутів, і навіть якби потребував якоїсь підказки чи застереження від державного радіо, все одно нічого не почуєш – всі рекомендації, які життя могло тобі дати, ти давно отримав, тож і відповідати за температуру свого тіла маєш сам.

І ось я думаю – як переживають свої позапланові канікули теперішні школярі? Наскільки для них усе це взагалі важливо? Чи бачать вони в цих морозах щось іще, крім побутових незручностей? Очевидно, щось бачать. Адже дитинство саме той час, коли перед тобою відкриваються головні таємниці й прості істини. Саме тоді розумієш, що як не лови за хвоста цей час, він усе одно лишає тебе самого серед снігових заметів. І як не хапайся за короткі дні радості й утіхи, будь-яке свято все одно минає, лишаючи по собі відчуття гіркоти та безкінечності. І чим сильніші й лютіші морози стоять за вікном, тим більше цінуєш тепло домівки, до якої тебе врешті-решт заганяють розгнівані справедливі дорослі.