Хто народжує паразитів?

Сергій Жадан
Погляди 9 листопада, 2011, 10:30 3005 6
Додати до обраного
Досвід Мілоша міг би бути чітким застереженням, що свідчить – йдучи на поступки, співпрацюючи з системою, ти так чи інакше втрачаєш можливість вільного та неупередженого коментування всіх подій, втрачаєш право на незалежну позицію.

Минулого тижня ми з Тарасом Прохаськом багато говорили про Мілоша. На презентаціях диску з його віршами, який ми записали, і в потягах, переїжджаючи від міста до міста, в аеропортах, чекаючи на літак, і в кав'ярнях, спілкуючись із поетами. На презентаціях говорили особливо багато, ясна річ.

Озвучувались різні теми, але час від часу підіймалась одна, особливо дражлива – чим саме Чеслав Мілош, польський поет, народжений у Литві, котрий значну частину свого життя прожив в Америці, третій Нобелівський лауреат від Польщі, так ось – чим саме він може зацікавити сьогодні українського читача, чого би українці в принципі могли від нього навчитись?

Чого може навчити поет, тим більше – поет, який писав іноземною мовою, тим більше – поет, котрий жив у минулому столітті (й, відповідно, тисячолітті), і писав передусім про це століття - питання загалом риторичне. Поезія – не підручник із математики. На жаль. Але тим не менше.

Мені видається, Мілош може таки навчити однієї важливої речі. Навіть нас, із нашим вродженим скепсисом щодо поезії та поляків. Йдеться про необхідність оминання спокуси владою. Загалом – про відмову від співпраці з владою, як єдино можливу нонконформістську стратегію. Для Мілоша, котрий у повоєнні роки займав доволі престижні посади культурного аташе в Вашингтоні та першого секретаря посольства в Парижі, все це вирішилося 1951 року проханням про політичний притулок у Франції.

Себто, відмовою від громадянства, кар'єри, і, що особливо тяжко для письменника, від перебування в рідному мовному середовищі. Роки еміграції, що настали потому, підтвердили зрештою, що зроблений свого часу поетом вибір цілком себе виправдав, хоча би тим, що дозволив Мілошу говорити решту свого життя відверто й без жодних докорів сумління на теми, що його хвилювали.

Внутрішня рівновага й чітка позиція, підкріплена життєвим досвідом – не найгірший життєвий вантаж, котрий ми можемо надбати під старість. Все, що для цього потрібно – в певний момент визначитись із власною позицією й спробувати її відстояти, відмовившись від співпраці з системою. Здавалося б, нічого складного. Але це лише так здається.

Який усе це справді має стосунок до наших реалій? Гадаю, більш ніж очевидний. Особливо, коли мова заходить про співпрацю з владою. Особливо, коли мова заходить про "інтелектуальні кола", котрі традиційно знаходяться в складних і заплутаних стосунках із мешканцями коридорів влади, час від часу йдучи, керуючись якимись своїми мотивами, на тісну співпрацю, відмовляючись від дистанціювання й відстороненості, приймаючи правила гри й твердо стаючи на сторону сильних цього світу.

В цьому випадку досвід Мілоша міг би бути чітким застереженням, що свідчить – йдучи на поступки, співпрацюючи з системою, наймаючись (добровільно чи примусово) на службу, ти так чи інакше втрачаєш можливість вільного та неупередженого коментування всіх тих подій, що відбуваються довкола тебе, втрачаєш право на незалежну позицію та вільне озвучення власних поглядів, не маючи змоги ігнорувати їхні пропозиції, що тобі не подобаються.

Оскільки чим далі, тим важче ігнорувати, і тим складніше знаходити виправдання своїй позиції. Більше того – чим далі, тим менше твої виправдання будуть комусь потрібні. Чим не приклад і не засторога для багатьох вітчизняних інтелектуалів (та й не лише інтелектуалів), котрі йдуть обслуговувати інтереси влади.

Я свідомо не пишу «сьогоднішньої влади», тому що все це великою мірою стосується і влади вчорашньої, й стосуватиметься влади майбутньої. В цьому випадку правило діє, не залежно від партійної символіки та регіональної приналежності піддослідних.

Влада в будь-якому своєму вигляді намагається тебе використати й приручити, знайти з тобою спільну мову й позбавити тебе можливості для відступу. Ситуація не зміниться, яке б там століття не стояло за вікнами адміністрації президента. Тому історія Мілоша на диво не втрачає своєї актуальності.

І ще у зв'язку з цим згадується така історія. Влітку 2004 трапилось мені виступати перед опозиційно налаштованими студентами. Справа йшла до виборів, кожен обирав свій табір, студенти обирали опозицію. Мій виступ якось сам по собі звівся до того, що з владою потрібно боротись, оскільки кожна влада це зло і хорошої влади не буває.

Не знаю, чи цього хотіли почути студенти, але відразу після мене виступав молодий опозиційний політик Юрій Павленко, який з ходу заявив, що згоден із тим, що з теперішньою (літо 2004, нагадую) владою боротись потрібно, але він категорично не згоден, що влада не може бути хорошою, насправді може, і ось їхня влада, в разі перемоги, буде саме хорошою, і в жодному разі не поганою.

Я згадую цей випадок кожного разу протягом останніх семи років, коли трапляється в новинах побачити цього колишнього опозиційного політика. Згадую і говорю сам собі: "Та ні, не може. Не може влада бути хорошою. В жодній країні й за жодних обставин. Влада народжує паразитів". І зі спокійним серцем вимикаю телевізор.

_____________________________________________________________________________

Сергій Жадан (Фото Антона Пайсова)
ТСН.ua
Сергій Жадан
Читайте також:

Що я маю на увазі

Про що стали питати останнім часом, то це про еміграцію. Мовляв, усі навколо – друзі, знайомі, студенти, підприємці валять чи збираються звідси валити.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 9 листопада, 2011, 10:30 3005 6
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
Вибір редакції