Очевидно, що мешканці Донбасу самі б мали визначитись зі своїм ставленням до влади, яку вони обирають, до клубу, за який вони вболівають, і до країни, громадянами якої вони є. Так само і решта українців має визначитись зі своїм ставленням до Донбасу.
Про фільм Якоба Пройса "Інший Челсі - історія з Донецька" останнім часом багато пишуть та говорять. До того ж не лише в Україні. І якщо інтерес до фільму тут, у нас, є цілком виправданим – все-таки місцеві реалії, знайоме протистояння, підтвердження одних стереотипів і заперечення інших, то успіх картини в Німеччині свідчить все ж таки про її суто професійні якості. Оскільки наші внутрішні конфлікти та парадокси самі по собі давно вже не є топовою та гарячою темою, тому навряд чи в цьому випадку варто говорити про політичну чи ідеологічну кон’юнктуру.
Фільм справді заслуговує на всіляку увагу та повагу – і вмінням режисера тонко вписувати суворі й примхливі донецькі характери в загальну сюжетну канву, що тримається довкола переможної ходи донецького "Шахтаря" за Кубком УЄФА в сезоні 2009 року (загалом, можна лише подивуватись, як режисер вгадав із тодішніми виступами гірників у єврокубках – припустімо, що "Шахтар" вилетів би ще на стадії 1/8 Кубка, про що б тоді було це кіно?), і здатністю його розговорювати своїх героїв, примушуючи їх виглядати в кадрі природно та невимушено, і легко вибудованою інтригою, яка примушує дивитись цей документальний фільм до кінця, з непідробним інтересом і суперечливими відчуттями.
Але найголовніше, мабуть, що вдалося режисерові – це зберегти свою інтонацію. Мова навіть не про його російську з типовим німецьким акцентом, якою він наговорює за кадром свій текст, мова про його позицію та ставлення до своїх героїв. Зрозуміло, що режисеру навряд чи симпатичні донецькі олігархи, зрозуміло, що він навряд чи поділяє ностальгію шахтарів за Радянським Союзом. Можна навіть припустити, що восени 2004, режисер, котрий був спостерігачем на українських виборах, співчував саме помаранчевим (хоча сам він про це ніде не говорить).
Проте всього цього у фільмі немає, до честі Якоба Пройса. Немає тут ні осуду, ні звинувачень, ні спроби когось виправдати. Режисер ніби пропонує глядачеві самому визначитись із своїми симпатіями, показуючи головних персонажів (секретаря міськради Колю та працівників однієї з донецьких шахт) в таких виразних та несподіваних ракурсах, що ставлення до цих самих персонажів у глядача виробляється чітке й недвозначне.
Мабуть, у подібній ситуації це найкращий вихід – було б значно гірше, якби німецький режисер намагався стати на чийсь бік і відстоювати чиюсь регіональну правду. Було б значно гірше, якби у ставленні до своїх героїв режисер демонстрував не уважність та відкритість (згоден, із певним домішком іронії), а осуд чи моралізаторство. Цього у фільмі немає, що й робить його, фільм, смішним і напрочуд печальним водночас. Саме те, що й потрібно для кіно.
Немає в цьому фільмі також і відповіді на багато питань. Скажімо, що робити Україні зі своїми регіонами, як їй долати протистояння Сходу й Заходу, як їй вирішувати проблему історичного спадку, як їй виходити з тих соціальних протиріч, що склалися, як їй давати раду з корумпованістю, нечесністю та непрозорістю своєї влади, як їй узагалі давати раду з цією владою, з цим населенням і цією країною. Режисер відповіді на ці питання не дає, та й не мав би він їх давати. Оскільки так чи інакше відповісти на ці питання мали б ми самі – ті, про кого цей фільм.
Очевидно, що мешканці Донбасу самі б мали визначитись зі своїм ставленням до влади, яку вони обирають, до клубу, за який вони вболівають, і до країни, громадянами якої вони є. Так само і мешканці решти українських населених пунктів мали би визначитись зі своїм ставленням до донецького пролетаріату й олігархату. Й бажано пам’ятати при цьому, що жоден "закордон" нам у цьому не допоможе, оскільки це наші внутрішні проблеми. І іншого Донбасу в нас немає, є лише такий – зі своїми принципами, своїми традиціями, своїми успіхами та помилками. Подобається це комусь чи ні.
І ще одна, надзвичайно цікава, хоча й не надто помітна деталь. Мені здається, цей фільм за суттю своєю є доволі марксистським, хоча режисер, підозрюю, напевне з таким твердженням не погодиться. Так чи інакше, спостерігаючи на екрані, як шахтарі говорять про необхідність "міцної господарської руки", або як місцеве керівництво займається дешевим телевізійним популізмом, або як місцева олігархія влаштовує для місцевого трудового люду халявні культурно-масові заходи, час від часу ловиш себе на думці, що передивляєшся фільми про життя Донбасу напередодні Великої жовтневої соціалістичної революції – ті самі проблеми, та сама соціальна нерівність, та сама неорганізованість, і, як результат, безпорадність широких народних мас.
В такому разі в наступній серії "історії з Донецька" слід очікувати загострення класової боротьби та масштабний соціальний вибух, де вже не буде місця містечковому патріотизму та постійним сподіванням на благодійність місцевих мільйонерів. Очевидно, це й буде той інший Донбас, якого так сьогодні не вистачає.
_________________________________________________________________________________
Ми насправді – беззахисні й безпорадні перед будь-якими змінами нашого звичного розміреного життя. Нас не можуть захистити наші міста, нас не може захистити громадський транспорт і комунальні служби. Найменша зміна настрою в небесній поверхні робить нас нещасними й розчавленими.