Я не цікавлюсь політикою

Богдан Ступка
Погляди 12 липня, 2011, 12:50 4691 17
Додати до обраного
Через два місяці після складної операції Богдан Ступка прийшов у студію tkachenko.ua.

Гостем програми tkachenko.ua став Богдан Сільвестрович Ступка – легендарний український актор театру та кіно, народний артист СРСР, колишній міністр культури і мистецтв. Олександр Ткаченко зустрівся з Богданом Ступкою у театрі імені І.Франка.

Як готуєтесь зустріти 70 років?

Ой! Треба дожити. Як казав мій батько: "Головне, сину, дотягти до 70-ти, – а потім живи, скільки хочеш". От. Ну, думаю зробити такий вечір в театрі, звичайно, бо я працюю в театрі. 27-го серпня в мене день народження, але буду святкувати, мабуть, 30-го вересня. Бо ще люди у відпустках, не буде моїх друзів, товаришів.

А що, Ви будете робити якийсь пафосний захід?

Я не думаю, що пафосний. Просто якась урочиста частина 20-30 хвилин, а потім "капусник", а потім - "шльопен зе дойч", як кажуть, запрошуємо в ресторан. А може, напередодні, якщо вдасться такий проект, – "Вишневий сад" Чехова. Це моя давня мрія – зіграти Фірса. Дуже цікавий персонаж. Не Гаєви і Вішнєвскіє, Ранєвскіє там всілякі, а Фірс, на якому тримається господарство, будинок, цей вишневий сад. Якого потім забувають, по Чехову, але я думаю, що він нікуди не хоче їхати зі своєї землі.

Але це ж не найголовніша роль.

Вона може стати головною. Для мене це - найголовніша роль. Коли дивився я у Пітера Штайна, німецького режисера, "Вишневий сад", який ішов більше 5-ти годин, антракти були дуже великі, для мене найголовнішим був Фірс. Для мене! А чим він цікавий? Тим цікавий, що без нього не існують всі ці головні дійові особи і вишневий сад. Ті домовляються, які кошти треба заплатити, продають і так далі. Але головне – це Фірс. Не було б Фірса – не було б вишневого саду і не було б цього маєтку.

Ви фактично - актор номер один, два і три в Україні. На п'єдесталі нікого поруч нема. Можете зіграти будь-кого, і всі будуть говорити. А чому так сталося, що навколо і близько нема нікого, з ким можна було б поставити поруч Ступку?

Може, Ви перебільшуєте. У нас є дуже багато цікавих акторів. Правда, частина з них працює в Росії. Це Сергій Гармаш. Так? Родом з-під Херсона. Я знайомий з його мамою. Він закінчив Дніпропетровське училище, ляльковий факультет і десь 9 місяців лялькарем працював в Україні. А потім поїхав в Москву, в школу-студію МХАТу. І зараз він в кіно - артист номер один.

Хто ще?

Маковецький. Киянин.

А тут, в Україні?

А тут є дуже цікаві актори. І в нашому театрі. Є Вертинський в Молодому театрі. Є в театрі Франка. Це Хостікоєв, Бенюк, Богданович, Остап Ступка.

А у Вас була свого часу можливість поїхати до Москви?

Була десь у 85-му році. Тут у мене склалися якісь не дуже комфортні умови. І я вже домовився поїхати в театр "Моссовєта", Хомський мене запрошував. Такий знаменитий актор Марков, прекрасний актор. Він пішов з "Моссовєта" в Малий театр. І, як кажуть, "место пусто было" і мене запрошували.

Що не склалося?

Я вже дав згоду. Приїхали з дружиною. А потім я прочитав про київського актора російської драми імені Лесі Українки Романова, що він переїхав до Москви в театр Моссовєта. Квартири ще не було, він жив у готелі. І вони готували "Любий брехунець" - "Милый лжец" Кілті. І він там помер, в готелі. Це на мене справило сильне враження. Я сказав: "Не поїду".

На знаки зважаєте?

Да. "Не поїду". І може, слава Богу, що не поїхав. Тому що я дуже багато знімаюся у Росії і в Польщі. Знаєте, як писав Єсенін, "лицом к лицу лица не увидать, большое видится на расстоянии". І вони завжди до мене з великою повагою ставляться і запрошують зніматися. Такі ролі цікаві пропонують. Може, це моє щастя, тому що обрізати своє коріння...

Тобто Ви вважаєте, що в принципі, не склалося в Україні з великою кількістю акторів, таких, як в Москві, - Безруков, Меньшиков, Машков, Миронов...

А ми знаємо тільки по кіно. У нас же кіно немає.

Через це?

Оце трагедія наших молодих акторів. Розумієте? Це трагедія! А якщо москвичі приїжджають сюди, вони ставлять свої умови, всі головні ролі грають.

Тобто, це через кіно і телебачення?

І телебачення, звичайно ж! А тут кіно нема, тому наші актори – це "біла пляма" просто. "Біла пляма" просто! Дуже талановиті люди є. Тим більше, що зараз на телебаченні, ви бачите, що у нас герої такі.

Ну, хороші.

Хороші, да. Нагієв, Галкін, Висоцкая.

Ступка.

Та де... Я не так часто буваю. Ну, як це так, взяти і... Там уже на них ніхто не ходить, не дивиться навіть, переключають телевізор. Мої знайомі, які займаються мистецтвом, вони кажуть, що ті вже давно в тиражі. А у нас тут – будь ласка. Забрали кусок хліба в українських акторів. Що, наші журналісти не можуть провести? Що, Олександр Ткаченко не може провести?

Так ми ж з Вами розмовляємо.

І добре було б, щоб Верховна Рада прийняла закон, що іноземці не мають права працювати, бо забирають кусок хліба в українських акторів. Я колись з Остапом їхав в Америку грати спектакль "Записки божевільного". Да? Гоголь. Поставив Василь Сєчін. І такий поет Богдан Бойчук (йому дуже сподобалося, він в Харкові бачив цю виставу, ми були на гастролях) нас запросив. Ну а там імміграційна служба і т.д., і профспілки акторські повинні були дати дозвіл на працю в Сполучених Штатах Америки на двох акторів, тому що вони забирають кусок хліба в двох американських акторів. Дозвіл! Це тяглося місяцями, щоб профспілки акторські дали дозвіл.

І що нам заважає так зробити?

А що нам заважає, я не розумію.

Ви ж завжди були, так би мовити, не в дискусії з владою. Ви завжди з нею по-мудрому товаришували. Були навіть міністром, керуєте театром.

Був. Ну, я колись подав, коли я був міністром, у Верховну Раду закон про меценатство. Це був 2000-ий рік. Зараз 2011-ий.

Ви, як Леонід Данилович - у всьому винна Верховна Рада.

Ну, ніхто нічого не запропонував, розумієте. Так що там документи лежать.

А звідки ця мудрість? Це така природна галичанська мудрість – не сваритися з владою? Ви, начебто, завжди з ними знаходили якусь спільну мову і водночас були визнаним авторитетом серед інтелігенції.

Знаєте, конфлікти... Я взагалі-то конфліктний чоловік. Був. У молодості. Може, цей приклад, який я зараз наведу, може, він не годиться. Але я пам'ятаю у нас в театрі імені Марії Заньковецької у Львові був режисер Олексій Миколайович Ріпко. Так, як він ставив українську класику, ніхто не вміє і до сих пір. А він обожнював і дуже добре це робив. Я був молодим актором, і він мені давав якесь завдання. А я був незгодний і йому говорив, що я не так хочу, що я хочу от так зробити, і так зробити, і так зробити. Мене знімали з ролі і так далі. Потім я відслужив три роки в армії в ансамблі "пєнсіі і п'янкі" Прикарпатського військового округу. І коли я повернувся після армії, там трохи розуму набрався, і він мені дав цікаву роль. І він знову мені дає завдання, і я з ними не згодний, але я вже це не кажу вголос зі сцени в зал, коли це всі актори чують, починається конфлікт - режисер має бути правий. Я кажу: "Так-так, Олексію Миколайовичу, так-так". А сам роблю по-своєму. І я зробив по-своєму і мені з залу Олексій Миколайович кричить: "Ну, нарешті ти зрозумів, що я хотів!". Я тоді собі подумав, що є і такий спосіб існування – дипломатичний. Правда? І він був задоволений, і я був задоволений, і спектакль виграв. Це має значення? Має. Це практика життєва, можливо. Бо цікаво, коли людина сама до чогось доходить. Коли її хтось вчить, люди не люблять і особливо діти не люблять, коли їх вчать.

І все ж таки, якщо Вам щось потрібно від влади, як Ви добиваєтесь?

Якщо мені потрібно що?

Щось. Гроші, закон, ще щось довести.

Розумієте, я художній керівник вже майже 10 років. Акторів я беру з усієї України. Квартир нема. Міністерство культури не має квартир, має їх тільки місто. Має мерія. І от минулого року на наш ювілей я все-таки добився дві квартири завдяки Президенту України.

Пішли до нього?

Да! Я був запрошений, ми поговорили про стан театру і так далі. І дві квартири все-таки було, в принципі, за 10 років. За 10 років... Так не повинно бути, розумієте, щоби хтось, у когось просив. За радянських часів якась норма була. І молоді актори отримували "гостинки" на Придніпровській. Була кухня і була кімната, називалося "гостинка". Молоді актори навіть не знали, не чекали. Рік попрацював – і йому дали або квартиру, або "гостинку".

А на скільки відсотків зараз держава покриває видатки театру?

Багато, в принципі, але зараз у нас забрали десь 2 мільйони 400 тисяч гривень. Забрали, ми тепер викручуємось. Викручуємось... Хоча це дуже складно. Але... Важко, зараз їдемо на гастролі, наприклад, в Севастополь. Ми щодва роки туди їздимо. Цей раз – вже шостий. За 10 років ми їздили 5 разів.

Український театр в Севастополі.

В Севастополі, так. Це взагалі дивовижне явище. І коли ми закінчуємо гастролі і я виходжу на сцену і кажу: "До зустрічі через два роки!", місцевий глядач нам із залу кричить: "А почему так долго ждать? Приезжайте через год!" Це прекрасно, це такий контакт! Такий контакт хороший. І нас чекають! І ми цього року маємо їхати знову в липні місяці на днів 12 чи на 10.

Тобто, це привід трошки заробити?

Ми маємо частину грошей, які обіцяє виділити Міністерство культури, але там все одно роблять якесь обрізання. Просимо 450 тисяч - нам дають 300, ще 200 тисяч треба десь добирати. І те, що ми заробляємо, ми покриваємо.

На ринкові рейки ще не перейшли?

Ви знаєте, я так думаю, що в Європі Національний театр у Франції "Comedie Francaise" на ринкових рейках не працює. У Франції на дотації працює 30 театрів. А решта - всі ринкові.

У Вашому театрі працюють і син, і онук.

Так, він (Дмитро) зараз на 5-му курсі і вже дещо грає.

А навіщо цей привід для розмов? Тому, що вони ж і так талановиті, могли б і в іншому театрі попрацювати.

А не хочуть.

Вони?

(киває)

А Ви?

Я думаю, хай тут розвиваються. Тут є можливість поступово розвиватися. Розумієте? В іншому театрі можна понабирати хороших ролей і все решта, але ці ролі можуть їх і зіпсувати. А так вони, знаєте, якось в масовці - там танцюють, там співають, потім роль отримують. Вони нормально розвиваються. Нормально.

То Ви їх не хочете від себе далеко відпускати?

Я – ні! Як хочуть – будь ласка! Хоч в Нью-Йорк хай їдуть. Хай в Голівуд їдуть. Ради Бога! Остап же не починав, наприклад, в театрі Франка. Данченко тоді був художнім керівником. Він казав: нехай десь попрацює, про нього заговорять – от тоді я візьму. І він працював. Був такий театр "На кону". Він попрацював рік і пішов. Прийшов і каже: я хочу нормально розвиватися. І тоді його, дочку Олексієнка і сина Розстального, царство їм небесне, взяли в театр Франка. От така історія.

Династії – Олексієнки, Ступки.

Да. Один був секретарем парторганізації, інший – головою місцевого комітету, а третій – просто актор.

Театральні романи – це також акторське буття. Ви скільки років живете з дружиною?

З дружиною – 44.

44 роки разом. Як вона ставилася до всіх цих розмов?

Вона - жінка мудра. Якби не була мудрою, ми б з нею не прожили. Вона навчилася мені прощати, я – їй. А зараз ми перейшли в таку якість дещо іншу, ніж в молодості.

Яку?

Є діти і внуки, є повага одне до одного. І так собі вечорами, знаєте як буває? Ми дуже любимо оперу і балет. Я виріс в оперному театрі, батьки мої співали і вся родина співала. А вона - балерина. І ми собі так сидимо, обговорюємо різних тенорів і меццо-сопрано, і кажемо, що ми, може, й недаремно прожили ці 44 роки і не розбіглися. Хоча на початку життя ми і заяву подавали на розлучення. Але, слава Богу, вистачило розуму. Знаєте, ще раз одружуватися – це все одно, що погоріти. Це як війна. Для мене, наприклад. Це до когось треба пристосовуватись і так далі. Ми вже знаємо одне одного добре. Ми конфліктуємо, звичайно. І досі, звичайно, є якісь там питання. Дуже швидко ми відходимо. Це я в неї навчився вже, бо я такий був у молодості – як насуплюсь, то можу не розмовляти півтора дні. А вона мудріша виявилася. Вона підійде до мене і каже: "Піди пообідай, а потім скільки хочеш дуйся на мене. Але пообідай. Що ти на голодний шлунок дуєшся?". А живемо ми, каже: бачиш, у нас один син є, але він нам подарував трьох онуків. Я думаю, це така радість в житті, коли є діти, внуки. Їх треба виховувати обов'язково. І за сином ходили, і за внуками ходимо. Бо якщо не виховаєш, вулиця зіпсує зовсім.

Позаду 70 років, попереду ще 70.

Охо-хо! Що я Вам поганого зробив?

Ви - народний артист СРСР, України, лауреат і перелауреат, коли оглядаєтесь назад на 70 років, чим пишаєтесь?

По-перше, я пишаюсь Шевченківською премією. Вона для мене дуже дорога. Я її дуже і дуже пізно отримав. Я її отримав у 93-му році. Причому символічно - за Шолом-Алейхемового "Тев"є-Тевеля". Отримала Наталя Лотоцька, царство їй небесне, яка грала прекрасно Голду. Отримав Данило Данилович Лідер, сценограф. Суперсценограф. Тоді були купони і нам дали 200 купонів. 20 купонів вирахували. Ми скинулися цими купонами і відзначили Шевченківську премію. Десь чоловік 10 було, не більше. Це 93-й рік. І вистава ця, слава Богу, тьфу-тьфу-тьфу, уже 22-й рік іде. І завжди зал забитий. От яка дивна річ.

Чому так сталося? Ніхто не чекав! Чи так зірки зійшлися, чи там режисура прекрасна і сценографія Данила Даниловича Лідера, і виконання акторське. І так воно просто!.. А от останнє, вже до операції, я грав десь 22-го листопада і в грудні ще грав. Черги - з 8-ї години ранку за квитками. Я одного разу йду в театр, десь година десята. І дивлюся – черги. Думаю: що там дають в цьому національному театрі Франка, чого там черга стоїть? Думаю, "Саламандру", як в радянські часи, коли взуття місцевий комітет привозив. Підходжу ближче – вони: "Ой, ми вже тут ходимо, там квитків нема! Куди вони діваються? Там проблеми..." Але це приємно. І не тільки на виставу "Тев"є-Тевель", на "Кайдашеву сім'ю", на "Фігаро" - на багато вистав. От зараз є така примха у людей – ходити в театр.

Ви стільки років виходите на цю сцену. Чи не набило оскомину, чи не набридло? В принципі, це та сама роль. Я розумію, кожен раз інший спектакль, але все одно це та сама роль.

Ви знаєте, наприклад в Америці, коли дають мюзикл, вони півтора року грають. Але вони грають щодня, і тільки раз на тиждень є вихідний день. А потім акторів міняють, щоб якоїсь біди не трапилось. Тоді набирають зовсім нову трупу. Бо півтора року можна дійсно... Тут все-таки репертуарний театр. Не ринковий, не продюсерський, де щодня треба грати і заробляти гроші, за оренду платити треба і акторам всім треба платити. Все-таки репертуарний. Якщо ти граєш раз в місяць одну роль, воно цікаво. Хоча бувають моменти, коли ти... "Я вже не хочу. Я вже втомився". Я стільки накричався за ці 50 років, навіть більше. Так накричався, що не хочеться. Але тепер, зараз я місяці три не був на сцені, починаю з дружиною розмовляти і раптом вона мені каже: "Ти чого так голосно розмовляєш? Та я ж біля тебе стою, сиджу. Я тебе чую. Ну чого ти так голосно? По-моєму, пора тобі вже на сцену". І це правда. І хочеться, і колеться, і розчаровуєшся, і знову зачаровуєшся. Ну, нормально.

А коли актор взагалі перестає грати? Бо коли дивишся на акторів драми, таке враження, що в реальному житті вони весь час міняють образи тих ролей...

Це дуже важко зловити. Тому, що весь світ грає. Шекспір сказав: "Світ – театр і ми всі в ньому актори". А Сковорода ще доповнив, сказав: "І кожен грає ту роль, на яку його поставили". Я думаю, це правильно. Гра! Колись, ще за радянських часів, у Львові продавали "Спорт-Лото" і ніякої реклами не було. І біля Галицького базару стояв чоловік і продавав "Спорт-Лото". А ми там – поети, художники, актори – козу водили. В майстерні ходили, до графіків, до живописців, до скульпторів. Всякі там чайні були. А він стояв і рекламував: "Хто грає – той має! А хто не грає – той вмирає!" Це була перша реклама збуту своєї продукції. Дуже гарно він кричав. "Хто грає в "Спорт-Лото", той має. А хто не грає – той вмирає".

З тих образів, які Ви переграли, які найчастіше згадуються? Я пам'ятаю, ви колись фантастично розповідали про Брежнєва, "Заєць над прірвою" - фільм, в якому ви грали... Так яка роль найчастіше приходить на пам"ять? Чи якісь?

Знаєте, у мене є такі три театральні ролі, психологічні. Це Іван Франко "Украдене щастя" - Микола Задорожний, "Дядя Ваня" Антона Павловича Чехова - Іван Петрович Войницький. "Пропало життя! Я би міг бути Шопенгауером, Достоєвським. Пропало життя, я просто управляючий, я просто дядя Ваня, управляючий маєтком". До речі, ці всі історії відбувалися на території України. Є місто Суми. І коли Антон Павлович Чехов захворів на туберкульоз і брат його старший, Микола, був туберкульозник і вони шукали, де поселитися - вони приїхали в Суми. А там жили три сестри, Лінтварьови. Там досі музей є. І там похований старший брат Антона Павловича Чехова, Микола Чехов. 32 роки йому було і він там помер. Ну і річка Псел, Антон Павлович дуже любив рибалку. Писав: "Какие Венеции могут сравниться с речкой Псёл?". Там він на рибалку не ходив, а тут ходив.

"Дядя Ваня" - зрозуміло. А чому Іван Франко?

А Іван Франко – психологічна драма. Л'aмур де труа, трикутник. А там безнадійна любов і тут безнадійна любов. І "Тев'є-Тевель".

"Тев'є-Тевель"?

Так, це мудрість. Це, я би сказав, це Біблія покоління батьків і дітей. Тому, що молодь взагалі любить шуміти. Зараз вона вистави сприймає, ніби це шоу. Вони в кінці свистять, "А-а-а!". Актора люблять, він виходить на поклон – "А-а-а!!" Як шоу! Ну, театр – трошки інша субстанція. Але це приємно, що молодь ходить в театр. Оці три психологічні речі. Микола Задорожний, "Анно, ти мене не любиш. Не можеш присилувати себе, щоб жити зі мною хоч по-давньому". Дядя Ваня, який хотів бути Шопенгауером, Достоєвським. Навіть встрілити не міг і попасти в Сєрєбрякова. А цей Сєрєбряков приїжджає з Харкова. Да, оце все відбувалося в Сумах. Не під Санкт-Ленінградом чи під Москвою десь, чи в Москві. Це все тут. Ну не всі твори, звичайно, але все тут відбувалося. Так що в нього дуже хороші контакти були з Україною. В нього бабуся була українка на прізвище Шимко. Правда їй там чоловік вибив все українство. Вона вчила його пісень, а її чоловік такий був затятий.

Чого Ви зараз вчите молодих акторів?

Як себе морально поводити житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити в театрі.

А що значить "морально себе поводити"?

Ну, як? Наприклад, конфлікт режисера з актором. Запізнилися двоє акторів. Наприклад, їм треба було до лікаря їхати і вони не попередили, запізнилися. Група студентів чекала. І режисер знімає з головних ролей їх двох і тут же каже двом іншим, не задіяним у виставі, грати. Завжди є якісь варіанти, правда? Або погодитись, або сказати: "Ні, ми не будемо грати". Але це студенти, ще, як то кажуть, нема пір'я в них такого, щоб сказати: "Ні". Але цього треба прагнути.

Тобто, Ви вчите їх життєвої мудрості?

Абсолютно. Це як приклад я наводжу. І їх не вчу, як грати, бо цього навчити неможливо.

А хто Вас вчив життєвої мудрості?

Ніхто, сам вчився. Ви знаєте, ці ролі, які я грав у театрі, - Шекспір, Франко, Леся Українка, Ібсен, Чехов – це ж література.

Мама ж вчила Вас?

Ну, мати - само собою. Вона дуже добре знала Біблію. Мама... Вона такою освіченою жінкою була. Наприклад, вона подивилася "Майстер і Маргарита" в нашому театрі, а до того не читала Булгакова. Ми потім сидимо на кухні після вистави. А вона питає: "А хто це написав?" Я кажу: "Такий собі Михайло Афанасійович Булгаков".

"А він не хворів?"

Я кажу: "Хворів. У нього був склероз нирок, він навіть одягнутися сам не міг, так у нього все боліло. І тільки дружина давала йому якусь таку "набєдрєнную повязку".

" О, - мама каже. – Це його Господь Бог покарав".

Кажу: "За що?"

"А він хотів зробити своє Євангеліє. Він з Диявола, Воланда, зробив Бога. І за це його і покарав Господь Бог".

Тут можна приймати цю думку чи не приймати, але на мене це так вплинуло. Я грав Майстра. І мені, наприклад, було дуже страшно іти на ці спектаклі. Завжди там щось відбувалося – то щось впаде на тебе, прожектор якийсь, то ліжко зламається. Серйозно! Щось, якась чортівня була закладена в цьому. Я потім з Лемом Клімовим говорив, царство йому небесне. Він хотів знімати кіно. Американці, пам'ятаєте, тоді... І він бідкався: "Это невозможно было снять" і т.д. І я йому розказав про свою маму. Каже: "О! Бачиш?"

Минув вже якийсь час і я написав заяву і перестав грати Майстра. Можливо, я такий за своєю психофізикою – переймаюся, дуже переймаюся болем іншої людини. І беру цей біль на себе. А от Марія Матіос, коли я захворів, подзвонила після операції і сказала: "Бачиш, ти брав біль чужої людини на себе, але тобі не боліло настільки, як зараз болить. От воно, можливо, і вилилося, в це. Щоб ти дійсно знав ці страждання, щоб ти дійсно ними переболів".

А от про фільм "Тарас Бульба" стільки було розмов. Стільки разів українці говорили, що знімуть. Не зняли. Стрічка, в якій Ви знялися, вийшла такою, скажімо, із утвердженням російського розуміння справ. Ваші відчуття з плином часу щодо цієї картини?

Знаєте, я все-таки знімав... Якщо я грав любов до Вітчизни, це була Україна, звичайно. Я грав про Україну, українського козака. І коли я навіть казав: "Ви зробіть дубляж", навіть сам Бортко казав: "Украине надо сделать дубляж на українську мову", зрештою, ніхто нічого не зробив. Потім тільки субтитри зробили. Там різні думки. Багато там є такого нещирого, на котурах деякі речі, є деякі сцени, які мені не подобаються. А як я витягнув це все, сам не знаю, тому що я ніколи і не мріяв, і не думав навіть про Тараса Бульбу. Який я Тарас Бульба? Розумієте? Але тут, бачу, деякі монологи так здорово зроблені, монологи такі, що я сам дивувався. Як би там не було, але таки перший виконавець я на цій території. Так? Хтось хотів Депардьє, хтось хотів Олексія Васильовича Петренка, прекрасного актора – от, до речі, ще один, який працює там (у Росії). Я навіть хотів йому зробити творчий вечір у нашому театрі.

До речі, з ким Ви проводите вільний час, з ким спілкуєтеся в буденному житті?

Я зрідка спілкуюся з кимось. Зараз зрідка. В мене найбільший друг – це моя дружина. В мене був друг. Він був лікарем. Він помер. Юра Мацяк. А його молодший брат, Олександр, він директор театру Марії Заньковецької у Львові. Ми були сусідами. Ми так здружилися з ним. Бо для мене в рамках однієї професії, здається, така хороша дружба, по-справжньому, вона неможлива. А я колись хотів бути медиком. Прочитав Кроніна "Цитадель". Але коли побачив свого травмованого двоюрідного брата – він показав спину, там кров була запечена... Це було в 8-му класі. Мені стало погано і я зрозумів, що ніколи лікарем не буду. І мене завжди тягнуло до людей цієї професії, до медицини. От цей Юра Мацяк був проктологом дуже хорошим. І його не стало. А друзів, знаєте, так не вибереш.

А з дружиною, з дітьми, з онуками збираєтесь за столом?

Ой, я так люблю! Я себе почуваю, як дон Корлеоне. Я їх зберу, коли зароблю якісь гроші. Я мовчу і дивлюся на них. Сиджу, як в кіно. Я так ловлю себе – як Марлон Брандо! Сидиш, дивишся, малеча бігає. А мені так приємно, що вони всі тут разом. Це була моя мрія. Навіть разом жити, але я зрозумів, що жити разом – це дуже складно. Кожен повинен мати свою якусь місцинку. А так я просто дурію. І коли вони всі збираються, я мовчу. Вони щось мене питають – а я так... (киває) І себе ловлю на тому, що дон Корлеоне сидить.

А Вам внуків на виховання залишають, посидіти?

Так. Нечасто, але залишали. Дуже важко знайти мені, наприклад, з наймолодшим контакт. Зі старшим і середньою він у мене є. А з молодшим ще чекаю, щоб він ще трошки підріс.

Скільки йому?

Йому буде чотири в липні. Він ще маленький. Але такий непосидющий, ніби шило в нього в одному місці. І там шило таки є. Але хлопчик такий цікавий!

Малий Богдан на Вас схожий?

Може. Я знаю... Дмитро на мене схожий, старший. Йому 24 роки. Можливо. Я не розбираюся. Всі кажуть, що схожий.

А Ви його не намагалися відмовити йти в актори?

Ні. Боже збав. Я йому не казав ні "так", ні "ні". Що хоче, те нехай і вибирає. Він хотів бути журналістом, вчився у Поплавського десь рік. Потім перейшов на акторське. Він колись маленьким виступав в театрі і грав у "Дон Кіхоті", грав у "Майстрі і Маргариті". Одного разу, коли він репетирував "Дон Кіхот", йому було десь 12-13 років, прийшов додому, розповів сюжет п'єси і показав все це на кухні. У нас ще була в гостях дружина режисера Василя Васильовича Сєчіна. Ну, ми від сміху ледь не луснули... А він це все розказував, як він репетирує, що режисер каже. Все це показав нам. Десь у 12-13 років. А потім від театру як відрубало просто. Не цікавився він театром. А коли він став старший, тоді він почав цікавитися. Я рідко спілкуюся з кимось. Зараз рідко.

З ким з режисерів чи акторів товаришуєте?

Щоб я був такий закадичний товариш, то ні. Товаришую з усіма акторами як художній керівник. Я їх дуже люблю, до речі. Дуже люблю. Я їм прощаю багато чого.

А скількома мовами ви говорили, коли виконували різні ролі? Скільки мов ви відтворювали? Польська, українська, російська?

Ну я ці знаю. Англійську – так... Знаєте, я пам'ятаю, коли я вчився в театральному інституті... У мене хороша вимова. А я дальше нічого не знав по-англійськи перекласти. "I love you! Excuse me, I've been late!" І вона: "Всьо, всьо. Достатньо, достатньо. Сідайте, п'ять". І все! "Excuse me, I've been late!" Ця вимова така. Кикоть Андрій – знаменитий бас. Його немає зараз в живих, царство небесне. Колись він ґран-прі отримав в Парижі на конкурсі. Це було за радянських часів. Якийсь тенор, не згадаю хто, отримав першу премію. Її хотіли залишить. Кикоть прийшов і сказав: "Да вот, я буду этим буржуям петь!" А потім думали чому б не лишитися, навчитись чогось. Приїхати сюди в Київ, відкрити свою школу. Але тоді це були інші часи. Так я згадав Андрія Кикотя, бо про нього тоді ходили легенди, що іноземну мову, каже, я йду здавати. "Бачу – черга, де англійська, черга, де німецька. А там, де французька, черги нема. От я пішов і здав французьку мову". Ну а всі звертали увагу, звичайно, на голос, на вокал і т.д. Це було таке навіть з моїм батьком, який попрацював в хорі. А було одеситка Долгова, яка казала: "Сільвестр, вам треба в консерваторію". А він скромний був. Чоловік середнього зросту – 172 см. Каже: "Да не надо вам ничего сдавать! Вы придите, откройте просто рот и спойте им. И вас тут же зачислят студентом консерватории". І батько тоді згадав, коли пішов на пенсію. А мав зарплату 110 карбованців, отримав 50 карбованців 12 копійок. Я вже був в Києві, він приїхав до мене. Я його зустрів на вокзалі. Так їдемо ліфтом. Я питаю: "Як життя, тату?" На 10-й поверх ми їхали. Він каже: "Синок, жить стало лучше, жить стало смешней!" Розумієте? 110 – 50 карбованців 12 копійок. Мати не працювала. Це було дуже складно. Але!..

Тобто коли ви заходили і говорили італійською – це?..

Бонджорно!

Так.

- (говорить італійською, сміються) О, так! Я на "Кінотаврі"... Зараз там тільки російські фільми показують, а колись там були іноземні фільми. Я був головою журі. І коли я вже оголошував результат, рішення журі і все, і т.д., то я виходив і казав: "Бонджорно! Ла квенто діо діспозіто!" І перекладав на російську мову. Тоді Галкін ходив і казав: "Вот вам надо было вести весь вечер, всю программу". Я кажу: "Да всё я бы не потянул. А так я говорю "иностранные фильмы" как раз нормально".

В Росії вас мають за свого і в Польщі за свого актора.

Так. Мені це приємно, але з другого боку, я кажу, що я український актор, який знімається в російських фільмах. А в Польщі я кажу, що я український актор, який знімається в польських фільмах.

А чому так склалося, що і в Польщі ви свій, і в Росії ви свій?

Я не знаю. Це треба в них спитати. Я знаю, чого вони так до мене ставляться? Може я неконфліктний з ними.

Тобто не намагаєтесь бити в груди і кричати "Я – українець!"

Ну для чого? Це треба на знімальному майданчику. Навіть коли я знявся у Кшиштофа Зануссі "Серце на долонях", я там грав олігарха. І грав я польською мовою. Ну і це було дуже мені складно. І коли я приходив на знімальний майданчик і розмовляв польською мовою, Зануссі мені весь час казав: швидше, швидше говори. А я не можу швидше! Я включаю емоції і в мене заплітається тоді язик. І я ходив так тиждень. Потім підходжу до нього і кажу: "Він же олігарх. В нього мільярди. Чому він повинен говорити швидко? Там, де є мільярди, можна собі дозволити говорити і виважено, "с чувством, с толком, с расстановкой". І коли ми приїхали в 2008-му році в Рим, а фільм показували на Римському фестивалі міжнародному, я там отримав ґран-прі за кращу чоловічу роль – "Марк Аврелій", називається. Це було дуже приємно, тому що прийшла Джина Лолобріджида – їй було біля 90-та. Ми там фотографувалися, так вона так схопила за руку, щось сказала по-італійськи, типу "позіруємо", значить і схопила так міцно.

А режисура – не хотіли стати по той бік камери?

Нє-а! Я хотів колись зняти Славоміра Мрожека "Емігрант". Зібрав в майстерні тут на Прорізній акторів. Випили горілки, закусили і на тому все закінчилося. Я зрозумів, що це не моя професія. Як казав Михайло Олександрович Ульянов, "я не хочу поповнювати когорту бездарних театральних і кінорежисерів". Але він взявся за один фільм і більше він не знімав. Це мені сказав Ульянов, коли в нього був такий фільм "Самый последний день" про міліціонера дільничного. Я там грав убивцю Валєру, який вбив міліціонера. І коли зняв оцей фільм, де він грав головну роль, я кажу: "Михаил Александрович, будете продолжать?" Он говорит: "Нет, это моя первая и последняя картина. Я не хочу пополнять когорту бездарных кинорежиссёров".

А серед українських режисерів – молодих! – ви бачите когось, на кого ви можете покладати надії?

Я знімався у Балкашинова.

Він вже достатньо немолодий.

Немолодий. Але, знаєте, він цікавий. Оператор Лисак – дуже цікавий. Все-таки він був у Нікіти Міхалкова у нашого оператора, який зняв "Білий птах", як його... Це називається вже "склорез". Цей цікавий. І там звукорежисер дуже цікавий. "Вчера закончилась война" - то все звук записаний синхронно.

А хто з політиків вам подобається?

Ніхто.

Чому?

А я не цікавлюсь політикою. Мені здається, що то, що в нас відбувається, то якісь плітки на високому рівні. Плітки, тільки на елітному рівні.

Але ж ви були міністром.

Та коли це я був, боже! Це 12 років тому назад. Тоді ще й політиків не було. Тільки вони хотіли стати політиками тоді.

Тобто ви з того часу змінили свою точку зору?

Я не був політиком. Я був просто міністром, який дещо хотів зробити. Ну а "17 мгновений весны" я був тільки, 17 місяців. І що ти за 17 місяців зробиш? Нічого. Це ми влізли тоді в "Бієнале" Венеціанський, і то зі скандалами. Що ще?

А чому мудрий актор Ступка вирішив зіграти роль міністра?

Ну я такої ролі не грав. Це я порадився зі своїм шефом Данченком. Він каже: іди, іди, іди, буде свій чоловік в міністерстві, іди, іди. "Може до театру будуть добре відноситись". Я тоді зробив ремонт – і в Лесі Українки, і наш театр, і оперний. Потім нам закидали: що ви зробили зі своїм театром? Я кажу: ні, там три театри були – Лесі Українки, оперний театр... Ви розумієте, коли зробиш щось хороше, за це ще й відповідаєш. Ще люди незадоволені, що він став таким театром, яким був колись. Дійсно, 11 років тому назад там все було білими фарбами, всі балкони були замальовані білими фарбами. Щоб не було буржуазії. А там було, як кажуть, позолота. І я тоді сказав – зробіть. 2 мільйони гривень, тоді це вистачило. І 2 мільйони Лесі Українки, і 2 мільйони оперний театр. І вистачило, щоб його привести в якийсь божеський порядок.

А якби зараз запропонували кудись у владу піти, пішли б?

Ні. Для чого?

Ще щось пофарбувати.

Фарби вже немає. А може треба купити фарбу. Нє, для чого? Ще роль міністра можна було б зіграти. А більше, вище щось – це вже ніколи б не зіграв. Це в мене стояло питання – або лишитися там і грати роль, або вернутися, як кажуть, на круги своя. Я все-таки вирішив вернутись до самого себе. Те, що я більш-менш вмію робити, що я розумію. Там зовсім інакші ігри. Так що в мене немає такого талану.

Якби зараз були на сцені свого театру, який б невеличкий уривок з поеми чи п'єси ви б зачитали?

Ви знаєте, у нас є дуже гарна вистава "Легенда про Фауста". Я там граю Мефістофеля, який вже пройшов Крим і Рим, який продав душу Люциферу. А Люцифер сидів біля бога, був улюблений його учень господа бога. Але теж почав бастувати проти бога і господь бог його кинув у пекло. Люцифер. "Я сам лише сподвижник Люцифера і тільки те роблю, що він звелить. На все його повинен біти дозвіл". А потім я стаю старим Фаустом. І там є в кінці монолог, який звертається до людей. Виходить старий Фауст і починає говорити, що от 24 роки минуло, зараз має прийти Диявол мене забрати – по "Легенді про Фауста" 24 роки він ледарював. Ті 24 роки дуже швидко пролетіли, так як і 70 пролітають швидко, і як 100 пролітають швидко, і як 50. І каже, що "завжди тримайте перед своїми очима нашого господа бога. Моліться йому, гне зраджуйте йому, як це зробив я, окаянна людина". Це говорить старий Фауст. "Я відмовився від небесного воїнства, де господь бог не хоче злого ні одній людині на землі". В такий страшний час іде цей монолог. Мені він дуже-дуже... До мене підходили і питалися, чи я не боюся читати цього монологу, бо там є такі слова: "Коли знайдете моє бездиханне тіло, віддайте його землі, бо я відходжу від вас і я чесний християнин, і я поганий християнин. Тому, що як чесний я зробив те-то і те-то доброго, а це я зробив погано". От. "І я вам кажу на добраніч. Прийдете додому, нічого не бійтеся. Навіть почуєте гуркіт, шум, блискавки чи громи будуть гриміти – нічого не бійтеся. І лягайте спати. І хай сам присняться дуже гарні сни, тому що ніч моя буде дуже складна, тяжка і неприємна". От такий монолог, який мені страшенно подобається. Старого Фауста. 24 роки він панував, хотів найкращих жінок, побачити Олександра Македонського. Є такі легенди про нього. І ви знаєте, виставу поставив Приходько, а він учень Петра Наумовича Фоменка. І там він їздить до Москви і грає там в їхньому прекрасному театрі. Дуже цікава ця вистава, дуже цікава. Остап грає молодого Фауста – так якось режисер це все скомпонував. І воно такий смисл має дуже хороший. А останній монолог-прощення – це мені подобається. І невідомо, хто це робить, – чи це робить старий Фауст, чи це робить Ступка. І глядач ходив і казав: "Іди, там Ступка просить пробачення". Але це такий психологічний, просто в лоб. Воно дуже складно зробити його, а воно йде так в лоб.

Дякую за розмову, Богдане Сільвестровичу!

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 12 липня, 2011, 12:50 4691 17
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 17
Вибір редакції