Історія з грифом "Секретно": Дмитро Вітовський, син Дмитра Погляди 9 грудня, 15:01
ТСН.ua продовжує цикл "Історія з грифом "Секретно": лікарі врятували життя Дмитра лише для того, щоб віддати КДБ на тортури і допити.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

1 листопада 1918 українські вояки зайняли Львів. Того ж дня було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Такі рішучі дії стали несподіваними не тільки для поляків, які готувалися зайняти столицю Галичини, але й для багатьох українських політиків, котрі воліли продовжити переговори з австро-угорською владою про передачу їм керівництва краєм. Керівником революції, що увійшла в історію під назвою Листопадовий зрив, був 31-літній сотник Дмитро Вітовський.

Рішучість, активність, вміння взяти на себе відповідальність у критичні моменти чітко вирізняли молодого військовика на фоні політиків того часу. Після створення ЗУНР він став командиром її збройних сил та державними секретарем (міністром) військових справ. В цю бурхливу добу українці в його особі могли отримати якщо не Наполеона то, принаймні, Юзефа Пілсудського, політика і військового, здатного довести українську революцію до переможного завершення.

Проте доля розпорядилася по-іншому - 4 серпня 1919 року Дмитро Вітовський загинув в авіакатастрофі. Надії, які пов’язували із ним, розвіялись, залишилась лише пам’ять про творця Листопадового чину... та син, що народився за місяць до його смерті 7 липня 1919. Хлопчика на честь батька та діда теж охрестили Дмитром. Доля його виявилася не менш драматичною за батькову, часом химерно переплітаючись з нею.

Попри те, що Дмитро не міг пам’ятати батька, схоже він багато у чому намагався його наслідувати. Виріс активним українським патріотом, хоч дитинство у сім’ї з вітчимом-поляком минуло у Вільнюсі, навчався на військового льотчика, врешті став одним із командирів УПА, загинув як борець за незалежність свого народу. Жити йому судилося ще менше як батькові - 28 років. Його коротке, але яскраве життя вмістилося під обкладинкою архівно-кримінальної справи №67449.

До українського національного руху Дмитро активно долучився в 1938 році, відразу після свого переїзду із Вільнюса до Львова. Тут він навчався на географічному факультеті Львівського університету. Серед студентів було багато членів ОУН і одним із них став Дмитро. Весною 1939 року він вже організаційний референт рідного географічного факультету і керує осередком з 36 осіб. Така кількість членів підпільної організації тільки на одному факультеті одного з львівських вишів свідчила про готовність української молоді до рішучих дій задля відстоювання своїх національних прав.

З приходом восени 1939 року на західноукраїнські землі радянської влади почалися масові арешти активістів українських організації, особливо членів ОУН. Дмитро Вітовський уникнув тоді арешту, бо в лютому 1940 року був мобілізований до Червоної армії. В час найбільшого розгортання репресій у Львові він перебував далеко - у місті Енгельс, де навчався в першому авіаційному училищі. В березні 1941 молодший лейтенант Вітовський був відправлений для несення служби у 273 спеціальну ескадрилью. Влітку, напередодні німецького нападу, Дмитро отримує відпустку і приїжджає у Львів. Тут він відновлює зв’язок із оунівським підпіллям і більше не повертається до Червоної армії.

Бурхливі 1941-1943 не зачепили Вітовського. Протягом цього часу він перебуває поза епіцентром подій, працюючи лісничим в митрополичих угіддях. Тим часом наростає протистояння між ОУН та німецькою окупаційною адміністрацією. З вересня 1941 почалися масові арешти українських підпільників, багатьох з них відправлено в німецькі концтабори. В інструкціях служби безпеки Третього рейху з листопада 1941 року бандерівці трактуються як небезпечні злочинці, які готують антинімецьке повстання, тому підлягають негайному арешту або знищенню.

Наприкінці 1942 року антинімецький спротив на Волині і Поліссі виливається в створення повстанських загонів, що згодом об'єднуються під назвою УПА. З літа 1943 аналогічні процеси починаються на теренах Галичини. Тут у лісах творяться відділи Української народної самооборони, яка згодом переформатовується в групу УПА-Захід. Саме тоді до підпільників приєднується Дмитро Вітовський, який теж опинився під загрозою німецького арешту. Тоді влітку 1943 він востаннє бачиться зі своєю родиною - дружиною, мамою та сестрою.

Повстанські відділи потребували командирів із військовою підготовкою, тому командування УПА створює старшинські (офіцерські) школи, які мали забезпечити армію керівними кадрами. Дмитро Вітовський, який мав радянську військову підготовку, активно включається у роботу однієї з таких шкіл – в Карпатах в околицях гори Магура.

"Військовий вишкіл - розповідав він, - готував сотенних, курінних та інших командирів для УПА. Всього на вишколі було 218 осіб. Перший вишкіл було випущено в липні 1944, коли було випущено 196 осіб, інші вишкіл через відставання не завершили". Серед предметів, які викладалися курсантам - зброєзнавство, теренознавство, строєвий та ідеологічний вишкіл, тактика.

Важливим для новоствореної армії було утримання дисципліни, дотримання вояками наказів командування, застереження можливих зловживань щодо мирного населення. Особливо актуальним це стало із приходом радянської влади, яка не лише посилила збройні акції проти повстанців, але намагалася тиснути на них психологічно, оголошуючи амністію та "прощення тим, хто зголоситься добровільно".

В листопаді 1944 року в УПА створюється Військово-польова жандармерія, яка отримує повноваження жорстоко присікати будь які спроби порушення дисципліни у відділах. Дмитра Вітовського призначають комендантом ВПЖ на Станіславівську (тепер Івано-Франківську) область. Саме він був автором дисциплінарного статуту повстанської армії, яким передбачалися наступні ступені покарання: попередження, переведення винного в інший відділ, арешт та суд. За особливо тяжкі порушення карали розстрілом.

У травні 1945 року коли функції ВПЖ було передано Службі безпеки ОУН, Дмитра Вітовського призначають командиром Тактичного відтинка "Магура". Він здійснює командування дев'ятьма сотнями (разом майже 1200 вояків) на теренах тодішньої Дрогобицької області. Головним завданням повстанців було завадити укріпленню радянської влади, головним супротивником стали війська НКВС.

"Ціль наша і завдання, – стверджував Вітовський під час судового процесу, – безжальна боротьба з органами безпеки СРСР, в звинувачувальному висновку неправильно вказано, що ми боролися проти Червоної армії".

Ці неправильні звинувачення згодом ще довго використовуватимуть проти всієї УПА. Влітку-восени 1945 Дмитро Вітовський - командир Першого словацького рейду, завданням якого було провести пропагандистську роботу на теренах Словаччини та налагодити співпрацю із місцевим антикомуністичним підпіллям.

Взимку 1946 повстанські відділи отримали наказ перешкоджати проведенню радянською владою виборів, запланованих на лютий того року. Аби провести "найдемократичніші вибори" Кремль зосередив на Західній Україні величезну кількість військ. У так званій "Великій блокаді", що тривала першу половину 1946 року, за підрахунками підпілля, участь брало більше як півмільйона радянських військ, практично у кожному населеному пункті було зосереджено військовий гарнізон чисельністю від 25 до 100 солдатів. В результаті УПА зазнала великих втрат вбитими чи полоненими. Ця операція стала доленосною і для Дмитра Вітовського.

26 березня 1946 року під час повернення до місця своє зимівлі в лісі, неподалік від села Кам’янка Сколівського району на Львівщині, Вітовський із групою своїх охоронців потрапив у засідку. Повстанці пробилися з оточення і намагалися відірватися від чекістів. Через два дні вони знову натрапили на ворога. У завзятому бою вісім повстанців загинули, їх командир, потрапивши у безвихідне становище, вистрелив собі у скроню.

Важко пораненого, але ще живого Дмитра Вітовського чекісти вирішили забрати із собою, так як у захопленій з ним торбі виявили документи, які свідчили, що їм до рук потрапив командир високого рангу. Протягом кількох місяців тривало лікування Дмитра у Станіславівській тюремній лікарні. Він потрібен був чекістам для отримання інформації, тож лікарі завзято боролися за його життя. Довгий час не вірили, що він виживе, тому навіть не оформляли сам факт арешту, очікуючи кожного дня можливої смерті затриманого. Та лікарі врятували життя Дмитра, лише для того, щоб відати на тортури і допити.

За вказівкою міністра внутрішніх справ УРСР Тимофія Строкача ледве живого Дмитра Вітовського відправили у Львів, де 25 червня почалося слідство. В липні його знову повернули до Станіславова, а в серпні відправили до Києва, де він перебував до завершення слідства в грудні 1946 року. Слідчі ретельно записували вибиту у важкопораненого інформацію, яка була необхідна їм для фізичної ліквідації повстанського руху, надавали їй необхідної форми каяття, що давало можливість використовувати її згодом для ідеологічної боротьби з УПА.

Врешті, 16 грудня після піврічних допитів слідство припинили. 25 грудня було сформульовано звинувачувальний висновок і його справу, як колишнього радянського військовослужбовця, відправили до розгляду Воєнного трибуналу Київського гарнізону.

4 лютого 1947 трибунал виніс свій вирок - позбавити Дмитра Вітовського військового звання молодшого лейтенанта та присудити вищу міру покарання - розстріл. У висновку Воєнної колегії Верховного суду СРСР підтверджено цей вирок, так як "доведена провина засудженого Вітовського у зраді батьківщині, яка виявилася в тому, що будучи офіцером радянської армії, він в 1941 році вступив в антирадянську організацію ОУН і будучи активним членом цієї організації займав командні посади в УПА і проводив активну боротьбу проти радянської влади".

В листі від 8 квітня 1947 року Голові Воєнної колегії наказується негайно виконати вирок, а також дається вказівка "щодо встановлення місця перебування повнолітніх членів сім’ї зрадника батьківщини і їх репресування".

Чи були репресовані родичі Дмитра, який не мав з ними контакту від часу свого переходу в підпілля в 1943, у справі не зазначається. Як немає тут і документа, який би точно вказував, коли саме було виконано смертний вирок.

Натомість надзвичайно цікавими і показовими є два останні аркуші справи. Це – висновок по архівно-кримінальній справі на Дмитра Вітовського з приводу його можливої реабілітації. Півтори сторінки документа – розлогі цитати із слідчих матеріалів радянських органів безпеки, які підсумовано: "Є всі підстави вважати, що Вітовський реабілітації не підлягає, оскільки він був активним членом організації, яка ставила собі за мету вести збройний опір органам Радянської влади на шкоду військовій моці СРСР, державній незалежності або недоторканості його території".

Документ, написаний чиновником незалежної української держави в 1997 (!) році, практично один в один співпадає із написаним радянськими прокурорами 50 років тому. Боротьба за незалежність України, яка водночас була антирадянською боротьбою, в незалежній Україні залишається злочином.

Злий жарт історії: висновок писався в обласному управлінні СБУ у Львівські області, офіс якого знаходиться на вулиці Дмитра Вітовського, батька нереабілітованого, який теж боровся за незалежність України.

___________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": Останні дні імперії: гаряче літо 1991-го очима КГБ

Українці отримали чіткий термін для розгортання власних сил, аби завадити появі "оновленого" СРСР: 20 серпня 1991 року.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
Вибір редакції