Історія з грифом "Секретно": ГУЛАГ. Кінець імперії терору

Володимир В’ятрович
Кенгірське повстання, як і попередні, було придушено. Але це означало не кінець руху опору, а кінець ГУЛАГу – він уже ніколи не оговтається від завданих ударів і почне швидко валитися.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

И черный флаг с кровавой полосой

Укажет путь нам в праведной борьбе!

Гімн Норильського повстання

ГУЛАГ був невід’ємним елементом тоталітарного режиму, створеного Сталіним. Тому смерть "вождя народів" у березні 1953 року струсонула як радянську імперію, так і її потворну модель - імперію терору ГУЛАГ. 27 березня 1953 року газета "Правда", яка постійно інформувала жителів СРСР про боротьбу з ворогами народу, помістила несподіване оголошення про амністію. За кілька тижнів на волю вийшло більше мільйона в’язнів, переважно засуджених за дрібні проступки, господарські зловживання чи крадіжки. Таким чином радянське керівництво намагалося зняти напругу в суспільстві, яку важко було не відчути після смерті Сталіна.

Політзеків амністія не зачепила, тому влада, замість того щоби отримати спокій, викликала бунт та повстання. Цього разу найбільші за історію існування табірної системи СРСР. Табірне керівництво, відчуваючи наростання незадоволення серед в’язнів, вирішило посилити репресії. Навесні 1953 року почастішали випадки жорстокого побиття політзеків і навіть розстрілів охоронцями. Таким чином не просто сіяли страх, але й брутально ліквідовували потенційних організаторів бунтів. Крім того, адміністрація спробувала використати давній "заспокійливий засіб" проти політичних - кримінальних в’язнів.

Ілюстрації_1
Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання
21 травня 1953 року за вказівкою начальника генерала Семенова в друге табірне відділення Горлагу переведено озброєних ножами бандитів. Вже незабаром у таборі сталася кривава різанина з їхньою участю. Інші в’язні відповіли організованим протестом - не виходили на роботу, допоки присланих убивць не ізолювали. Але й після цього протистояння не припинилося. Через кілька днів, 25-26 травня, охорона двічі стріляла по ув’язнених - були кілька вбитих та поранених. Власне, ці розстріли, які були чи то виявом нервовості охоронців, котрі відчували наростання протесту, чи то спробою йому запобігти, стали безпосереднім поштовхом до повстання, яке увійшло в історію під назвою Норильського.

Поступово страйки охоплюють один за одним табірні відділення, тут створюються комітети, що перебирають на себе керівництво подальшим протестом. Через тиждень, 5 червня, у повстанні беруть участь вже 6 табірних відділень і понад 16 тисяч в’язнів. Гаслом бунтівників стало бандерівське "Воля або смерть", а прапором - чорне полотнище з червоною смугою. Та це й не дивно, адже серед керівників повстання були колишні члени ОУН.

Один із них, Степан Семенюк, згодом писав: "Ми пам’ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин".

Адміністрація намагалася придушити протест у зародку, проте її успіхи були незначними. Ще в перший тиждень у 2-й табірній зоні заарештовано близько 50 організаторів протесту. Проте цей успіх адміністрації навчив повсталих, які тепер організували охорону, почали виробляти холодну зброю і були готові до активного спротиву. 30 травня в’язні 5-ї зони відбили штурм озброєної охорони.

Крім холодної зброї, повсталі почали використовувати зброю інформаційну. У таборі обладнали типографію, яка виготовляла листівки із закликом до вояків не брати участі в придушенні повстання та інформувала місцеве населення про боротьбу. Для поширення листівок використовувалися... повітряні змії. Ось як описує це один із керівників повстання Євген Грицяк: "Листівки розкидалися по місту в дуже оригінальний спосіб. Для цього було виготовлено сім паперових зміїв, які, підіймаючись угору, несли з собою до 300 листівок кожний. Листівки підв’язувалися під змія скрученими в трубку і перев’язаними ниткою. З-під нитки звисав запалений ватяний гніт. Коли змій підіймався на свою висоту, ґніт догоряв і перепалював нитку; тоді листівки розсипалися в усі боки. А далі вітер розносив їх по всьому місту і навіть далеко поза його межі".

Повстанці висували як конкретні вимоги щодо умов праці та побуту в’язнів, перегляду справ і покарання охоронців, винних у надуживанні владою, так і загальні – припинення політики репресій. Радянська влада, зрозумівши, що не в силах зупинити розростання протесту, вирішила піти назустріч в’язням. 5 червня 1953 року в Норильськ із Москви прилетіла комісія МГБ СРСР під керівництвом полковника М. Кузнєцова. "Ми успішно скористалися з нагоди, - згадує Євген Грицяк, - вперше перед московською комісією поставили ряд ультимативних вимог. Ми не просили Москву змилуватися над нами, не благали, а вимагали, і не тільки стосовно себе. Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти цієї системи усіма доступними методами".

Ілюстрації
Політв’язні Норильска, сидить перший справа Степан Семенюк, один із керівників повстання
Проте влада була готова лише на поступки щодо умов ув’язнення. Тому почалася поступова ліквідація повстання - з допомогою зброї та водометів, один по одному захоплювалися табірні відділення, заарештовувалися керівники бунтівників. Таким чином, на початок серпня вдалося придушити опір в 1-му, 2-му, 4-му, 5-му та 6-му таборах. Натомість тривав протест у 3-му, більшість в’язнів якого становили українські та прибалтійські націоналісти.

4 серпня 1953 року розпочався штурм цього табору, останнього оплоту Норильського повстання. В операції взяли участь солдати, цивільні комуністи та комсомольці Норильська, спеціально мобілізовані для придушення бунту. За різними підрахунками, під час боїв загинуло від 50 до 150 в’язнів. Радянській владі після понад двох місяців нарешті вдалося зірвати червоно-чорний прапор повстання, який майорів над табором.

Але це був лише початок. Ще під час подій у Норильську спалахнуло інше повстання - у Воркуті, яке тривало з 19 липня до 1 серпня 1953 року. Очевидно, навчені гірким досвідом Норильська, чекісти цього разу діяли швидко - вже в перший день повідомили міністра внутрішніх справ СРСР Сергія Круглова. Через п’ять днів з’явилося рішення за його підписом, яким задовольнялися деякі вимоги повсталих - 9-годинний робочий день, дозвіл писати листи рідним раз на місяць, можливість побачень із ними. Таким чином влада намагалася зупинити розростання протесту, поки він не набрав ширших форм.

Проте керівники спротиву наполягали на продовженні боротьби. "Авторитети бандерівського угрупування, - доповідали керівництву табору агенти, - ведуть розмови, в яких ідеться, що вони добилися мало і потрібно активніше добиватися скорочення термінів або звільнення, які треба вимагати шляхом масової відмови від роботи". На десятий день, попри поступки, які гарантувало радянське керівництво, на роботу не вийшло більше 12 тисяч в’язнів. Тому 31 липня та 1 серпня почався штурм непокірних таборів, у результаті якого, за документом МВС, загинули 53 в’язні і 138 дістали поранення. Майже половину серед загиблих, згідно з цим же документом, становили молоді чоловіки віком від 20 до 30 років.

Ілюстрації
Герш Келлер, один із керівників Кенгріського повстання
Після придушення небезпечних повстань весни - літа 1953 року сотні в’язнів були заарештовані як організатори, тисячі переміщені в інші табори. Проте "бацилу бунту" вбити не вдалося, і тиша, яка протягом кількох місяців панувала в ГУЛАГу, була оманливою. Для утримання спокою в березні 1954 року ЦК КПРС прийняв рішення "Про покращення роботи виправно-трудових таборів ГУЛАГу з перевиховання в’язнів". Воно, зокрема, закріплювало ряд поступок ув'язненим, на які влада змушена була піти після Норильського та Воркутинського повстань. Проте це не спинило небезпечного для влади бродіння в таборах.

Наростання напруги відчувалося, зокрема, в таборах Степлагу, близько 50% якого становили українські націоналісти і понад 20% - прибалтійські. Для боротьби з ними використовувався звичний набір засобів - залякування, "випадкові" розстріли і, нарешті, знову привезення в табір кримінальних злочинців. "Перед першотравневими святами (1954 року), - пише про це Солженіцин, - господарі привезли 650 злодіїв, частково побутовиків (в тому числі багато малолітніх). "Прибуває здоровий контингент!" - злорадно попереджали вони П’ятдесят Восьму (тобто засуджених за політичними статтями. - Авт.). - Тепер не поворушитесь. А до привезених злодіїв казали: "Ви в нас наведете порядок!". На подив адміністрації, кримінальні не лише не стали "наводити порядку" з політичними, але й приєдналися до них під час повстання.

А почалося воно з того, що 15 травня 1954 року охоронець Калімудін випустив автоматну чергу у колону ув’язнених, вбивши 18 осіб та ще 33 поранивши. Крім того, було побито близько 40 в’язнів, деяких безпідставно кинуто в ізолятор. Увечері 16 травня група на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком напала на ізолятор, розгромила його і звільнила ув’язнених. Так розпочалося Кенгірське повстання, яке тривало 42 дні. Його перебіг досить схожий на інші - відмова виходити на роботу, поступове розширення ареалу, спроби адміністрації заспокоїти повстанців частковими поступками (зокрема, було оголошено про засудження на чотири роки тюрми охоронця Калімудіна). Як і в інших повстаннях, в Кенгірі створено підпільний керівний центр, який контролювали українські націоналісти. Вже через кілька днів після початку бунту міністр внутрішніх справ СРСР Круглов доповідав керівництву, що "масовою непокорою керують засуджені оунівці". Серед керівників спротиву - досвідчений підпільник та організатор політв’язнів Михайло Сорока, а також Герш Келлер, єврей за національністю, заарештований 1944 року за участь в українському підпіллі.

Ілюстрації
Михайло Сорока, один із керівників Кенгірського повстання
Наприкінці червня стало зрозуміло, що задовольнити в’язнів частковими поступками не вдасться. Тому радянське керівництво вирішило піти на штурм повсталих таборів. Очевидно, повстанці очікували на таке завершення і готувалися до нього. Згідно з документами слідства, в таборі знайдено 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка "фінки", 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 одиниць інших видів гостро ріжучих і металевих предметів. Проти цього "арсеналу" радянська влада виставила 1600 озброєних солдатів, три пожежні машини з водометами та... 5 танків Т-34.

26 травня о четвертій ранку комісія МВС востаннє запропонувала повсталим здатися. Після цього розпочався кривавий штурм. "Побачивши танки, в’язні жіночого табору, - згадує колишній в’язень Варконі, - щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат узялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкості й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного". Під час цієї операції, на думку дослідниці Лесі Бондарук, вбито та поранено близько семисот осіб.

Таким чином Кенгірське повстання, як і попередні, було придушено. Але це означало не кінець руху опору, а кінець ГУЛАГу – він уже ніколи не оговтається від завданих ударів і почне швидко валитися. Після повстань у 1953-1954 роках ліквідовано особливі табори для політв’язнів, у 1955 році започатковано загальну реформу місць утримання, до 1957 року ліквідовано велику кількість таборів, нарешті в 1960 році ліквідовано сам ГУЛАГ.

За тридцять років діяльності через нього пройшло майже 30 мільйонів в’язнів. Табори для політичних в’язнів існували і після 1960 року, через них перейшли тисячі людей, останні з яких вийшли на волю аж у 1989-му. Проте табірна система СРСР вже ніколи не повернула собі сили, яку мала за часів існування ГУЛАГу.

Зрощення цієї табірної імперії з цілою імперією СРСР було настільки міцним, що повстання 1953-1954 років позначилися не тільки на долі в’язнів, але й на житті всіх мешканців країни. Радянське керівництво в 1956 році на ХХ з’їзді КПРС змушене було засудити злочини доби сталінізму, взяти курс на лібералізацію суспільних відносин. Настала відлига, плодами якої в Україні стали "шістдесятники", дисиденти, самвидав, а отже, новий етап боротьби.

P.S. Попри важливість історії табірних повстань, вона досі є маловідомою. Щойно в 2008 році з’явився документальний фільм Михайла Ткачука "Загадка Норильського повстання" (до речі, відзначений Шевченківською премією). У 2009 році інформація про ці повстання внесена до шкільної програми з історії (звідки вона була вилучена наступного року міністром Дмитром Табачником), а у 2011 році історик Леся Бондарук захистила кандидатську дисертацію на тему "Український рух опору в радянських таборах у 1940-1950-х роках". Тож правда про українських героїв, які поставили крапку в існуванні ГУЛАГу, дуже повільно повертається до нас.

________________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": ГУЛАГ. Перші тріщини

В 1952 році встановлено рекорд кількості ув’язнених в СРСР – понад 2 мільйони 800 тисяч. Табори поповнювали учасниками збройних антирадянських рухів. Колишні повстанці стали причиною того, що імперія ГУЛАГ дала тріщину.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
  • Veles Veles 1 липня, 12:12 Згоден 11 Не згоден 0 Гордімося своїми попередниками! А Володимиру В'ятровичу низький уклін за величезну роботу з повернення нашої історії та нашої історичної пам'яті. Чи варто дивуватися патологічній ненависті більшості діячів сучасної російської імперії та їх підспівувачів з України до борців за майбутнє України та їхніх нащадків? Це просто представники різних цивілізацій. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції