Історія з грифом "Секретно": Колишні вороги. Грубешівська операція 1946 року

Історія з грифом "Секретно": Колишні вороги. Грубешівська операція 1946 року

Володимир В’ятрович

Навесні 1946 року у Польщі діяли український та польський підпільні рухи. За собою вони мали роки протистояння, жертвами якого стали тисячі українців та поляків. А перед собою спільного ворога – комуністичний тоталітарний режим.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

"В цій боротьбі за волю і незалежність особливу роль можуть і повинні відіграти поляки та українці. Не тільки тому, що живемо поруч і що є кровно спорідненні, а також тому, що взаємно допустили проливу крові наших народів, з чого користали тільки інші". Мар’ян Големб’йовський, керівник Замойського інспекторату АК-ВіН, учасник антиукраїнських акцій весною 1944 року на Холмщині, ініціатор та організатор переговорів з УПА в 1945-1946.

"28 травня 2011 року у місті Грубешів, на сході Польщі, відкрито пам’ятник воякам Української Повстанської Армії та відділів польського підпілля "Воля і Незалежність". Урочистість за участю президентів України та Польщі присвячена 65-тій річниці спільної атаки українських та польських партизан на м.Грубешів в ніч з 27 на 28 травня 1946 року. "Пам’ять про боротьбу наших предків, – зазначається в спільному комюніке двох президентів, – які попри суперечності зуміли об’єднати свої зусилля для протистояння комуністичному тоталітарному режимові, слугує дороговказом для нас у сьогоденні. Відкритий нині монумент – не лише данина пам’яті героїв, які спільно проливали кров за нашу свободу, але й зобов’язання перед майбутніми поколіннями берегти цю свободу і не забувати, що вона стала можливою завдяки активній співпраці наших народів".

Не намагайтеся шукати вищенаведеної інформації в новинах двотижневої давності. Вона вигадана, але вигадана лише частково. Жодного спільного відзначення не відбулося, як і не відкрито пам’ятника воякам УПА та ВіН.

Але не вигаданим є той факт, що 65 років тому українські та польські партизани провели успішну спільну акцію на місто Грубешів - твердиню комуністичного режиму в цьому регіоні. Цей ювілей залишився непомітним не лише для влади обох країн, але й для медіа - жодної інформації не знайдете ані в польських ЗМІ (загалом дуже чуйних до тем польсько-українських відносин у минулому), ані, тим паче, в українських.

Наразі українці та поляки навчилася відзначати лише трагічні сторінки нашого минулого, достойно згадувати лише річниці взаємних убивств. За участю президентів обох країн відкрито меморіал у селі Павлівка в 2003 (з нагоди 60-тої річниці антипольських акцій на Волині), в 2005 - пам’ятник у Павлокомі (знову-таки з нагоди 60-тої річниці вбивств, але тепер уже українців польськими підпільниками), в 2009 - в Гуті Пеняцькій (з нагоди 65-річниці знищення поляків цього села). Тоді ж готувалися до відкриття пам’ятника за участю президентів у знищеному Армією крайовою українському селі Сагринь, яке проте не відбулося. А нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація про можливе відкриття пам’ятника загиблим полякам у селі Острівки на Волині. Ось такий вбивчий пінг-понг пам’яті.

Може, так і повинно бути – ми не маємо забувати жертв страшної війни між нашими народами і дотримуватися певної симетрії у їх офіційному вшануванні. Але українці і поляки не повинні зосереджуватися лише на цих трагічних сторінках нашого минулого. Інакше в молодого покоління буде сформовано уявлення про те, що українці та поляки лише вбивали один одного, що не було тривалих періодів творчого співіснування двох націй, що у наших літописах не записано спільні героїчні вчинки.

Аби цього не сталося, ми повинні пам’ятати, що гасла українських та польських борців за волю "Свобода народам! Свобода людині!" та "За нашу і вашу свободу!" дуже схожі, що співпраця між ними була можлива не лише під час оксамитових революцій, але й в роки кривавої війни. Тому важливо пам’ятати про Грубешів.

Навесні 1946 року на Закерзонні (територія теперішньої південно-східної Польщі) продовжували діяти український (УПА) та польський (АК, а згодом її продовжувач ВіН) підпільні рухи. За собою вони мали кілька років завзятого протистояння, жертвами якого стали тисячі українців та поляків. А перед собою спільного ворога – комуністичний тоталітарний режим.

Звільнену від нацистів у 1944 Україну втихомирювали війська НКВД. Розстріли, ув’язнення, масові депортації - звичний інструментарій "радянізації", знайомий українцями ще з 1920-тих. Схоже відбувалося і на польських теренах, де до влади прийшов комуністичний уряд, опертий на розбудовані за допомоги Москви армію і сили безпеки. Крім відносно польських формацій, таких як Войско Польське (ВП - польське військо) чи Ужонд бєспєчєнства публічнего (УБП - управління громадської безпеки) тут напряму діяло НКВД, як через розміщені гарнізони, так і через так званих "радників", які здійснювали контроль над новою владою Польщі.

Переговори між представниками польського та українського підпільних рухів, 21 травня 1945 року с. Руда Ружанецька.
Наявність спільного ворога змусила українських та польських підпільників забути минулу ворожнечу, відкласти питання, які могли їх розділяти в майбутньому, і почати переговори. Весною 1945 року перемовини увінчалися успіхом - досягнуто перемир’я, припинено боротьбу та взаємне винищення. Але підпільники на цьому не зупинилися, а продовжували періодично зустрічатися, обмінюватися взаємокорисною інформацією. Врешті визріла ідея започаткувати спільну боротьбу. На ідейному та політичному рівні проблем із цим не було, але одна справа говорити про співпрацю, інша – йти в бій і довірити життя тому, в кого ще вчора стріляв.

6 квітня 1946 року ідею збройної співпраці вперше втілено в життя - тоді підпільники провели успішну акцію на станції Вербковичі. Незабаром виникла ідея провести масштабнішу наступальну операцію на містечко Грубешів. Вона мала як конкретні практичні завдання - залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні - маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешова належала полякам, її ретельно обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА та ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу — ніч з 27 на 28 травня.

Грубешів - типове для цього регіону провінційне містечко, більшість будинків дерев’яні, лише кілька в центрі муровані. Місто було перетворено на важливий центр нової влади: тут містилися повітові управління безпеки, міліції, комуністичної партії, розташовано гарнізон НКВД (близько 220 солдатів) та штаб-квартиру переселенчої комісії, яка організовувала виселення українців в УРСР. Недалеко за містом стояли вояки 5-го піхотного полку ВП та 32 відтинка військ прикордонної сторожі. Тож ворожі сили були досить поважні, хоч польські підпільники обіцяли, що вояки ВП та прикордонники не візьмуть участі в бою.

26 травня вранці в лісі неподалік Грубешова почали сходитися партизани. З українського боку вояки сотень "Давида", "Яра", "Чавса" та боївки Служби безпеки, з польського - відділи ВіН "Млота", "Слєпого", "Віктора", "Геля".

План наступу на Грубешів
"Між стрільцями нашими і ВіН, – читаємо в звіті про зустріч, – почалася розмова, пізнавали себе, оповідали про минулі стрічі - коли ми ще були ворогами". Очевидно, пізнавали колишніх ворогів не тільки прості вояки, але й їхні командири.

Серед них, до прикладу, був Станіслав Ксьонжек-"Вирва", на той момент комендант Замойського інспекторату ВіН, а два роки перед тим – один із командирів АК, які проводили так звану "грубешівську революцію". Тоді в березні 1944 за наказом командування польського підпілля протягом кількох тижнів було знищено 36 українських сіл.

"Ціль наша була спалити та знищити все по Буг і Солокію, – згадував Станіслав Ксьонжек, – щоби не було знаку й сліду, бо як сказав наш один офіцер на відправі "або перестати боротьбу, або змобілізувати більше війська і вдарити, бо зуб за зуб, хата за хату, село за село принесе тільки більші втрати для поляків".

Серед українських командирів, очевидно, були учасники антипольських акцій. Але – попереду спільний бій, тому в звіті про зустріч командирів написано: "Привітання відбулося в приязній атмосфері, взаємно частували себе тютюном".

Згідно розробленого плану 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївка СБ - переселенчу комісію, вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії. Особливістю цього бою було використання українськими повстанцями так званих "торпед" – трофейних німецьких 150 мм турбореактивних снарядів. Торпедник для цих снарядів винайшов чотовий УПА, уродженець Полтавщини, Гриць Руденко, для запуску використовувався електричний струм, або... підпалена солома. Про точність наведення снарядів говорити не доводилося, їх використання мало за мету не стільки завдати фізичної шкоди ворогові, як залякати. Учасники бою згадували: "торпеди" летіли з пронизливим ревом літака, залишаючи за собою вогняний слід, як у комети.

Власне з артобстрілу міста й почалася атака повстанців, засвідчивши серйозність їх намірів. "Першу торпеду, – згадував "артилерист" УПА, – пустив я в кошари (казарми) НКВД. Торпеда попала в середину. Перед випущенням торпеди в будинку було світло, та видно було, що всередині кімнати робиться. Отже, я бачив, як двоє большевиків милось, а пізніше убирались. По вибуху торпеди я не бачив вже жодного світла, ані людей в кімнатах".

Бій у місті тривав півтори години, за цей час розбито будинки НКВД, УБП, пошти, захоплено комендатуру міліції, знищено автомобілі та документацію, звільнено з полону 25 в’язнів. Невдачею закінчився штурм переселенчої комісії - її чиновники виявилися дуже добре озброєними і зуміли відбити атаку повстанців. Вояки ВП, як і обіцяли польські підпільники, не взяли участі в бою у місті.

Цікаво, що серед тих, хто під впливом підпільної пропаганди відмовилися виступити проти своїх земляків, був поручник Войцех Ярузельський, майбутній комуністичний диктатор Польщі. Майбутній зрадник був і з українського боку - групу СБ очолював Леон Лапінський, на той момент референт СБ Холмської округи, а згодом, після захоплення в полон, - керівник легендованої мережі ОУН в Польщі.

Об’єктивно оцінити кількісні втрати у бою важко - як звично, кожна сторона подає дуже відмінні цифри. Згідно повстанських звітів НКВД та польські комуністичні сили втратили близько 100 вояків вбитими, натомість комуністи офіційно повідомили про загибель 9 вояків НКВД, 5 польських прикордонників, 2 функціонерів комуністичної партії та 2 службовців УБП. З боку повстанців - двоє українців загинули в місті, троє при відступі з нього і ще троє, в тому числі український командир операції Євген Штендера, були поранені.

Значно більшими були політичні втрати комуністів - успішна атака на певний час практично паралізувала їх репресивну активність. Інформація про успішну українсько-польську акцію позбавила владу можливості спекулювати на протистоянні між обома народами. "Факт замирення між польським та українським підпіллям, – писали в українській підпільній пресі, – хоча він ще дуже хиткий і не прибрав уже розмірів ширшої співпраці, затривожив, як треба було сподіватись, найбільше большевицьких окупантів. Вони вдарили в усіх польсько-большевицьких газетах на алярм та намагаються розбити це порозуміння шалено шовіністичною протиукраїнською пропагандою".

Ці факти, хоч давно вже стали історією, досі лякають адептів принципу розділяй та владарюй, тому замовчуються ними. Ми ж не маємо права мовчати. Адже, якщо наші попередники, які стріляли один в одного, зуміли переступити через своє важке минуле заради майбутнього, зуміли стати колишніми ворогами, ми тим паче зобов’язані зробити це.

_________________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": Слідство ведуть... м’ясники

Справи здебільшого не містять жодної інформації про процедуру отримання зізнань. Без цього важко зрозуміти, як і чому письменники та режисери визнавали себе терористами, а радянські маршали та генерали - іноземними шпигунами.

Повʼязані теми:

Наступна публікація