Історія з грифом "Секретно": Наказ, якого не було

Історія з грифом "Секретно": Наказ, якого не було

Володимир В’ятрович

Жодних документальних підтверджень існування наказу про знищення поляків не виявлено. Пошук триває, і періодично оголошується про його "результативне завершення". Проте щоразу аналіз документів ставить під сумнів існування такої директиви.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

Починаючи з 2003, щороку влітку в українському та польському медійному просторі виринає тема польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. При цьому найчастіше її звужують хронологічно до 1943 року, а географічно до Волині. Таким чином, поза публічними дискусіями опиняються події на Холмщині в 1942, в Галичині в 1944 та на Закерзонні в 1945-1947 роках.

При такому підході важко зрозуміти причини протистояння, його масштаби, наслідки та мотиви учасників боротьби. Натомість досягається інший, доволі простий, та інформаційно ефективний результат - представлення польської сторони виключно як жертви конфлікту, а українців як ініціаторів та організаторів. Для підсилення ефекту з кожним роком чуємо дедалі більшу цифру вбитих поляків, при майже цілковитій відсутності інформації про українських жертв тієї війни.

Висунута приблизно десять років тому крайньоправими польськими політиками концепція про антипольський геноцид, здійснений вояками УПА, останнім часом набуває дедалі більшої популярності в Польщі. Очевидно, цьому сприяє посилення позицій правих партій в польському політикумі, але не останню роль відіграє розкрутка цієї концепції потужними російськими та проросійськими медіа. В результаті навіть деякі науковці, які раніше намагалися об’єктивно оцінювати трагедію, починають схилятися до названої політичної візії.

Ключовим аргументом, на який спирається концепція про геноцид, є теза про існування наказу керівництва українського підпілля про тотальне винищення поляків. Саме цей наказ мав ініціювати масові антипольські акції влітку 1943 року, надати їм організованого порядку та великого масштабу.

Часте повторення цієї тези в польських роботах сприяє її популяризації і навіть часом безкритичному підхопленні науковцями інших країн. До прикладу, у дослідженні американського дослідника Тімоті Снайдера йдеться не лише про рішення щодо антипольської "етнічної чистки", але й цілу політичну програму її реалізації. При цьому солідний науковець навіть не намагається обґрунтувати свої твердження покликанням на джерела.

Тим часом жодних документальних підтверджень існування наказу про знищення поляків не виявлено. Пошук таких документів триває, і періодично оголошується про його результативне завершення. Проте щоразу аналіз документів, які мають свідчити про цей наказ, ставить під сумнів його існування. Тож спробуємо проаналізувати сенсаційні "знахідки".

Одним із перших про свій "успіх" у пошуках оголосив відомий дослідник польсько-українських стосунків Владислав Філяр. У своїй роботі "Волинь 1939-1944. Екстермінація чи польсько-українська війна" він наводить цитату з наказу Дмитра Клячківського про "ліквідацію польського елементу" на Волині. Проте звірка зазначеного у виданні посилання на справу в архіві СБУ Волинської області виявила за вказаною архівною легендою кримінальну справу проти поліцаїв, звинувачених в акціях проти комуністичного підпілля. Жодної інформації про УПА чи польсько-український конфлікт у матеріалах справи немає взагалі.

Спроби віднайти "таємний наказ" особливо інтенсифікувалися в 2003 році, коли розгорталася масштабна інформаційна кампанія, присвячена 60-тій річниці подій на Волині. Причому польські науковці, врешті, отримали можливість продовжити свої пошуки в українських архівах, де, на їхню думку, мав зберігатися такий наказ.

Тоді було опубліковано цікаву книгу – путівник по архівних матеріалах, присвячених конфлікту, "Волинь та Східна Галичина 1943-1944". Тут, між іншим, вказується, що серед матеріалів одного з діячів ОУН в еміграції Збігнєва Камінського є оцінка "наказу №1 Миколи Лебедя […] про масову ліквідацію поляків на Західній Україні". Через два роки вказану інформацію було надруковано у збірнику СБУ та Інституту національної пам'яті Польщі "Поляки та українці між двома тоталітарними системами". Тут дізнаємося, що на допиті польської безпеки Камінський дає характеристику діяльності Миколи Лебедя і, серед іншого, твердить таке:

"У 1943 році Микола Лебедь видає горезвісний і ганебний наказ №1 про масову ліквідацію польського населення спочатку на Поліссі і на Волині, а пізніше ця "акція" перекинулася й на інші території. Це є гіркі, але правдиві факти".

У вічі впадає публіцистичність висловлювання, використання епітетів, дивує нумерація наказу. Крім того, автор свідчень станом на 1943 рік виконував надто незначну роль в українському підпіллі, аби бути безпосередньо ознайомленим із наказами такого рівня, якби вони існували.

Коли ж детальніше придивитися до його біографії, легше довідатися про мотиви наведеного "викриття": Збігнєв Камінський був активним діячем Закордонних частин ОУН, що перебувала у гострій конкуренції з іншою групою націоналістів, очолюваною Миколою Лебедем.

І, врешті, найважливіше - в інших документах Микола Лебедь фігурує як той, хто засуджував антипольські акції, навіть вимагав відповідальності за них командира УПА Дмитра Клячківського.

Йдеться, зокрема, про протокол допиту члена Проводу ОУН Михайла Степаняка. Він розповідає про дискусію довкола питання антипольських акцій, яка розгорнулася під час Третього Великого збору ОУН у серпні 1943 року. Під час неї частина членів Проводу - сам Степаняк та Микола Лебедь - виступили з критикою дій Дмитра Клячківського під час конфлікту.

Цей документ важливий не лише тому, що відображає оцінку польсько-українського протистояння Миколою Лебедем, але й тому, що в даному протоколі маємо чітке свідчення: принаймні станом на серпень 1943 року не існувало жодного остаточного рішення Проводу ОУН з приводу польського питання.

Дискусії тривали й надалі. Протокол Великого збору Української головної визвольної ради з липня 1944 року показує, що й на той час у керівництві підпілля змагалися дві концепції стосовно поляків - вирішення питання через силові акції та спроба налагодження співпраці.

_____________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": ГУЛАГ. Кінець імперії терору

Кенгірське повстання, як і попередні, було придушено. Але це означало не кінець руху опору, а кінець ГУЛАГу – він уже ніколи не оговтається від завданих ударів і почне швидко валитися.

Повʼязані теми:

Наступна публікація