Історія з грифом “Секретно”: Радянський “бліцкриг” 1939 року

Володимир В'ятрович
Погляди 3 листопада, 2011, 10:41 4182 6
Додати до обраного
Хоч поляки фактично не чинили спротиву, Червона армія просувалася на захід дуже повільно, борючись в першу чергу проти власної неорганізованості та нею ж спровокованого хаосу.

Після появи книги Віктора Суворова "Криголам" в кінці 1980-тих досі не стихають дискусії щодо того, чи готував Сталін напад на Німеччину в 1941 році.

За цей час накопичилося безліч аргументів за і проти цієї версії, але суперечка залишається не вирішеною в першу чергу через брак документів.

Натомість маємо безліч документів, які стосуються іншого радянського наступу на захід, який відбувся двома роками раніше – в 1939 році – і в результаті якого до СРСР приєднано західноукраїнські та західнобілоруські терени.

До цього наступу радянське керівництво безперечно готувалося, здійснювало підготовчі заходи ідейно-пропагандистського характеру (через рекламу визволення єдинокровних братів українців та білорусів) та безпосереднього практичного (розгортання військових з'єднань, підготовка НКВД до репресій проти осіб, які могли становити загрозу новій владі).

Попри це документи свідчать - операція, яка почалася 17 вересня 1939 року, була не підготовлена. І навіть не зважаючи на те, що поляки фактично не чинили спротиву, Червона армія просувалася на захід дуже повільно, борючись в першу чергу проти власної неорганізованості та нею ж спровокованого хаосу.

Першим великим містом, до якого підійшла "доблесна армія-визволителька", був Тернопіль. Радянські солдати з'явилися тут щойно увечері 17 вересня, проїхавши від колишнього радянсько-польського кордону лише 46 кілометрів.

Повільна швидкість пересування була зумовлена безладом на дорогах. "Дорога забита частинами війська, – повідомляв в Москву нарком внутрішніх справ УРСР Іван Сєров, – часто створювалися корки, що надовго затримували рух".

До завершення наступного дня оперативна група НКВД встигла зайняти найважливіші урядові приміщення в місті, почати збір зброї та розбиратися із кількома тисячами заарештованих.

Тим часом червоноармійці захопившись роллю визволителів в першу чергу розбили місцеві тюрми і звільнили в'язнів. Чим додали роботи енкаведистам, які змушені були наново їх виловлювати.

На кінець 18 вересня чекісти звітували, що "частину колишніх в'язнів, зокрема кримінальних, вдалося затримати і повернути назад". Очевидно, інша частина кримінальників залишилася на волі і посилювали пануючий безлад.

НКВД мало за головне завдання сприяти закріпленню радянської влади та забезпечити швидкий перехід армії через місто далі на захід до Львова. А це було дуже непросто. "Армійського командування в місті немає, – жалілися чекісти, – тому спостерігається безлад: частини не знають, де знаходяться їх штаби.

Призначений комендантом міста майор Вервицький не має у своєму розпорядженні жодної особи. Тому питаннями охорони і конвоювання полонених доводиться займатися нам, хоча це справа армії, зокрема коменданта гарнізону".

Відсутність зв'язку та загальної координації призвела до того, що в першу ж ніч дві роти прикордонників, які прийшли в Тернопіль, потрапили під обстріл... вояків Червоної армії. В результаті двоє з них були поранені. "За ніч, – читаємо в звіті, – стрілянина відновлювалася декілька разів, при чому перший спалах тривав близько години".

Наступного дня - 19 вересня – армія врешті залишила місто, але сюди досі не підтяглися представники нової влади. "Партійно-радянський актив ще не прибув. – повідомляли чекісти. – Газета не випускається, агітація не ведеться, а нам ніколи цим займатися".

Чекістам справді було ніколи займатися пропагандою, адже їхнім головним завданням була термінова чистка "суспільно небезпечних елементів" та вербовка агентури для закріплення в терені.

Вже незабаром вони доповідали про свої успіхи — лише по Тернополю почали роботу 32 агенти та 141 інформатор. Хоча вже через півтори місяці керівництво НКВД змушене було визнати, що "агентурно-інформаційна мережа як правило вербувалася з випадкових неперевірених елементів".

Тим часом радянський "бліцкріг" 22 вересня 1939 року врешті досягнув Львова (подолавши трохи більше як півтора сотні кілометрів за 5 днів!) - найбільшого міста Західної України. Перед тим відбулася зустріч з командиром польського корпусу генералом Лянгером, де прийнято умови здачі міста Червоній армії.

Польське військо мало залишити Львів до 14.00, військові склади – передаються радянському командуванню, госпіталі з пораненими залишаються на місці, офіцерському складу гарантується особиста свобода.

"Я висловився проти останнього пункту, в частині особистої свободи, – писав керівник НКВД УРСР Іван Сєров своєму шефові Берії, – на це Комбриг Курочкін, який представляв Червоне командування, відповів, що цей документ він може порвати в будь який момент". Ось такий справжній офіцер, вірний своєму слову!

Натомість польський командир свого слова дотримав і розпочав здачу міста. Для того, щоб не виникло непорозумінь, Лянгер наказав розклеїти оголошення, що Львів передано Червоній армії.

Проте уникнути безладу не вдалося й тут. "Військові частини, очевидно не попереджені про те, щоб не відкривати вогню, відразу відкрили рушничний та кулеметний вогонь. Почалася паніка на головній вулиці. Всі бійці Червоної армії стріляють, але більшість не бачать цілі. Багато стріляють по вікнах будинків.

Не попадаючи у вікна кулі піднімають пилюку, а інший вояка сприймає цю пилюку за дим пострілу і відкриває вогонь. Командування взагалі не керувало стріляниною. Хто хотів, той і стріляв, цілей стрілянини не було".

В результаті постраждали випадкові люди, були загиблі, серед них – журналіст газети "Комуніст", який приїхав висвітлювати "торжество історичної справедливості".

"Налякані такою стріляниною вояки і командири, – доповідав Сєров, – далі пересувалися по Львову з оголеною зброєю. Все це справляло враження розгубленості і відсутності керівництва з боку командного і політичного складу".

Окрім дезорієнтованих червоноармійців столицею Галичини в той час розгулювали й вояки німецької армії. "Німці, – обурено інформував начальство Сєров, – щоденно роз'їжджають по Львову під різними приводами: повернути полонених, броньовик, підбиту гармату, довідку про біженців. Наше командування не звертає належної уваги на такі візити".

Солдати, зайняті своїм облаштуванням у місті, не звертали увагу на грабіж залишених військових складів цивільним населенням.

Незабаром до Львова під'їхало високе начальство — Семен Тимошенко, командуючий Українським фронтом та Нікіта Хрущов, секретар ЦК КП(б)У. Перший з гостей зажадав перемістити танкову бригаду на західну околицю міста, на що отримав від підлеглих відповідь, що "з 160 танків на ходу лише 40, так як інші відстали в дорозі".

Партійного ж боса зденервувала "бездіяльність" НКВД: "Яка це робота, – кричав Хрущов, – жодного розстріляного". На що отримав заспокійливу відповідь чекіста: "В Золочеві розстріляли 12 осіб, а без справи не стріляємо".

Але таки стріляли і не лише чекісти, але й червоноармійці. Безлад, який постійно супроводжував військо, що сунуло на захід до річки Сян (тодішнього кордону з німцями), створював передумови для злочинів. Про один із них за участю політрука ескадрону 28-го кавалерійського полку Бердникова доповіли самому Берії.

Отож, політрук 2 жовтня 1939 року виїхав до містечка Кам'янка колишнього Люблінського воєводства у фільварок Павла Буречика. Увірвавшись в будинок, Бердников розстріляв господаря та ще п'ять членів його сім'ї, намагався перед смертю зґвалтувати його дружину.

"Так як територію в найближчий час мали зайняти німці, – повідомляли чекісти, – трупи були терміново закопані і встановити, чи була зґвалтована жінка тепер не можливо". 10 жовтня правопорушника затримали і розстріляли.

Проте цим покаранням злочинів не спинили. Більш того, влада, яка карала і нібито наводила справедливість, насправді таким чином лише відстоювала свою монополію на злочини.

"Кількість заарештованих оперативно-чекістськими групами по Західних областях України станом на 1 жовтня включно складає 3914 осіб", – доповідав незабаром НКВД. І це був лише початок: протягом наступних місяців під жорна репресій потраплять ще сотні тисяч, депортованих та вбитих.

_____________________________________________________________________________

Володимир В
Радіо Свобода
Володимир В’ятрович
Читайте також:

Чому в Україні немає свого Вацлава Гавела?

Почну з короткої, але конкретної відповіді: тому що його вбили. Причому не один, а сотні разів. 

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 3 листопада, 2011, 10:41 4182 6
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
  • Андрій Андрій 3 листопада, 11:08 Згоден 8 Не згоден 1 Як по-вашому, на чому пересувалися тоді червоноармійці? Всі на власних автівках? Чи то ви думаєте, що зараз армія набагато швидше рухається? Не окремі підрозділи, а армія - разом з тилами, штабами і польовими кухнями. А тоді - 46 км на день, маючи в основному кінну тягу - це досить пристойно. До речі, НКВД - то російською. Українською - НКВС. Ну і сентенція про розстріл мародерів, що буцім влада в такий спосіб не наводила порядок, а підтримувала свою монополію на злочин - це, як кажуть - пєрл. відповісти цитувати Дякуємоспам Хтось Хтось 3 листопада, 13:50 Згоден 6 Не згоден 3 Ага тобто до вашого повідомлення ніхто не знав з якою швидкістю пересувається армія? Тоді чому не скоригували плани передачі міст? Ну а звідси випливає, що РА сама спровокувала мародерство залишивши свої об'єкти без належної охорони також не забуваємо бандитів котрі були випущені з тюрм. Доречі є старий анекдот на тему РА: "Как победить Советскую Армию? Ни в коем случае не нападать внезапно! Надо ей объявить войну за месяц. И она сама себя затрахает подготовкой" цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції