Історія з грифом "Секретно": Слідство ведуть... м’ясники

Володимир В’ятрович
Справи здебільшого не містять жодної інформації про процедуру отримання зізнань. Без цього важко зрозуміти, як і чому письменники та режисери визнавали себе терористами, а радянські маршали та генерали - іноземними шпигунами.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

За багато років від часу появи професії слідчого, методологія роботи не особливо змінилася. Допити свідків та підозрюваних, співставлення поданої ними інформації, очні ставки, залучення речових доказів - типовий арсенал для розслідування злочинів чи то в дев’ятнадцятому чи то в двадцять першому столітті. Проте цей інструментарій можна використати, як для того, аби виявити злочинця, так і для того, аби зробити винним будь-кого іншого.

Справжніми спеціалістами другого варіанту слідства були чекісти. Ще перед початком своєї роботи вони не лише знали, хто і в чому буде обвинувачений, але й що скаже затриманий, аби поставити крапку у своїй справі. Під час самого слідства залишалося лише перенести це знання із ідеальної сфери в цілком реальну – процесуальну, тобто належними чином оформити "зізнання" свідків і обвинуваченого.

Чекісти були дуже чуйними до такого роду питань - хай там що, а "справа" мусить виглядати досконало. Вибита інформація акуратно оформлялися в протокол, який виглядав як невинна, доволі цікава розмова, оформлена у формі діалогу, питань та відповідей. В кінці документа обов’язкова приписка про те, що "протокол мною особисто прочитаний, свідчення записані з моїх слів правильно" і підпис затриманого. З останнім елементом не завжди вдавалося гарно, підпис часто спотворений, адже мальований заледве живою людиною. Тим не менше побитий, скривавлений в’язень мав обов’язкового підписати папір особисто – такий порядок.

В сучасному архіві СБУ сотні тисяч таких чекістських справ, одно- та багатотомних, а в них мільйони таких протоколів. Тут можна віднайти чимало важливої, часто унікальної інформації. Але не слід забувати, що тут не менше брехні, яку слідчі в буквальному сенсі вибивали із ув’язненого. Справи здебільшого не містять жодної інформації про процедуру отримання зізнань. Без цього важко зрозуміти, як і чому письменники та режисери визнавали себе терористами, а радянські маршали та генерали - іноземними шпигунами. Сучасний дослідник, який надмірно довіряє цим документам, іноді потрапляє в полон ретельно продуманих багато років тому чекістських сценаріїв і відтворює їх у сучасності.

Ілюстрації_4
Заява Луки Павлишина на ім’я генерального прокурора СРСР, Архів Служби безпеки України.
Справа одного з командирів УПА Луки Павлишина, заарештованого в березні 1950 року, схожа на інші. Єдине, що вирізняє, – три заяви, написані на ім’я генерального прокурора СРСР в 1954 році. Для підсудного ці документи – остання надія на справедливість, породжена змінами в країні після смерті Сталіна, для істориків – унікальне джерело інформації про внутрішню "кухню" чекістського слідства. Але почнемо з традиційних документів - протоколів.

Вже на першому допиті 11 березня 1950 року Лука Павлишин доволі багато розповідає про своє націоналістичне минуле - участь в похідних групах, розбудові УПА, зрештою, про відхід від підпільної діяльності в 1944 з приходом радянської влади. Сказаного ним цілком вистачало для поважного терміну ув’язнення. Проте слідчим цього виявилося замало, отже допити продовжилися. І недаремно - наполегливі чекісти отримали багато нової інформації.

Кожному новому "зізнанню" затриманого в протоколі передує ввічлива фраза: "Слідству відомо, що Ви приховуєте деякі факти своєї діяльності. Вимагаємо від Вас правдивих свідчень". Далі стандартна відповідь затриманого: "Визнаю, що я був нещирим і намагався приховати від слідства важливу інформацію", за якою слідували нові факти. В результаті слідчі дізналися, що Лука Павлишин набагато страшніший націоналіст, ніж вони очікували – насправді в ОУН був не з 1938 року, а з 1930, в УПА мав звання полковника, не припинив зв’язку з підпіллям після 1944 року, мав постійний контакт із заступником Головного командира УПА Василем Куком-"Лемішем".

Вся ця інформація наповнена безліччю детальних фактів: прізвища людей, які пов’язували Павлишина з підпіллям, конкретні місця для зв’язку, детальні описи зустрічей із Куком. Хоч бери пиши докладне дослідження на цю тему. Усе разом повторено в оформлений у жовтні 1950 року обвинувальний вирок, в результаті якого Лука Павлишин отримав по-максимуму - 25 років таборів. Проте написана через чотири роки в таборі заява засудженого проливає зовсім інше світло на ці "факти".

Ілюстрації_3
Начальник слідчого відділу полковник Рафаель, фото з Архіву Центру досліджень визвольного руху.
Слідство проходило у сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові, в кабінеті №44. Його учасниками і заразом авторами всієї історії були офіцери обласного управління МГБ: полковник Майструк, начальник цього управління, підполковник Черняк, начальник оперативного відділу, полковник Рафаель, начальник слідчого відділу, капітан Солоп та старший лейтенант Фьодоров, слідчий по справі і два його помічники Тюлькін і Маляр. Ось така без перебільшення зіркова, зважаючи на кількість зірочок на їхніх пагонах, команда м’ясників.

"Після двох днів умовляння, – пише Павлишин у заяві, – покликали Тюлькіна і Маляра і почали бити телефонними кабелем, тобто гумою із залізним дротом всередині. Били днями, ночами, тижнями, місяцями... Іноді побитого кидали у карцер, і я лежав напівголий на бетоні, від чого до сьогодні маю хронічну ангіну (?). Коли зад надто кривавив, били по ногах, плечах, руках, шиї, голові. Фьодоров особливо любив бити по місцях, де тіло полопало і особливо кривавило. Любив бити по закінченню відхідної кишки. Під час побиття я часто втрачав свідомість, ходив під себе там же, лежачи в 44 кабінеті, по-важкому і по-легкому, що дуже тішило Фьодорова, який радив мені писати дружині, щоб прислала побільше кальсонів. Часом бив мене, не кажучи ні слова, і коли мене приносили в камеру, зеки розгадали цей секрет - Фьодоров бив для того, щоб злякати нового зека, який з’являвся в камері... Іноді Фьодоров влаштовував з мене видовище: скликав інших слідчих, показував мене побитого, який валявся у власних екскрементах. Друзі Фьодорова реготали, жартували... Бувало так, що я заходив у слідчий кабінет і Фьодоров, не кажучи ні слова про слідство наказував знімати штани, лягати на підлогу (звичайний порядок) і бив поки не втомився. Тоді викликав чергового і наказував відвести в камеру. Часто вигадував причини, наприклад, ніби я перестукувався з 65 камерою і т.п., коли мені не те що стукати – жити не хотілося. З якою насолодою я тоді б вчинив самогубство, але не було як: водили під руки, в камері постійно спостерігали провокатори".

Ілюстрації_1
Тюрма на Лонцького, тепер музей. Фото Юрій Ольш.
В результаті "ефективної роботи" слідчих Лука Павлишин визнав усе, що від нього вимагали, підписував протоколи не читаючи, дав "свідчення" на кільканадцять осіб, які в результаті були засуджені. Він уже готовий був взяти на себе вину у вбивстві командуючого фронтом генерала армії Ватутіна, але це питання раптом перестало цікавити слідчих…

Найбільш трагікомічна ситуація сталася з приводу інформації про контакти Луки Павлишина із одним із керівників підпілля Василем Куком-"Лемішем".

"Довго били, щоб зізнався, що Леміш був у Львові, – пише він у 1954 році, – "Зізнався". Знову стали бити уточнюючи кількість його охоронців. "Один!" – мало. Б’ють ще. "Два!" – мало. Б’ють ще. "Три" – мало, і так далі до десяти. Щоденні побої протягом десяти днів. По одному охоронцю на день. Підписав про десять охоронців. Порадившись з кимось і отримавши санкцію, що це безглуздя, щоб у Львів в 1950 році прибув Леміш з відділом охоронців, що це явно компрометує органи МГБ і МВД, стали вибивати у зворотньому порядку, щоденно скорочуючи по одному охоронцю. Били до тих пір поки не "зізнався", що Леміш був один. Потім знову порадилися і вирішили, що Леміш взагалі не міг бути у Павлишина у Львові - стали бити вимагаючи відмовитися від раніше даних свідчень".

Ілюстрації_2
Кабінет слідчого, реконструкція в Національному музеї-меморіалі "Тюрма на Лонцького".
Лука Павлишин згадує, що важко було не лише терпіти побої, але й тримати в голові всю попередньо подану брехню, і кожного разу повторювати її однаково, аби вона виглядала вірогідною.

"Я бачив, – пише Павлишин, – що не тільки зі мною таке творили. Таких, як я, були тисячі, їх мордували, часто ні за що, били і змушували підписувати на себе чи на інших". Так працювала радянська репресивна машина, жертвами якої стали мільйони. Та сама машина, яку сьогодні дехто намагається подати як приклад "ефективного менеджменту".

P.S. Скарги Луки Павлишина до прокуратури спочатку дали позитивний результат - його визнали необґрунтовано засудженим, але згодом це рішення скасували. Можливо тому, що тоді довелося б розбиратися із зірковою командою м’ясників, які, напевно, продовжували доблесну службу батьківщині, а потім стали заслуженими пенсіонерами.

___________________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": Лесь Курбас у сталінському театрі абсурду

Пройшовши шлях від маловідомого актора до знаменитого режисера, Лесь Курбас не очікував, що стане жертвою постановки іншого "геніального режисера" - Йосифа Сталіна.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
Вибір редакції