Історія з грифом секретно: Тарас Боровець. Зоряний час отамана

Володимир В'ятрович
У час, коли, здавалося, втілилися в життя всі мрії, їх зруйнувала жорстока реальність. 33-літній Тарас був ще надто молодим та енергійним, щоб жити спогадами про минулі подвиги. Тому він знову починає будувати власну підпільну структуру.

Початок німецько-радянської війни очікувало чимало антирадянськи налаштованих сил в Україні. Найсерйозніше до неї приготувалися члени ОУН(б), які вже мали досвід нескоординованих, часто хаотичних виступів проти поляків у вересні 1939 року. Цього разу все мало бути інакше: учасники повстання отримували чіткі вказівки, які регламентували хто, що і як повинен робити в момент виступу.

Нацисти, зацікавлені у швидкій ліквідації радянської влади, готові були сприяти підготовці до повстання, проте не давали жодних політичних обіцянок щодо майбутнього розвитку подій. Метою українських націоналістів було відновлення держави, незалежно від ставлення до цього нового союзника. Тому завдання, які ставилися перед повстанцями, виходили далеко поза межі диверсій у радянському тилу, в яких мали інтерес німці. Вони мали творити військові відділи та адміністративні органи, щоб таким чином поставити «союзників» перед доконаним фактом існування української держави.

Повстання, яке розпочалося 22 червня, тривало близько двох тижнів. Під час його розгортання члени ОУН встановили українську владу в 187 із 200 районів Західної України і навіть зуміли вийти поза її межі, взявши під контроль 26 районів Правобережної України.

Звичайно, осторонь не міг стояти і Тарас Боровець, який також узяв участь в антирадянському виступі після 22 червня. Про неабияку його відвагу в ці дні читаємо в німецькому документі: «Напередодні окупації міста Сарни німецькими військами він із невеликою групою своїх прибічників, озброєний лише одним пістолетом, роззброїв більшовицьку міліцію у Сарнах, і місто перейшло під його управління». Так про себе вперше голосно заявив тоді ще нікому не відомий отаман із літературним псевдонімом «Тарас Бульба».

Наступним кроком повстанців на теренах Західної України стало формування українських органів влади та війська, основою якого мали бути як розрізнені повстанські загони, так і українці Червоної армії, котрі хотіли приєднатися до своїх земляків. У Львові під командуванням провідника ОУН на Західній Україні Івана Климіва почала творитися Українська національна революційна армія, структури якої з’явилися в Галичині та на Волині. Проте такі кроки українських націоналістів не узгоджувалися з баченням німецької влади. Через кілька днів після проголошення 30 червня Акта відновлення української державності вони заарештували його ініціаторів, провідних членів ОУН. Відразу після того нацисти зажадали розформувати новостворювані українські військові структури. Союзник швидко відкривав своє обличчя нового окупанта.

тарас бульба
Отаман «Тарас Бульба». Серпень — вересень 1941 року
Тарас Боровець теж вирішив перетворити свій повстанський загін у військове формування – 28 червня оголосив про створення Української повстанської армії «Поліська Січ». Цією розлогою назвою він ніби повертав до життя військову формацію Юрка Тютюнника з 1921 року. Словом «Січ» прив’язував свою діяльність до ще давнішої козацької традиції. Хоча воно і мало актуальніше значення — саме так називали вишкільні військові підрозділи, які творили бандерівці влітку 1941 року в Галичині та на Волині. Одну з них створено в Костополі, іншу, більш відому як Перший курінь українського війська імені Холодного Яру, — у Рівному. Достеменно не відомо, чи узгоджував Тарас Боровець створення свого відділу з бандерівцями, адже він намагався творити власну незалежну формацію і навіть розраховував очолити всі українські військові структури. Це не завадило йому підтримати підготовлений ОУН Акт  відновлення державності, 25 липня оголосити Акт в Сарнах та сформувати районну владу проголошеної держави. Проте вже незабаром події дали змогу Тарасові Боровцю цілковито унезалежнитися і навіть суттєво посилити позиції.

Коли окупанти згортали бандерівські державотворчі та військові ініціативи, Боровець, навпаки, у серпні 1941 року отримав дозвіл від німців на створення спеціального відділу під своїм командуванням.

На Поліссі в районі прип’ятських боліт сконцентрувалися великі сили радянських оточенців. Фронт просунувся далеко на захід, залишивши в тилу цих колишніх вояків Червоної армії, більшість із яких почала грабувати місцеве населення. Німці побоювалися, що ця маса озброєних людей може перерости в серйозну проблему і стане зародком партизанського руху. Тому погодилися на пропозицію Боровця про створення військового формування для боротьби з цими групами. Велика кількість залишеної Червоною армією зброї швидко вирішила проблему озброєння. З кадрами, які бажали долучитися до загонів отамана «Тараса Бульби», проблеми теж не було — дуже швидко їх назбиралося близько 2—3 тисяч. Таким чином Боровець став командиром справді значного підрозділу. І, попри відсутність військової освіти та серйозного досвіду бойових дій, успішно виконав поставлені перед ним завдання: до кінця серпня опанував великий терен між Сарнами, Пінськом та Олевськом.

Останнє із зазначених міст стало місцем дислокації його штабу. На цій території протягом кількох місяців німецької адміністрації ще не було, тож її функції виконував Тарас Боровець зі своїми підлеглими. Поєднуючи військову та цивільну владу в одній особі, він і справді став нагадувати отамана доби УНР. Про це мав також свідчити і його зовнішній вигляд.

Допитаний НКВД у 1944 році Михайло Павловський так розповів про свою зустріч із отаманом улітку 1941 року: «До мого дому в селі Москвин під’їхав вантажний автомобіль, і до мене в квартиру зайшли двоє чоловіків й назвалися: "Отаман Бульба", а другий — підполковник, здається, Погорєльський, прізвища точно не пам’ятаю. Гості зняли верхній одяг, причому Бульба виявився у формі колишнього російського генерал-губернатора з погонами і тризубами, а підполковник у френчі з гетьманськими пагонами». Схоже, отаман приділяв своїй зовнішності чимало уваги — його фото в однострої і зі зброєю поширювалося серед населення Полісся як пропагандистський матеріал. А зі створенням осідку в Олевську він почав проводити серйозну інформаційно-пропагандиську роботу, видаючи газету «Гайдамака». До її видання долучився Іван Мітрінга, у недалекому минулому — один із чільних ідеологів ОУН(б).

У військовій галузі Боровець притягнув до співпраці кількох офіцерів УНР, серед них найактивнішим був полковник Петро Смородський. Проте дуже швидко «Поліська Січ» зіткнулася з серйозною проблемою матеріального забезпечення вояків: допомоги від німців вони не отримували, українське ж населення Полісся було дуже бідним. Важка ситуація змусила керівництво звернутися до українців з емоційним закликом: «Вже падає сніг і шаліє люта стужа, а наші добровольці-козаки "Поліської Січі" несуть свою тяжку службу для рідного краю буквально голі, босі і часто голодні. Чи народ допустить до того, що його найкращі сини гинули не тільки від ворожих куль, а і від простуди. Організуйте допомогову акцію своїй Січі! Збирайте теплий одяг, взуття, білизну, полотно, овчини і харчові запаси!».

Поки отаман «Тарас Бульба» розгортав діяльність на Поліссі, німці посилили боротьбу з ОУН. 15 вересня 1941 року почалися масові арешти членів бандерівського крила цієї організації в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині. За ґратами опинилося близько 1,5 тисячі осіб, переважно керівний склад, який «засвітив» себе, розбудовуючи структури відновленої 30 червня держави. Керівником бандерівців став Микола Лебедь, який зумів уникнути арешту. У вересні він зібрав інших провідних членів на конференцію, де проголошено перехід ОУН у підпілля. Рішення було далеко не завчасним – багато членів ОУН вже були в таборах, а в листопаді німецька служба безпеки видала наказ, зазначивши: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники».

Ця перша хвиля антиукраїнських репресій не зачепила Тараса Боровця. Навпаки, користуючись тимчасовим німецьким сприянням, він розбудовував власну мережу. Більше того, репресії, які фактично обезголовили сітку бандерівської ОУН, вивели отамана на одну з чільних позицій в українському русі. Проте німцям не потрібна була незалежна Україна — ані бандерівська, ані уенерівська. Тому в листопаді, після того як «Поліська Січ» успішно виконала завдання, німці зажадали в отамана її розформування, а створену ним місцеву адміністрацію замінили на власну.

16 листопада 1941 року Головна команда «Поліської Січі» своїм наказом №20 оголосила про розпуск формування. Того ж дня радою старшин отаману Української повстанської армії «Поліська Січ» «Тарасу Бульбі» присвоєно звання генерал-хорунжого. Його попередник, командир повстанських загонів у 1921 році генерал-хорунжий Юрко Тютюнник на момент присвоєння аналогічного звання мав за плечима чотири роки боротьби та тисячі вояків під командуванням. Його наступник – головний командир УПА з 1943 року Роман Шухевич став генерал-хорунжим в 1946-му, маючи за собою три роки боротьби і тисячі повстанців у підпорядкуванні. Тарас Боровець став генералом після трьох місяців боротьби, у день, коли опинився цілком без війська.

Нове звання, можливо, задовольняло амбіції отамана, але не вирішувало серйозних проблем, які стояли перед ним. У час, коли, здавалося, втілилися в життя всі мрії, їх зруйнувала жорстока реальність. 33-літній Тарас був ще надто молодим та енергійним, щоб жити спогадами про минулі подвиги. Тому він знову починає будувати власну підпільну структуру. Навесні 1942 року діяльність Боровця привертає увагу нацистів, які заарештували кількох його товаришів. Це змусило отамана до радикального кроку — разом зі своїми однодумцями він у кількості 300 осіб переходить у ліс. У звіті німецької служби безпеки від травня зазначається, що «Поліська Січ» «знову таємно зорганізувалася і вже нагромадила значну кількість зброї».

Жорстока і безглузда політика нацистських окупантів, що особливо проявилася в Райхкомісаріаті, підштовхувала до спротиву все більше і більше українців. Бандерівці, котрі мали найбільшу підпільну мережу, не готові були починати відверту антинімецьку боротьбу. Насамперед через стратегію очікування, яка передбачала можливий виступ після виснаження в боротьбі двох головних супротивників українського руху. У другу чергу через те, що ОУН щойно поступово оговтувалася від ударів, завданих нацистами в попередньому 1941 році. Тому в 1942 році саме Тарас Боровець, який рішуче взявся до справи, зумів очолити рух наростаючий спротиву на Поліссі.

Загін отамана швидко збільшувався. У звіті однієї з оперативних груп НКВД вказувалося: в серпні 1942 року «за інформацією наших агентів, які працювали по українських націоналістах, організація "Тараса Бульби" нараховувала більше 1 000 осіб — бойовиків, що оперували окремими загонами в лісах Людвипільського, Сарненського, Березнянського, Рокитнянського та інших районів Рівненської та Волинської областей». Боровець відмовився від означення «Поліська Січ», залишивши тільки першу частину первісної назви — Українська повстанська армія. Так він намагався бодай у назві позбутися локального характеру своїх загонів. Хоча реально він так ніколи і не зумів вийти у власній діяльності поза межі рідних теренів на Волині і Поліссі.

Повстанці під керівництвом отамана «Тараса Бульби» зосередилися на боротьбі проти  нацистської окупаційної адміністрації, перешкоджали реквізиціям у цивільного населення чи мобілізації українців на примусові роботи до Німеччини. Антинімецькі акції, між іншим, мали за завдання продемонструвати рішучість загонів отамана, залякати окупантів та... змусити їх до переговорів. У серпні 1942 року він написав листа до райхскомісара Еріха Коха з вимогами припинити свавілля німецької адміністрації та звільнити українських політичних в’язнів. Очевидно, німці не збиралися виконувати цих вимог, але пішли на переговори з повстанським отаманом, намагаючись стримати його. Врешті це їм вдалося — непослідовна позиція щодо боротьби з німцями до кінця 1942 року загальмувала темпи розвитку загонів «Тараса Бульби».

Тим часом на Волині та Поліссі почали розгортати діяльність радянські партизани. Тарас Боровець опинився перед загрозою того, що його вояки змушені будуть воювати на два фронти. Він розумів: сил забракне, тому вирішив провести із супротивниками дипломатичну гру. Крім переговорів із німцями у вересні 1942 року, «Тарас Бульба» пішов на контакт із червоними партизанами. Останні отримали від нього те, чого хотіли, — нейтралітет, який дозволив їм закріпитися і почати розбудовувати структури на контрольованих отаманом теренах.

Макіавеллізм Тараса Боровця не врятував ситуації, а лише нашкодив йому. Крім того, що посилював ворогів, він ослаблював свої відділи, вояки яких були дезорієнтовані і не знали, хто союзник, а хто ворог. Це нерозуміння посилювала нехіть самого отамана до політичних програм, у результаті повстанці тривалий час не мали документа, в якому були би прописані ключові засади та цілі руху.

Як і його попередники з 1920-х, отаман «Тарас Бульба» вважав, що справжній патріотизм кожного вояка і особиста харизма командира — достатні підстави для тривалої боротьби. Він не приділяв належної уваги питанням структури руху, розподілу обов’язків керівництва, додатковому навчанню вояків. Попри те, що з Боровцем працювало кілька професійних військових, офіцерів УНР, уся діяльність повстанської армії залежала від його рішень. Боровцева, здавалося б, невичерпна активність забезпечила стрімкий старт руху, проте навіть її було замало, аби забезпечити стабільний розвиток. Усе це врешті й завадило йому перерости рівень локального отамана і стати командиром загальнонаціонального руху. Тому він дедалі більше нагадував попередників із 1920-х років, якими так захоплювався, і чимраз більше відставав від темпу реальних подій 1940-х.

Завершення історії отамана читайте наступного четверга.

_______________________________________________________________________________________________

Володимир В’ятрович
Володимир В’ятрович
Читайте також:

Історія з грифом секретно: Тарас Боровець. Отаман, загублений у часі

В архіві СБУ збереглися цікаві агентурні повідомлення від жовтня 1940 до травня 1941 року, за якими методи розбудови Боровцем підпілля може відтворити навіть сучасний читач, не кажучи вже про чекістів.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
  • Австрійський сирота Австрійський сирота 15 жовтня, 23:04 Згоден 1 Не згоден 0 Пригадую був у цих місцях восени 1986 року Дійсно бідність цих сіл вражала Це гірше ніж села Перемишлянського району Львівської І разом із тим вони залишились при своїй свободі поглядів Совєти так і не змогли там стати своїми відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції