Команда молодості

Сергій Жадан
Замість ставати космонавтами й розвідниками, ми стаємо клерками й бюджетниками. Наша дитяча сутність лишається в нас, ніби певне затемнення, котре не можна розгледіти на жодному рентгені.

Стаючи дорослими, демонструючи впевненість та обізнаність у всьому, що стосується навколишніх обставин, роблячи кар’єру й соціально адаптуючись, ми, разом із тим, глибоко в пам’яті ховаємо всі наші дитячі бажання та уявлення, все наше дитяче зачарування й увесь наш підлітковий захват, давно забуті й відкладені в підсвідомість із причини власної зайвості та недоцільності. Ми легко відмовляємось від усіх божевільних мрій та запеклого несприйняття, ми швидко забуваємо всі шкільні обіцянки та прокляття.

Замість ставати космонавтами й розвідниками, ми стаємо клерками й бюджетниками. Наша дитяча сутність лишається в нас, ніби певне затемнення, котре не можна розгледіти на жодному рентгені. І лише час від часу, коли ти скидаєш свою краватку й забуваєш про всі свої важливі дорослі речі, воно – це затемнення, дає про себе знати, щемко озиваючись і нагадуючи тобі, що часу лишається все менше, і сподівань, що все буде, як ти хочеш, теж лишається все менше, і все менше лишається бажання щось змінювати чи щось пригадати. Куди простіше лишити все як є і плисти за течією, котра повільно, проте невпинно, зносить тебе в сірі глибокі води старечого маразму. Не потрібно було зраджувати дитячі мрії, так я собі думаю.

В дитинстві всі мої друзі хотіли грати у футбол. Ми й грали у футбол – навесні, влітку, восени, і навіть взимку. І готові були грати вічно. Ми любили футбол, любили тодішніх зірок, які справді могли навчити нас чомусь хорошому. Ми нічого не знали про їхні заробітки, нічого не знали про їхні шкідливі звички, та й які могли бути шкідливі звички в середині 80-тих? Ми сприймали футбол як стихію, і стихія ця підхоплювала нас і волочила витоптаними дворовими та шкільними майданчиками, пустирями й спортивними залами, несла нас крізь час і простір, виганяючи на поле під пекучим сонцем і противним жовтневим дощем.

Футбол компенсував нам відсутність грошей, успіхів у навчанні та впевненості в собі. Мої друзі – трієчники й невдахи, котрі ховалися за рогом із першими цигарками, під час матчу возили багнюкою мажорів та відмінників, реалізовуючись і самостверджуючись за допомогою старих розбитих м’ячів, котрими нас забезпечував фізрук. Не те, щоби школа життя, але підготовчі курси так точно.

Коли мене питають тепер, ким я мріяв стати в дитинстві, мені навіть соромно визнати, що я мріяв про футбол – так далеко від нього врешті опинився. Зрештою, як і всі мої друзі, як більшість моїх знайомих, котрі до забуття бігали чорними полями, ганяючись за невидимою здобиччю. Час позбавив нас усіх ілюзій, він загнав наші школярські мрії про чемпіонство кудись на саме дно легень, тож нам тепер і спілкуватися немає про що – не ділитися ж нам своїм нехитрим дорослим досвідом. Уявіть, як це безнадійно виглядає, коли ти замість розповідати про своє чемпіонство, ти змушений ділитися інформацією про пошуки роботи в сфері обслуговування.

Але є речі, від яких ти так чи інакше не можеш відмовитись, повертаючись до них, цікавлячись ними, оскільки вони й далі лишаються для тебе важливими й ключовими, поєднуючи тебе з твоїм безтурботним дитинством, з усіма твоїми ідіотськими сподіваннями, усіма твоїми маніями, фобіями, захопленнями й розчаруваннями. Оскільки все найкраще, що в нас було, насправді нікуди не зникло, воно сидить в наших серцях і чекає, коли ж ми нарешті про нього згадаємо.

Останнім часом ми знову почали грати. У нас зібралась така дивна команда, яка якщо й нагадує бойову спортивну дружину, то хіба що зібрану для участі в параолімпійських іграх. Тим не менше, все це несподіваним чином знову стало важливим і неймовірним – і пам’ять тіла, і давно забуті емоції, і розуміння того, що насправді в тобі за останні двадцять років нічого кардинально не змінилось – ти такий самий, просто дещо поламаний, трішки забіганий, проте так само нескорений і непереможений. Ось хіба що увесь той алкоголь, котрий ти споживав щодня протягом цих останніх двадцяти років, не дає тобі грати на рівних обидва тайми. А так усе, як у дитинстві – той самий драйв, той самий пресинг, ті самі поразки. Команда мрії, інакше не скажеш.

Сергій грає час від часу старі пісні, займається дрібним підприємництвом. Добре читає гру в нападі, щоправда, зазвичай не встигає за м’ячем. Юра працює на якомусь зашифрованому підприємстві, вечорами сидить за компом. Проте з першої гри почав тримати центр, контролюючи суперника. Жека виховує дітей і працює на виборах. Виявляється, це може бути заняттям усього життя. Раніше, років п’ятнадцять тому він грав у захисті. Тепер, вийшовши на поле після десятирічної паузи, теж доволі непогано підчищає перед своїм карним.

Я завжди стояв на воротах. Пам’ятаю, ми свого часу навіть виграли кубок району. У фіналі я спочатку пропустив, а потім відбив одинадцятиметровий. Іноді мені здається, це взагалі було найважливіше, що я зробив у своєму житті.

_________________________________________________________________________________

Читайте також:

Поза форматом

Нас усіх поєднує музика, яку ми слухаємо, і книги, які ми читаємо. Вони ж нас і роз’єднують. Яка може бути спільна зовнішня політика, чи перспективна економічна програма в людей, частина з яких слухає реггі, а інша частина – блатняк?

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
Вибір редакції