Коментатори

Сергій Жадан© ТСН.ua
Істеричне анонімне підвивання з мережі щонайменше нагадує вияви політичної позиції. За цим ховається певний суспільний комплекс.

В ці революційно-осінні дні та ночі особливо гарячу ненависть викликають коментатори. Річ навіть не в тім, що кожен активний рух чи суспільна заява, кожен жест чи вимовлене слово здатні викликати як підтримку, так і спротив. Це, зрештою, зрозуміло, і говорити тут особливо немає чого.

Але те істеричне анонімне підвивання, яке постійно чується з мережі, щонайменше нагадує вияви політичної чи громадянської позиції. Більше того, про політику в цьому випадку не йдеться взагалі. Скоріше про психоаналітику. Мені здається, за цим ховається певний суспільний комплекс – неусвідомлене боязливе уникання контактів із реальністю, відмова від дії, зведений до рівня ідеології скепсис і виплекана до рівня звички недовіра.

Вони наперед переконані в загальній продажності та нечесності, вони вміло боронять свою агресію поблажливістю, у них на все є чіткі відповіді та конкретні пропозиції. Єдине, що самі вони просто не спроможні всі ці пропозиції бодай у щось утілити. Можливо, саме це й посилює їхню агресію та неможливість просто говорити про серйозні речі. Лишається хіба що коментувати, роз'їдаючи інформаційний простір жовчю та слиною.

Знову ж таки, мені здається, мова йде не лише про мережу – кого б цікавили всі ці віртуальні розборки, всі ці партійні тролі та позафракційні боти. Але спробуй вийти на вулицю, спробуй сформулювати свої вимоги, і обов'язково натрапиш на цю реакцію – реакцію корабельних щурів, для яких принциповою позицією є піти на дно, проте в жодному разі не брати участі в рятувальних роботах.

Фатальне й цілеспрямоване небажання великої частини громадян переймати й на свої плечі частину загальної відповідальності, долати свою апатію й напряму – без ніків та аватарок – висловлювати свої погляди робить це суспільство неоднорідним та розпорошеним, ослаблює силу тих, хто намагається чинити опір і спрощує завдання тим, хто намагається цей спротив придушити.

Це тепер вони сидять у мережі, ховаючись і шифруючись за вигаданими біографіями та іменами. Раніше, коли таких широких можливостей для самореалізації не було, вони змушені були співіснувати в одній реальності з тими, кого ніколи не розуміли й не хотіли розуміти, проте чиї дії завжди готові були коментувати. Вони лише перейшли у віртуал, розчинились у барвистих інформаційних потоках, що заливають монітори, проте зовсім не змінились, вони такі ж, якими були десять чи двадцять років тому. Ще з тих перших мітингів, двадцятирічної давнини, вони засуджують усіх, хто виходить на вулиці, протестуючи і чогось вимагаючи. Їх не стало менше, хоча й більше, сподіваюсь, їх так само не стало.

Вони твердо переконані, що протестувати виходять від небажання працювати. Відповідно, вони переконані, що їхнє небажання протестувати має свідчити про їхню працьовитість. Вони ні на хвилину не сумніваються, що всі, хто протестує (незалежно від того, проти чого саме і за що), робить це з цілком конкретною комерційною метою.

Саме вони свого часу, восени 2004-го, переповідали з гіркотою і життєвою втомою в голосі розцінки за перебування на Майдані. Вони не сумніваються, що жодних прав та жодних переконань ніхто просто так відстоювати не буде, і якщо хтось щось усе-таки відстоює – вони відразу ж чітко й не змовляючись показують своїми трудовими пальцями на того, хто це протистояння оплачує.

У них зазвичай присутнє запекле несприйняття іншої позиції, вороже ставлення до будь-яких принципів та права ці принципи боронити. Вони наперед мають відповіді на всі можливі аргументи та звинувачення. Вони ніколи не долучаться до протесту, хоча завжди скористаються можливістю полити помиями тих, хто протестує. Вони засуджують підприємців і студентів, екологів і правозахисників, загалом – вони засуджують усіх, так що може скластись враження, що їм просто незатишно поміж нами всіма жити. Вони швидко втомлюються від навколишньої активності й скаженіють від чужої солідарності.

За маскою цинізму вони ховають невпевненість і забитість, за незалежною розслабленою позою – відсутність хоча б чогось вартісного в своєму житті. Вони стояли збоку, на хідниках, у 90-му і 91-му, в 99-му і 2001-му. Вони були впевнені, що жоден спротив нічого не дасть, що в тих, хто протестує, все одно нічого не вийде. Коли все виходило, вони ставали хіба що печальнішими. І злішими.

Вони дивляться з безпечної дистанції на те, що відбувається сьогодні на площах і вулицях. Знову зневажливо озвучують розцінки за участь у мітингу й закликають асоціальні елементи повернутись на робочі місця. Вони знову переконані, що в цих нероб на площі нічого не вийде. Ось, чуєте, це акуратне цокання по клавіатурі? Це вони коментують.

_________________________________

Читайте також:

Смерть мультикультуральності

"Я не зобов'язаний терпіти будь-кого, хто живе на кошти держави і заперечує цю державу, не турбується про освіту своїх дітей і постійно призводить на світ маленьких дівчаток..."

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 19
  • Stu Stu 24 листопада, 10:56 Згоден 5 Не згоден 0 Погоджуюся з Вашою думкою Сергій, але якщо Ви берете на себе сміливість констатувати ось таку "клініку" суспільства, то вже напевно варто запропонувати і її лікування, говорячи про проблему варто говорити про шляхи її вирішення, бо проблему здатні бичити усі, не усі здатні бачити як її вирішити... відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції