Сьогодні, коли чергова влада вчергове намагається переписати вітчизняну Конституцію, доцільно згадати результати попередніх спроб.
Українська Конституція – дівчина ще юна. Ба навіть підліток: дата народження, за документами – 28 червня 1996 року. Проте у звичайному житті чотирнадцятирічних підлітків з таким досвідом вступу в неприродні стосунки ще треба пошукати. (А краще НЕ треба – з міркувань як моральності, так і особистої безпеки).
Сьогодні, коли чергова влада вчергове намагається переписати вітчизняний Основний Закон, доцільно згадати результати попередніх спроб. І спробувати зрозуміти, що вийде з нової спроби.
2001 року, до 10-ї річниці Незалежності України, адміністрація тодішнього президента Кучми розповсюдила підготовлений фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень звіт, рекомендований органам влади всіх рівнів до використання при організації святкувань. У звіті вказувалось: "З прийняттям нового Основного Закону України було завершено перехідний етап державного самовизначення України і створення цілісного державного механізму. Сьогодні є всі підстави стверджувати, що прийнята 28 червня 1996 року Конституція України заклала повноцінну правову основу Української державності".
Дійсно, ту Конституцію називали однією з найкращих та чи не найдемократичнішою в СНД. Однак уже тоді, коли фахівці НІСІ писали вищезгаданий звіт, ця Конституція давно перестала подобатись владі. Ще з кінця 1999 року, коли Леонід Кучма інавгурувався на другий президентський термін, на Банковій стали замислюватись, як би ту Конституцію вдосконалити.
Першою – невдалою – спробою став референдум, проведений "за народною ініціативою" в квітні 2000 року. Розроблені в надрах АП пропозиції зводились до кількох речей: перетворення Верховної Ради на двопалатний парламент, обрання верхньої палати від регіонів та скорочення кількості депутатів нижньої палати до 300 осіб, розширення прав президента щодо розпуску парламенту.
Тодішня опозиція сприйняла все однозначно: Леонід Кучма намагається узурпувати владу. До цього, звичайно ж, підштовхував і сам хід референдуму, під час якого за запропоновані зміни в деяких регіонах висловлювалось по 102 % виборців, а колективи підприємств з усіх куточків країни завалювали президентську канцелярію виконаними в дусі пізнього брежнєвізму телеграмами на підтримку двопалатності.
Однак те, що проголосовані референдумом зміни так і не були ратифіковані Верховною Радою, надто наївно було би списувати лише на стійкість та переконливість опозиціонерів – навіть попри те, що проти нових змін вперше і востаннє в нашій новітній історії щиро об’єдналися і праві, і ліві. Не лише "рядові" депутати, а й, здається, президентські радники прогавили появу на політичній арені нової, неформальної, але дуже впливової сили – української олігархії, що прийшла на зміну поколінню "червоних директорів" як розпорядник економічних ресурсів країни.
Вбачаючи в державі своєрідну корпорацію, олігархи справедливо (в рамках корпоративної логіки) бажали мати такі ж права на управління державою, які мають у корпораціях власники акцій. Надто сильний президент, що черпає свою легітимність іще десь, крім як із "ради директорів", у цю логіку не вписувався.
Саме результатом довгого й марудного процесу узгодження інтересів олігархії та власне політичного режиму і стала політреформа-2004. Кінцево відповідні зміни до Конституції Рада прийняла у буремні "помаранчеві" дні – 8 грудня 2004 року. І, якщо хочете, саме революція спричинилась до того, що Конституція, яку зараз президент Янукович називає "прийнятою поспіхом", виявилась досить далекою від ідеалу.
Принаймні, в тому, що стосується збалансованості владних повноважень, вона була гірша, ніж "президентська" Конституція 1996 року. І це не дивно: автори тодішньої конституційної реформи (головним "мотором" якої завжди вважався Віктор Медведчук), з одного боку, усвідомлювали необхідність збереження за президентом функції "арбітра" олігархічних кіл, але з іншого – категорично не сприймали майбутнього президента Віктора Ющенка й не бажали віддавати йому аж надто багато функцій.
Наслідки вся країна побачила в подальшій п’ятирічці. І не лише тоді. Адже й украй сумнівне, з погляду Конституції, формування нинішньої парламентської коаліції "тушками" є прямим наслідком недосконалості самого ж Основного Закону.
В контексті всього вищесказаного чергова реформа Конституції, котру прагнуть провести Віктор Янукович та його оточення, виглядає не лише корисною, але й необхідною річчю. Власне, можна сказати, що перемога Януковича стала результатом мовчазного консенсусу тих самісіньких олігархів, стомлених надто непередбачуваними часами "демократії". Цілком логічно, що формалізація більш чіткої системи влади через конституційні зміни буде ними підтримана.
З іншого боку, той же Янукович аж ніяк не виглядає "батьком", "гарантом" чи "арбітром" олігархів – як називали свого часу Леоніда Кучму. Класичний приклад підігрування держави інтересам окремого бізнесмена Дмитра Фірташа в його судовому конфлікті з НАК "Нафтогаз" - тобто з державою – є не єдиним, але яскравим тому свідченням.
До того ж, президент Янукович усе ще лишається – на відміну від того ж Кучми – ставлеником однієї-єдиної партії та одного, хай і великого, регіону країни. І має найнижчу засвідчену виборами легітимність серед усіх українських президентів новітньої доби. В рамках згаданої вище корпоративної логіки це означає, що одна конкуруюча корпорація перемогла іншу – і тим більшою мірою перетворюється на велику корпорацію сама держава.
Можливо, Віктор Янукович це розуміє, і якраз через реформу Конституції хоче вийти за межі "представника акціонерів корпорації Україна" та зробитися повноцінним лідером Української держави. Проте для цього йому належить вирішити чи не важчу дилему, ніж та, перед якою постав наприкінці свого правління Леонід Кучма. Бо до завдання задовольнити більшість олігархічних "кланів" та перемогти опозицію в Януковича додається ще й завдання переконати у своїй правоті ту електоральну частину населення, яка будь-які ініціативи зі зміцнення його влади сприйматиме в багнети.
І при цьому – що, власне, є головним – провести через парламент (та, очевидно, через референдум) такі конституційні зміни, які забезпечать збалансоване та якісне наповнення нової владної конфігурації в державі.
Звісно, такі юристи з команди нового президента, як Олександр Лавринович чи Андрій Портнов, є великим фахівцями у свої справі. Але ж і Віктор Медведчук теж – неабиякий фахівець. От тільки зараз називає "пробиту" ним конституційну реформу 2004 року "помилкою".
_____________________
Читайте також:
Біда нинішньої опозиції в тому, що вона не зробила висновків буквально ні з чого, з чого мусила б їх зробити. Не те що з власного перебування при владі, aле і з власного досвіду перебування в опозиції.